Про автора цього до сліз щемного нарису-есе, Тетяну Коломицьку, ми писали в № 4 за 2015 рік: http://www.chasipodii.net/article/14639/

Щоправда, там йшлося про роботу педагогічного колективу київської середньої спеціалізованої школи № 113 Дарницького р-ну (директор – Наталя Щенявська), зокрема, і про великого ентузіаста – педагога від Бога, викладача християнської етики Тетяну Коломицьку. Це вона ініціювала створення в своїй школі Музею старожитностей своєї родини (Гайових – Коломицьких). Це вона разом зі своєю донькою Дариною, студенткою Академії естрадно-циркового мистецтва, стає волонтером, організовує благодійні концерти у прифронтовій зоні. Ось невдовзі, 23 грудня 2016 р., уже спланована наступна поїздка з благодійним концертом у Святогорськ, Краматорськ і Миколаївку.

Як з’явився цей нарис? 6 грудня 2016 р. школа № 113 провела вечір пам’яті полеглого на Сході України Сергія Ковальчука. Чому саме в цій київській школі йшлося про героя з Буковини, зі села Кельменці, Чернівецької області?

Для вчителів та учнів цієї школи поняття особистого патріотизму – це активна благодійна діяльність, небайдужість до долі Героїв, які захищають рідну землю та цілісність нашої держави, це співпраця з волонтерськими організаціями, які допомагають нашим воїнам та їхнім родинам. Тому саме вчителів цієї школи попросили провести такий захід, який назвали «Свічка пам’яті». Зокрема, просив випускник цієї школи Володимир Фаренюк – командир десантної групи розвідників полеглого героя. В цій школі вчилися і діти Володимира, тому він добре знав: тут усе зроблять душевно, неформально.

На вечір пам’яті приїхали: мати Сергія – пані Лариса Ковальчук, дружина Тетяна, четверо їхніх зі Сергієм діток – Євгенія, Катруся, Петрик, Анничка. Прибули побратими і друзі Сергія з усіх куточків України.

Це був неповторний, зворушливий вечір, такою ж неповторною є і ця родина. Не так часто в наші дні зустрічається таке велике кохання. Сергій і Тетяна Ковальчуки кохали одне одного безмежно і незрадливо. Їхнє кохання не старіло... І не так часто зустрінемо таку дружню родину, в якій батьки і діти – справжні друзі. Думка і слово батька для дітей були святими. Його авторитет був незаперечним. Їхня хата була оазисом святої любові, родинної злагоди і щастя. Але Сергій усе ж пішов на війну... Не міг інакше... В день свого народження пішов на чергування в промзону Авдіївки. Пішов добровільно замість необстріляного друга-побратима. Пошкодував його...

На вечорі дружина отримала Сергієву державну нагороду посмертно (орден «За мужність»). Важко передати біль і горе Тетяни Ковальчук - ніщо і ніхто не замінить їй коханого чоловіка.

Цей вечір пам’яті, спомини родини, дітей, друзів, побратимів надихнули Тетяну Коломицьку розповісти всім – учням, педагогам, близьким і далеким людям, усій країні – про обличчя і душу тих, хто на ділі любить Батьківщину більше, ніж своє життя...
Нижче – її есе.

Геройство мусить мати нагороду,
се і Боги, і люди визнають!

Леся Українка

«…Вона досі чекає на нього (хоча знає, що звідти не повертаються…) і гірко плаче на самоті.

Нестерпний біль та відчай поглинають її зсередини, не може повірити, що коханий Сергійко ніколи не обійме її і не скаже: «Все буде добре, моя солоденька Тетянко». Піднявши очі до неба, вона запитує: «Все буде добре? Без тебе?»

Сергій з Тетяною познайомились 20 років тому. Перша їхня зустріч відбулася влітку, на дискотеці в Кельменцях.

Танюша згадує: «Мій Сергійко спочатку не наважувався підійти до мене, але його друг – діджей (на прохання Сергійка) – поставив повільний танок, який звучав безперестанку, аж поки Сергій набрався сміливості і все ж таки запросив мене: ми відчували биття наших сердець. Перехоплюючи подих та стискаючи тремтячі від хвилювання чоловічі руки, несміливо спитав: «Чи можна провести додому?» «Ні», – вимовила так швидко, що й сама незчулася, як це сказала...»

Та кохання їх об’єднало. Вони стояли на місточку через річку Дністер і дивились в очі одне одному, без слів розуміючи, що це на все життя. Магічна сила води, яка стрімко летіла у них під ногами, пророчила довге щасливе майбутнє. Здавалося, це був знак – знак родинного затишку, кохання, яке сяяло б усіма барвами веселки.

«Тепер у нас з тобою одне серце на двох», – сказав Сергій. Тетяна додала: «Віднині у нас усе тепер буде на двох».

Вони одружилися. Найкращі свідки їхнього великого кохання, родинного щастя – четверо діток, посланих Всевишнім. Донечки: Євгенія – майбутній журналіст, Катруся й Анюта – учениці 10 та 3 класу і син Петро – учень 7 класу.

З любов’ю та щемом у серці згадує про тата старша донечка: «Для мене тато був другом, авторитетом. У всьому я хотіла бути схожою на нього. Мій татусь був творчою людиною: любив малювати, ліпити з глини і нас привчав до цього. Пам’ятаю, роздасть нам камінчики, звичайні камінчики, сяде поруч і почнемо розмальовувати їх фарбами. Мамі казав, що так дитина розкриває свою душу і погляд на цей світ. Тато був дуже уважним до всіх. Його посмішка сяяла красою і щирістю. Вчив нас у всьому вбачати добро».

Здавалося, що цю родинну ідилію нікому не під силу зруйнувати, адже це було справжнє щастя, дароване небесами, щастя родини Ковальчуків…

Аж раптом – розлучниця-війна…

«Якщо не я, то хто?» – відповів Сергій на вмовляння колег, дружини не йти на війну. Обнявши кохану Тетянку та четверо діток, тихо додав: «Ви ж розумієте, мої найрідніші в світі, що якщо не буде України, нам ніде буде жити».

«А якщо не повернешся?» – вирвалось із грудей дружини.

«Повернусь! Ви тільки чекайте». І він пішов. А його чекали. Чекала родина, чекали друзі, чекали всі Кельменці…

Для нього Кельменці – найкрасивіше і найрідніше у світі місце. Сергій розповідав однополчанам про красу природи свого селища, запрошував усіх на гостини, обіцяв познайомити з коханою дружиною. А вона на нього чекала..!

«Ви не можете уявити, яким був мій Сергійко. Таких більше немає – скромний, совісний, правдолюбивий. Красу жінок любив, але вірний був мені одній – своїй зозульці, сонечку, солоденькій Тетянці. У коханого були золоті руки, золотий характер та душа великого романтика. Ми вміли чути одне одного, розуміти, підтримувати – тепер тільки спогади…»

Тоді Тетяна ще не знала: коли чоловік іде боронити рідну землю, його ніхто не може зупинити. «Совісно мені відсиджуватися в тилу», – зауважував Сергій.

2015 рік… Зима… Десна. Навчальна рота. Другий взвод. Сергій Ковальчук дуже довго придивлявся до всіх, боявся помилитися у виборі друга. Адже, як мені розповіли побратими Сергія, на війні головне – впевненість, небайдужість, щирість того, хто поряд. Знайшов вірного друга – Колю Кононюка. З ним був у навчальній частині, потім Житомир – десантний полігон, стрибки з парашутом: завжди були пліч-о-пліч. Коля міг довірити Сергію своє життя. Наприклад, готуючись до стрибків, довіряв, як самому собі, скласти парашут і при цьому навіть не задумувався над тим, що може бути щось не так. Під час стрибка, перебуваючи високо над землею, зазвичай, усі мовчать, зосередившись, а наш Сергій на повні груди кричав: «Тетянко, я тебе люблю!»

Старша донечка, Євгенія, навчаючись в одному з Київських університетів, щоранку спілкувалася з татом по телефону, виходячи на балкон свого гуртожитку. Розповідала про навчання, відпочинок, а тато – про свої армійські будні, про друзів (на той час у Сергія їх було вже троє – Коля Кононюк, Ден, Антон Кушніренко) – екіпаж десантної штурмової бригади, де Сергій Ковальчук був кулеметником. Донечка – вся в тата, теж хотіла стрибнути з парашутом. Для Євгенії важливо було почути думку рідної людини, й її очікування завжди справджувались, тато відповідав: «Це добре, доню. Підтримую!»

А зараз… а зараз щоранку виходить донечка на балкон, але не для того, щоб набрати номер телефону тата, а для того, щоб набрати повітря повні груди, підняти очі до неба, тихо і лагідно сказати: «Любий татусю, ти мені так потрібен. Я тебе люблю і сумую за тобою». Зайде до кімнати, включить улюблену татову пісню, обійме улюблену іграшку (білого ведмедика), подарованого татом, і засне. Про що сон? Тато повертається… Але це – лише сон…

…У вільний від військових справ час Сергій спілкувався з родиною. Діти хотіли почути голос тата, розповісти про свої успіхи в школі, а дружина, міцно притиснувши телефонну слухавку, обсипала поцілунками свого найріднішого Сергійка, передавала привіти від друзів, сусідів, сестер, від Марії Степанівни – керівника підприємства, де Ковальчук Сергій до війни працював електрозварювальником. Коли та запитувала у дружини, що треба передати на передову, Тетяна повторювала слова Сергія: «Все є. Нічого не треба. Якщо можливо передати генератор, буду дуже вдячним». Марія Степанівна швиденько відправила, аби не передумав.

17 серпня 2016 р.
Таня не спала всю ніч. Чекала… Щось не так, а що? Серце то затихало, то билось, немов пташка в клітці. «Що це?» – відганяла від себе страшні думки. Під ранок заснула. Телефонувати не мала права – «гаряча точка…»

…Аж ось довгоочікуваний дзвінок. На годинник – восьма ранку. Слава Богу – ЖИВИЙ! «Ти спиш, моя зозулько?» Перше вітання з Днем народження отримує від коханої та діточок. Зараз вона спече торт, сяде родина за стіл і привітають татка, який перебуває далеко від них.

15:30 – дзвінок. Телефонує командир зі Святогорська: «Нашого Сергія більше нема. Загинув при виконанні бойового завдання». Не розуміючи сказаних слів, зателефонувала: «Перепрошую, я дружина Сергія Ковальчука. Ви мені сказали, що… А ви його бачили, може, то не він?» «Так, нашого Сергія більше нема. Загинув як герой. Висловлюємо вам співчуття».

Впала і кричала. Своїм криком налякала дітей: «Любий мій Сергійку, як же мені тепер жити? Що робити? Душа моя поряд з тобою…»




Рідні люди живуть з нами доти, доки ми їх пам’ятаємо. Для Тетяни Сергій завжди буде живим, вона чутиме його голос, який промовлятиме слова з пісні: «Але й тепер моя любов, моя любов не обірветься. Бо й тут зі мною ти завжди – на відстані душі, на відстані сльози, на відстані самого серця».

Збереглась на телефоні остання розмова Сергія і Колі. Вітання друга з Днем народження. Коля запитує, як справи, і Сергій скупо розповідає про те, що відбувається в Авдіївці і що сьогодні не його день чергування на промзоні, але молодого хлопчину жаль: він вперше потрапив під обстріл, почав заїкатись, тому має його підмінити, дати змогу прийти до тями.

Авдіївка – дуже «гаряча точка». Завжди бій. Сергій добровільно підмінив молодого бійця. До-бро-ві-ль-но…

От і все. Через дві години після розмови Сергій Ковальчук загинув. 120-міліметрова міна перебила бетонне перекриття і накрила Сергія та його друга. Йому в день смерті, 17 серпня 2016 року, виповнилося 43 роки.




Спілкуючись із хлопцями, приходить розуміння: попри пережите, вони не б’ють себе в груди і не кричать, що патріоти. Вони йдуть на смерть, аби дати життя Україні.

Вони – герої ідеї, а не герої грошей. Вони – українці, і цим усе сказано… Найболючіше на війні – втрата товариша.

Знову актуальними є слова Євгена Коновальця: «У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю!»




Життя родини змінилося до невпізнання.

Старий годинник на стіні в їхньому будинку ніби проводить відлік буття родини. Маятник рухається то в бік радості, то в бік смутку, повертається то до світла, то до тіні, до миру й до війни, до щастя й до сліз.

Плине час, але Тетяна щоночі бачить уві сні свого коханого Сергійка – кремезного, красивого, доброго, лагідного, мужнього, веселого і… його щиру посмішку… Він був таким…

Мати втратила сина, дружина – вірного коханого, діти – люблячого батька, Україна – відданого захисника, справжнього патріота.

Його смерть не є даремною. Він – у наших серцях та пам’яті.

Сергій Ковальчук, молодший сержант високомобільних десантних військ Збройних сил України, залишиться прикладом героїзму, мужності, стійкості, великої сили духу і нескореності та безмежної любові до України.