Фірташ планував зберегти режим, але критично послабити самого Януковича і «донецьке» оточення. «Олігархи» взяли б владу в свої руки і забезпечили її перехід від маріонеткового президента до зручної для них фігури.

З легкої руки колишнього президента України Віктора Януковича в медіа-просторі має своє місце версія про зацікавленість представників угрупування «РосУкрЕнерго» в перемозі Майдану. Сам Янукович звинувачує в змові проти себе не тільки колишнього главу адміністрації президента Сергія Льовочкіна, а й «олігарха» Дмитра Фірташа.
Колишній народний депутат Інна Богословська каже про те, що Льовочкін, Фірташ і Бойко фінансували Майдан. Ще трохи – і колишніх сподвижників Януковича оголосять справжніми героями.
Проаналізуймо факти. Сергій Льовочкін не приховував свій інтерес до Майдану. Але не до Майдану взагалі, а до того самого «Майдану без політиків», який немовби стихійно виник на Майдані Незалежності напередодні масштабного опозиційного мітингу на Європейській площі.
Одним з важливих сигналів глави адміністрації щодо безпеки цього, тоді ще «студентського» Майдану, була поява на площі родичів Сергія Льовочкіна. Одним з важливих мотивів Майдану – його підкреслена аполітичність.
Рівно три роки тому в інтерв’ю Радіо Свобода студентські активісти, які вийшли на Майдан, стверджували, що їх цікавить виключно підписання Угоди про асоціацію з ЄС, а вибіркове правосуддя й авторитарний режим в країні – не цікавить зовсім. Більше того, вони висловлювали надію, що Євросоюз підпише Угоду про асоціацію без будь-яких кроків Януковича щодо припинення переслідування Юлії Тимошенко.
Такий «євромайдан» влаштовував не тільки Льовочкіна. Він влаштовував і Януковича.
Я абсолютно не маю наміру стверджувати, що на першому етапі ми мали справу з класичним «майданом провокаторів». Я лише підкреслю, що провокатори, які були пов’язані з адміністрацією президента або з головним конкурентом Льовочкіна – секретарем РНБО Андрієм Клюєвим – на Майдані були присутні.
Як були присутні на ньому й аполітичні активісти, які щиро вірили, що завдання Януковича – забезпечити їм «ізячне» життя в Європі. І всі ці люди перебували поруч зі справжніми активістами та впливали на їхні дії та рішення. Тож не дивно, що президентський апарат був впевнений у своїй здатності контролювати такий Майдан і навіть розчинити в ньому активістів політичної опозиції. Саме так і Льовочкін, і Клюєв могли доповідати Януковичу.

Ескалація напруженості і зміна планів

Все змінилося тільки після побиття студентів. Хто саме забезпечив цю провокацію, якою була її справжня мета, як вона вплинула на розстановку сил в оточенні Януковича – належить визначити слідству. Але з цього моменту ми маємо справу вже з зовсім іншим Майданом – справжнім.
У новій ситуації представники угрупування «РосУкрЕнерго» поводяться по-різному. Сергій Льовочкін демонстративно йде у відставку, але Янукович її не приймає, тому що не хоче випускати з поля зору одного з найбільш впливових представників угруповання. І Льовочкін залишається на Банковій майже до самого кінця, бере участь у публічних заходах, які повинні продемонструвати «конструктивність» Януковича, більш того – організовує ці заходи.
Інна Богословська практично одразу ж залишає фракцію Партії регіонів – мало не до кінця Майдану вона залишається одним із двох депутатів цієї злочинної фракції, які висловлюють свою солідарність з повсталими. Але що в результаті? Чому Богословська, яка дійсно грала свою роль у забезпеченні успіху Майдану, виявляється витіснена з політики колишніми соратниками і переміщається в коментатори?
А тому, що згадуючи про роль Фірташа, Бойка і Льовочкіна, Богословська не вимовляє четверте прізвище – Хорошковський. Якщо його вимовити, стає ясно, що інтереси членів угруповання і до, і після Майдану не були однорідними.
1. Юрій Бойко до закінчення Майдану ніяк не визначав свою політичну позицію – і навіть не тому, що він її приховує, а тому, що її у нього немає. До Майдану колишній віце-прем’єр грає звичну для себе роль технократа, що забезпечує збагачення угруповання. Політиком він стає з необхідності – бо коли виявляється, що угруповання «РосУкрЕнерго» здатне розділити зі залишками «стародонецьких» контроль над фракцією колишніх регіоналів, фігури для публічного позначення цього впливу у соратників Фірташа просто не знаходиться.
2. Льовочкін не хоче і боїться бути публічною фігурою – все ж таки – він тільки що був главою адміністрації. Хорошковський у від’їзді і нікого з членів угруповання не влаштовує. Залишається Бойко, який ніколи не приховував свою відразу до публічної політики, але тепер змушений нею займатися.
3. Тепер сам Фірташ. Фірташ, звичайно, залишається в тіні. Але у вирішальний момент цей Волдеморт української політики виходить на світло – це тоді, коли з’являється можливість переформатування парламентської більшості і врегулювання політичної кризи.
Янукович зв’язується з Фірташем буквально на засіданні фракції Партії регіонів, і Фірташ по телефону вимагає від «своїх» депутатів голосувати так, як їм наказує президент (причому, ще неясно, який – російський чи український). Це точно підтримка Майдану?
Ще раз Фірташ проявляє себе повною мірою під час приїзду до Києва міністрів закордонних справ країн Євросоюзу – це тепер підтверджує й Янукович. Фірташ зацікавлений у підписанні Януковичем угоди з опозицією за посередництва міністрів і переконує в цьому і Сергія Тігіпка, і президента. Але чому?
А тому, що угода одночасно зберігає режим, але критично послаблює самого Януковича, його сім’ю і «донецьке» оточення. Вона дозволяє «олігархам» взяти владу в свої руки і забезпечити її перехід від маріонеткового президента до нової, зручної для них фігури.
Це, власне, і показує, якими були справжні інтереси Фірташа і його угруповання. Майдан був потрібен олігархові, щоб послабити Януковича і захопити владу в країні, відтіснивши від неї «донецьких». Але Фірташ уже точно не хоче краху режиму і перемоги народу над кримінальною бандою. Його завдання – використати Майдан.
І, між іншим, він майже досягає своїх цілей: угоду підписано, режим збережено, Майдан знекровлено, «донецькі» послаблені і скомпрометовані.

У Путіна свої бажання

Але в цей вирішальний для української революції момент інтереси Фірташа і його угруповання повністю розходяться з інтересами Путіна. Російський президент вирішує скористатися ситуацією ослаблення Української держави і окупувати Крим, а по можливості й український схід. Янукович втікає. Починається війна.
Очевидно, що ані Фірташу, ані Льовочкіну не могло прийти в голову, що в Кремлі сидить такий параноїк, такий самовпевнений безумець. Параноя Путіна стає катастрофою для угруповання «РосУкрЕнерго» – але вона ж стає і порятунком для України. З протистояння з Росією Україна виходить абсолютно новою країною.
У цій країні нашим «псевдогероям Майдану» діяти значно важче, бо ж вони звикли мати справу з технологіями, а не з народними настроями. У технологіях і домовленостях Фірташ і Льовочкін все ще не знають собі рівних. Про це свідчить і знаменита зустріч у Відні напередодні виборів президента в 2014 році, і деструктивна роль телеканалу «Інтер», завдання якого –  «перепрограмувати» країну за російськими та «олігархічними» лекалами.
Але одночасно Фірташ перебуває під тиском західного правосуддя і не може вибратися з капкану. А його соратники змушені прикидатися патріотами, що не додає їм популярності у власного ядерного електорату – очевидно – проросійського і не посилює довіри у справжніх патріотів України.
Однак, диявольська гра угруповання за контроль над Україною все ще не завершена і все ще близька до успіху.