Так уже сталося, що українці спраглі української мови, української культури, мистецтва і всього, що пов’язано з українством. Нас тішить кожен фільм, кожна пісня, кожна картина і книжка, які є «українськими», а особливо радісно, якщо автором національного продукту є добре знайома тобі людина.

Саме з такою радістю та приємним здивуванням я дізналася про вихід у світ книжки викладача факультету журналістики, мого давнього колеги Тараса Балди, яку він видав під псевдонімом Назар Скалюк.

– Чому Тарас Балда, журналіст і науковець, раптом став Назаром Скалюком?

– Справа в тому, що більшість з оповідань, які ввійшли до книжки «Чорний янгол», а перед тим публікувалися в різних газетах та журналах, читачам відомі за авторством Назара Скалюка. Такий псевдонім з’явився ще під час моєї журналістської кар’єри в газеті «За вільну Україну». Критики та читачі у своїх коментарях, відгуках та листах зверталися до мене як до Назара. Відповідав їм також Скалюк. Зрештою, саме під цим псевдо я фігурую в багатьох соціальних мережах… Тож, коли дійшло до видання книжки, не хотілося вводити їх в оману… Що ж до самого походження псевдоніма, то це не вигадане прізвище й не бажання порівняти себе зі скалою. Наша родина колись була дуже великою – у мого прапрапрадіда було 12 синів і донька. І коли вони жили в одному селі, то було стільки Балд, що не знали, хто є хто. А в селі прийнято мати клички, то наш корінь називали Скалюками. Звідти і взяв псевдо.

– А як ти вибрав назву своєї книжки?

– На назву вивели мої добрі друзі – Ігор та Оксана Думанські, які мають стосунок до розповсюдження книжок в Україні загалом та у Львові зокрема. Забракувавши всі мої варіанти (а вони, як ніхто, добре знають читацький попит), порадили винести на обкладинку назву одного з оповідань. А коли на очі потрапила світлина Юрія Басенка, яка й прикрасила титульну сторінку книжки, сумнівів не було – книжка називатиметься «Чорний янгол».

– Чи серед оповідань у «Чорному янголі» є твоя історія?

– Збірка оповідань «Чорний янгол» – це історії певних героїв, які волею випадку чи фатуму опинилися в межовій ситуації, коли вибір постає між або-або. Хтось вибирає правильний шлях, хтось стає на хибний. Для когось такий досвід стає повчальним, для когось – останнім у житті. Загалом, це історії, які можуть трапитися з будь-ким із нас. Відтак, кожне оповідання – це моя історія, пропущена крізь серце та розум. Можливо, я б на їхньому місці вчинив саме так. Зрештою, окремим з них уже понад 20 років, а читачі запитують: «А звідки ти знаєш, що таке було в моєму житті? Про це ж ніхто не знає…» А я цю людину знаю заледве рік-два… Мабуть, світ таки направду рухається по колу…

– Ти пишеш для якоїсь певної аудиторії?

– Ще не мав можливості збирати великі аудиторії і з’ясовувати їхні вподобання та пристрасті, але з власних спостережень можу сказати, що це, здебільшого, представниці прекрасної половини людства. Принаймні, на дискусії напрошуються, здебільшого, вони, допитуючись, чому саме таке, а не інше закінчення твору, чому доля героїв склалася так, а не інакше. Можливо, чоловіки також читають і їх просто все влаштовує?

– Тарасе, чи важко було наважитися на видання книжки?

– Водитиму всіх за ніс, якщо скажу, що писав лише для себе й ніколи не думав видавати написане. Кожна людина, яка наважується фіксувати свої думки на папері (чи в комп’ютерних файлах), десь у глибині душі сподівається, що ці сокровенні думки стануть надбанням інших. Хтось, щоправда, одразу шукає видавця, а хтось пише у шухляду столу, по декілька разів переписуючи. Я довший час писав у шухляду, але друзі знали, що пописую, бо дещо їм зачитував. Час від часу щось з написаного перекочовувало на сторінки газет і журналів (як друкованих, так і електронних), з’являлися відгуки (і позитивні, й критичні), які змушували рухатися вперед. Але порогом, який найважче було переступити, ставало фінансове питання… Тільки прицінювався до вартості друку – а ціна злітала щораз вище. Були сумніви, чи написане мною варто видавати… З іншого боку, я не був настільки наполегливим, щоб стукати в двері кожного видавництва. Зрештою, сталося так, що видавець сам прийшов до мене в особі Ігоря Івановича Паславського, директора львівського видавництва «ПАІС». Саме він запропонував виходити на новий рівень, взявши на себе всю технічну роботу з макетування, верстки та друку. Після цього все й закрутилося, але то вже була робота видавця.

– Книжка видана, а як її розпіарити, як продати?

– Ось доживу до тих часів, коли видаватимусь стотисячними накладами – тоді й поділюся секретом. Наразі ж просто хочу знайти свого читача, і, бажано, не тільки зі середовища приятелів, знайомих та колишніх і нинішніх студентів. У цій сфері я ще надто «зелений», тому часто йду навпомацки, набиваючи гулі та синці. Але саме так і приходить до людини досвід.

– В одному зі своїх інтерв’ю ти розповідав про літературних агентів, найняв би собі когось?

– Якби хтось свідомо взяв на себе обов’язки оббивати пороги видавництв, вислуховувати відмови й побажання, лізти у вікно після того, коли його виставили за двері з творами того чи іншого автора, та ще й мав би з того певний зиск (не забуваючи про свого автора) – запросто. Але дуже мало тямлю в комерції, тому хотілось би, щоб така людина була не просто бізнесменом, але й щирим приятелем. Іноді, читаючи рукописні чи машинописні твори своїх колег чи знайомих, шкодую, що не маю змоги допомогти їм видати їхні твори. Мав би хорошого літературного агента – думав би не лише про себе.

– Яка зараз ситуація з книжковою справою та як, на твою думку, розвиватиметься видавничий бізнес?

– Про це треба запитати в експертів-маркетологів та видавців, але, якщо судити за кількістю назв видавництв та примірниками книжок на лядах книжкових магазинів – не найгірша. Вірю в те, що жоден технічний прогрес не витіснить зі щоденних потреб людства такий продукт, як книжка. Хоч як швидко не розвивалися б технічні гаджети й якими ультратонкими та гігабайтними вони не ставали б – немає кращого задоволення, ніж проводити час на дивані чи на килимі з новою книжкою. Запах фарби, гортання сторінок вручну, можливість повернутися назад і зазирнути вперед, тримаючи палець на місці читання – це справжня насолода, задоволення, від якого не відмовляються навіть наймолодші читачі. А скільки таємниць містять у собі старі фоліанти, в яких несподівано можна зустріти дивовижні закладки чи натрапити на нотатки того, хто читав цю книжку раніше…

– Які твої подальші плани, чи вже пишеш щось нове?

– Кажуть, що коли в тебе далекоглядні плани – Бог над ними лише посміється і зробить по-своєму. Далеко наперед не заглядаю, але шухляда потроху наповнюється. Належу до тих людей, які не можуть розпочати одну роботу й довести її до кінця. Постійно відволікаюся на щось інше, поки ще щось не переб’є і цей інтерес. Так само з творчістю – трішки один задум реалізовується, трішки інший… Та й зі шухляди є що вибрати та переписати. Завершеним вважаю лише той твір, де сам не можу вже ані кому, ані крапку поставити. Словом, поступ є, але повільний. Те, що виношується в думках, на папір не завжди одразу проривається.

– Чи плануєш вибирати якийсь конкретний жанр?

– Здоровий глузд підказує, що для того, аби мати стале коло читачів, бажано дотримуватися якогось конкретного жанру, але фантазія та якесь шило в душі поколюють: а чи не спробував би ще це, або це? Мені подобається глибоко психологічна проза, де внутрішні переживання героїв переважають над зовнішніми реаліями, де обставини домінують над фактами, де роздуми керують вчинками. У такому жанрі почуваю себе найбільш вільно, але хотілось би реалізувати свої задуми і в історичному романі, і в біографічних повістях… Колись, на замовлення товариша, пробував свої сили навіть у детективі, чи то пак – іронії на цей жанр. Але всі ці спроби ще чекають своєї черги на довершення.

– Тарасе, яку літературу ти читаєш, хто є твоїми улюбленими авторами?

		Фото Юрія Басенка

– Намагаюся не відставати від сучасного життя й тих тенденцій, які проявляються у ньому, знаходячи своє відображення в сучасній літературі (хоча за всім і не встигнеш), але більше полюбляю класику – ту літературу, яка вже всім і все давно довела. Таку літературу можна не лише читати, але й перечитувати по декілька разів, постійно зауважуючи щось нове й не побачене раніше. Якщо йдеться про улюблених авторів, то це, насамперед, Еріх-Марія Ремарк, Іван Багряний, Габрієль Гарсія Маркес, Ярослав Гашек, Карел Чапек, Мілан Кундера – їх можна читати під будь-який настрій. Коли ж хочеться вирватися з переживань та копань у самому собі – тоді надаю перевагу детективам, серед яких найбільше полюбляю книжки Фредеріка Форсайта та Діка Френсіза. Один мій знайомий казав, що коли нема що читати – можна читати й телефонний довідник, але до такого «безкнижків’я» намагаюся себе не доводити. Однак, не належу й до тих читачів, які мають чіткий план і список літератури для якнайшвидшого прочитання.

– Ти читаєш чимало, а українці, загалом, – нація, яка читає?

– Для себе особисто навіть не сумніваюся в цьому, скільки б не наводили статистичних даних про кількість книжок на одного читача в різних країнах світу. Ще кілька сторіч тому Дені Дідро сказав, що «Люди перестають думати, коли перестають читати». Що-що, а думка у нас подекуди аж занадто переважає над чином… Біда лише в тому, що книжка для більшості українців – це надто дорогий продукт, дозволити собі який може далеко не кожен у тій кількості, в якій прагне. А ще, як зазначав свого часу український публіцист і науковець Роман Рахманний: «Кожна книга має свій власний характер і свою долю. Є книги – немов польові квітки, що гинуть навіть серед літа. Є книги – немов сторічні дуби, що корінням вгрузли глибоко в ґрунт людського досвіду, верховіттям досягли хмар і дивують цілі покоління людей могутністю своєї корони та складністю своїх стовбурів. Є книги, що, немов весняні струмочки, бризкають краплями чистого гумору і допомагають людині перетривати її життєвий шлях. Є книги-раби, що своїми гладкими словами, а інколи мистецьким стилем і розповіддю, вслуговуються тиранам». Тому, яка книга – така її й доля.