Цього тижня на громадян України ринула ціла злива подій – де сумних, а де таких веселих, що не знаєш, чи то сміятися чи плакати.

Спочатку – про сумне. В останню суботу листопада українці всього світу відзначали День пам’яті жертв Голодоморів. О четвертій дня свічки на підвіконнях палали не тільки в традиційно «бандерівських» містах чи в столиці, а й на сході країни – навіть більше – на окупованих російськими бойовиками територіях. І якщо для мешканців Києва чи Дніпропетровська це просто була демонстрація рівня громадянської свідомості, то для українців з окупованих територій це був смертельний ризик. Але таки ж наважилися!
В ці дні звучало багато гучних слів про те, наскільки важливо пам’ятати про цю страшну трагедію. Набагато менше говорилося про те, що треба робити, щоб ця трагедія не повторилася. І про те, наскільки близько насправді ми зараз опинилися до межі, за якою всі ці страшні речі знов набирають рис ймовірності. Щоб не помирати від голоду – замало мати багато хліба, треба мати свою державу і захищати її всіма можливими і неможливими зусиллями.

Мої два прадіди боролися в ті часи проти комуністів, як тільки могли. Один, Андрій Чоловський, організовував збройне повстання – і загинув, а його родину, крім моєї бабусі, вивезли на Сибір. Інший, Олександр Галич, на той час мав поважний вік – однак вже десь після Першої світової організував на селі загін повстанців, проводив їм бойовий вишкіл – і то дуже суворий. Під селом і навколишніми селами була мережа підземних ходів з виходом до річки, в яких були не тільки припаси – а й власна друкарня. Ті повстанці завертали вози із зерном назад на село – звісно, з позмінним успіхом, але село пережило і голод, і війну трохи легше. Воювали і з комуністами, і з німцями – як могли, так і трималися.

Зараз історики кажуть, що в тридцятих роках по всій Україні було приблизно 5 тисяч повстань. Підземні ходи ще з козацьких часів були в багатьох містах і містечках – але не всюди було кому ними користуватися. Бракувало організації співпраці між різними регіонами, системного підходу і дружного системного опору. І про це треба не просто згадувати, а кричати на всіх перехрестях. Бо це не просто історія – той самий ворог вже навіть не у воротах, він вже сіни пройшов і у вітальню зазирає.
А керівництво трохи ніби й працює, а трохи – і в стелю плює… і цілий хор «придворних блогерів» одне поперед одного народ переконують, мовляв, то вони не в стелю плюють, то вони так геніальну стратегію перемоги обмірковують…

Шановні, в суботу свічку ставили? Згадували? Фото страшні бачили? Не хочете знов таке бачити в реальному часі? Ну то докладайте зусиль, щоб керівництво держави щось робило для цієї держави і її захисту. А обціловувати тоте начальство будете після Перемоги. От тоді можете і хвалити, і дифірамби співати, і тішитися на кожен крок вельмишановного патрона. А до того часу кожна хвилина – то чиєсь життя, кожна помилка може стати фатальною. Нема часу розслаблятися, плювати в стелю і закривати очі на помилки і злочинну недбалість. Ворог вже хазяйнує в сінях, а фатальних помилок у влади щось занадто багато…
І саме якраз підійшла дата, коли ці помилки стали дуже і дуже очевидними.
Треті роковини побиття студентів на Майдані в ніч на 30 листопада.
А відтак – і ще живі спогади про Небесну Сотню.
І того ж таки 30 листопада День народження Володимира Рибака, горлівського депутата від «Батьківщини», закатованого окупантами у Слов’янську. Йому мало би бути 45 років…

Навряд чи його вбивць покарає українська влада.
А от зі злочинцями, котрі били студентів на Майдані, котрі розстрілювали через кілька місяців мирний Майдан, чинна українська влада мала би якось дати раду.
Але – не дає.
Натомість запрошують до розмов по скайпу пана Януковича, котрий себе доволі незле почуває, одна біда – ніц не пам’ятає, ніц не знає, підставили його, бідаку, потім насильно запхали у вертоліт з «ручною кладдю» і вивезли чортибатьказнакуди. Не допит, а таке ото щось – ні Богу свічка, ні чортові кочерга…
Відразу за ним виринув з нафталіну Азаров, Микола Янович. Каже, що зібрав всіх «політемігрантів», порадилися вони, і вирішили повертатися в Україну, піднімать економіку «бо ми знаємо, як то робити, і вже не раз то робили».
Ми теж знаємо… І вже не раз то спостерігали…

Що найцікавіше – що на спонсорованих регіоналами телеканалах так якісно критикують чинну владу, так переконливо агітують за тих таки регіоналів – що таке враження, ніби от щойно настав 2006 рік, і Янукович став прем’єр-міністром в уряді Ющенка…
А у багатьох телеглядачів – умовний рефлекс: правду ж говорять, правильно ж критикують. Відтак і тягнеться логічний ланцюжок: а якщо критикують – ну то самі ж будуть робити краще… І підповзає десь із куточка амнезія, не гірша, ніж у Віктора Федоровича…
І от що цікаво: регіоналам чинна влада дозволяє себе критикувати, а патріотам – зась.

Що тільки не витворяє Мураєв на своєму каналі – і ні чорти його не беруть, ні податкова, ніхто на нього самого з критикою не кидається.
А варто було тільки волонтеру Юрію Касьянову відзначити, що щось чинна влада дуже нагадує попередню, тільки діє хитріше – і ціла купа прихильників чинної влади на нього накинулася… Хоча загалом не помічати багатьох подібних речей доволі тяжко – попри те, що й 10 відмінностей можна знайти… Але надто мало їх, тих відмінностей, мало би бути більше…
А потім Касьянов взяв і підставив найвищому керівництву свиню вбивчої сили: опублікував у себе на Фейсбуку фрагмент розпису родинної церкви Петра Порошенка в Конча-Заспі, де родина Порошенків зображені у вбранні римських патриціїв.

Після цієї картини десь далеко в лісах, де люди не ходять, птиці не літають і навіть Інтерпол не заглядає, тяжко заплакав втікач на прізвище Пшонка. Він до такого масштабу не додумався. Всього-на-всього якась там картинка в образі Цезаря і якийсь там диск з обрядами виганяння злих бісів. Мабуть таки диск спрацював – бо мостити свій світлий образ на церковні фрески Віктор Павлович Пшонка не додумався… Біси вчасно попустили.
В інших кінцях світу заплакали мистецтвознавці – намагалися зрозуміти, в якого ж художника здерто стиль. Фігуру Діви Марії, кажуть, «запозичили» у Веласкеса.
Явно видно вплив мирського малювання – бо люди на фресці на Діву Марію увагу не дуже звертають. Таке хіба в приватній церкві можна намалювати…
І натовпи прихильників чинної влади відразу ж дружними голосами почали згадувати і про князя Святослава, і про всіх інших князів – мовляв, їх теж у церквах малювали. Халепа в тому, що ті князі Мінських угод не підписували. Страшно уявити, що би зробила княгиня Ольга, якби їй запропонували пару областей просто так сусідові віддати. І з сусідом, і з тим, хто би запропонував… Наші святі собі на шию влізти не давали, і мирні угоди хіба якщо й підписували, то тільки для того, щоб потім помститися…
Чинна влада наразі, малюй чи не малюй, а до тих святих не дотягує. Хоча явно їй хочеться…

З огляду на явну схожість дій чинної української влади і влади попередньої, українські блогери почали міркувати над причинами такої поведінки. Тоді ще фреску не публікували, однак роздуми вже йшли в тому керунку, що то мусить бути якась психопатологія.
Є різновид соціопатів, котрі смерті не бояться, геть не мають страху за своє життя. Навіть в експериментах із явно вираженою загрозою – наприклад, звук вибуху майже за вухом – в них не спостерігається жодних ознак переляку.
Зате свої інтереси вони вміють захищати напрочуд ефективно. Можна сказати, що весь той час, котрий звичайна людина витрачає на свої страхи, соціопат витрачає на міркування про досягнення своїх цілей. Щоправда, цілі при цьому виходять доволі специфічні.

От один з найлегших випадків: захтіла собі людина захистити докторську дисертацію з повною маячнею і плагіатом на сторінках – і захистила. І потім ціла комісія, чесно дивлячись громадянам в очі, стверджує, мовляв, а не було там ніякої маячні, тим більше – жодного плагіату. То все вам здалося, ви просто букви не під тим кутом читаєте…
А тим, хто наполягатиме на своїй версії, і вимагатиме від дисертації бодай ознак здорового глузду – тим кривоспечений науковець влаштовуватиме веселе життя…
Матимете вільний час і бажання поспостерігати за такими вихилясами – пошукайте дисертацію Катерини Кириленко, дружини віце-прем’єр-міністра. Філософи зі спокійною психікою матимуть з чого посміятися, всі решта – над чим поплакати…

Що українські соціопати при владі добряче засвоїли – це, крім схем розпилу грошей, ще й методи ведення перемовин. Головне – тягнути перемовини якомога довше, і доводити протилежну сторону до емоційного вигорання і повного виснаження. Будь-який маленький крок вперед дається страшними зусиллями – і після нього починаються 10 кроків назад.
Філософи і соціологи активно перекидають купу літератури – у пошуках розуміння українських патриціїв. Цитують Дарона Аджемоґлу і Джеймса Робінсона – з твором з епічною назвою «Чому нації занепадають». Тоті автори пишуть, що в країнах, котрі загрузли в болоті, старі еліти чинять страшний опір новим технологіям – бояться, що разом з новими технологіями прийдуть і нові еліти. В результаті роблять неможливим і будь-який прогрес, і економічний розвиток разом з ним. Українські патриції в цій справі досягли такого успіху, що їх закинуло кого в Середньовіччя, а кого й в Древній Рим…
Це було би смішно, якби не війна в країні. І ці новітні патриції десь там трохи помагають, десь заважають, а ще десь – дуже помітно заважають.
От, для прикладу, днями поліція в Бахмуті затримала волонтерський десант Діани Макарової. Затримували поліцейські високих звань – майор і вище. Поводили себе по-хамськи, обшукували машину. Одна з волонтерів хвора на епілепсію, поліцію попросили вимкнути мигалки – та де там. Дівчину довелося терміново везти до лікарні в реанімацію.
Іншим волонтерам біля Волновахи підкинули наркотики. Ще одним теж ледь не підкинули – добре, що ті зателефонували своїм «підопічним» військовим, то якось обійшлося.
Оглядала поліція «старого розливу» – а це майже лінія фронту.
Їх просто не мало там бути. Взагалі.

А от що мало би там бути, і то за державний кошт – то це українське радіо і телебачення. І з потужними ретрансляторами – так, щоб далеко було чути по той бік лінії фронту. А нема. Міністерство інформаційної політики України в даному випадку плює в стелю і робить вигляд, що або напланує далекосяжних планів, або ж так натренується плювати, що ворога одним махом заплює.
Поки політики рахують свою готівку, чи не єдина українська військова радіостанція Армія FM щойно ледве добралася до Станиці Луганської. Всього цю радіостанцію можна почути у… восьми містах, Станиця – дев’ята. Йшов третій рік війни…
Якщо українські патриції не знайдуть притаманне більшості людей почуття тривоги за свої шкури, лікувати їх, схоже, будуть вже не вмовляннями. І чартер «з ручною кладдю» за кордон навряд чи випустять…