Росія проводить потужну інформаційну війну не тільки проти України, а й проти Німеччини та інших європейських держав. Не забуваймо про скандал, який зчинився з її англомовним інформаційним конгломератом Russia Today у Великій Британії.

Фінансова група Royal Bank of Scotland планувала заблокувати рахунки RT, але, пообіцявши зробити те саме з BBC, кремлівська влада зуміла на певний час владнати справу.
У Німеччині російська пропаганда почувається більш ніж упевнено. Так, нещодавно тамтешній журналіст Мартін Шлак, який працює в журналі Neon, розповів про свою роботу під прикриттям у Russia Today Deutsch. У власному блогу, зокрема, він зазначив, що «політичні погляди онлайн-редакторів у берлінському офісі «лівацькі». Хоча, водночас, висвітлення діяльності право-радикальної партії «Альтернатива для Німеччини» є непропорційно потужним. Загальними знаменниками редакторської політики є антиамериканізм та цілковита підтримка дій президента Росії Владіміра Путіна».
Сайт розпочав роботу наприкінці 2014 року. В Німеччині RT Deutsch позиціонує себе як альтернативу місцевим мейнстримним медіа і є майданчиком для вираження думок та поглядів, котрі, на думку цього веб-ресурсу, не висвітлюють належним чином.
Німецькі ЗМІ одразу почали жорстко критикувати російське пропагандистське видання. Так, Андреас Мачо, оглядач провідного ділового видання Handelsblatt, написав у своїй статті «Пропагандистський канал Кремля в Німеччині» («Der Propaganda-Sender des Kremls in Deutschland»), що «головним завданням RT Deutsch є поширення якомога більшої кількості неправди, недомовок та перекручувань». А от Міхаель Ганфельд, один з редакторів Frankfurter Allgemeine Zeitung, був іще категоричнішим: у статті під назвою «Барвистою довбнею» («Mit dem kunterbunte Holzhammer») він наголосив, що RT Deutsch може працювати лише в царині пропаганди, де почувається найкраще. Факти вибірково висмикують з контексту й навколо цього вибудовують усілякі теорії змов.
Сказати, що звичайні німці були шоковані контентом рупора Кремля, – це не сказати нічого. Для українців, які вже давно з посмішкою сприймають повідомлення російських медіа про сомалійських бойовиків чи найманців з Нової Зеландії, що воюють на Донбасі, це – як ранкові жарти за кавою. Але «русскій мір» нахабно ввірвавсь і в розмірене життя німців.
Історія з дівчинкою на ім’я Ліза, яка, нібито, зникла 11 січня 2016 року дорогою до школи в Берліні, викликала в країні величезний скандал. Німецькі росіяни збирали мітинги, на яких звинувачували владу столиці ФРН у небажанні розслідувати цю справу. «Первый канал» одразу випустив сюжет, в якому розповів про небачену жорстокість «осіб арабського походження» щодо Лізи. При цьому, всі свої матеріали російські ЗМІ випускали з німецькими субтитрами й поширювали з великим розмахом у соціальних мережах. Німецька поліція педантично розслідувала справу – і ця історія стала ще одним пшиком.
Спочатку Ліза заявила, що добровільно поїхала з «особами арабської національності», а потім узагалі відмовилася від своїх слів, до того ж, судово-медична експертиза не виявила ознак зґвалтування. Одначе, кремлівські медіа невпинно накручували ситуацію далі, повідомляючи про, нібито, нові подробиці й посилаючись на сумнівні джерела.
Насправді ситуація з Лізою була банальною: дівчинка мала проблеми з успішністю в школі, часто прогулювала уроки й інколи переховувалась у знайомого німця (не іммігранта). Звісно, поліція почала перевіряти їхні взаємини на предмет законності. Але це вже зовсім інша тема, і вона не стосується біженців. Проте, масова істерія та грамотна тактика поведінки в соцмережах зробили свою справу, посіявши вірус невдоволеності й недовіри до влади та німецьких ЗМІ серед мешканців Берліна.
Кремлівські стратеги, розуміючи, що RT Deutsch матиме обмежений медійний вплив на суспільство ФРН (лише 882-е місце за рейтингом сайтів станом на кінець 2015 року), намагаються нав’язати свою перекручену до невпізнанності правду іншим методом. Вони вводять у гру місцевих маргіналів, які називають себе незалежними режисерами, фотокореспондентами, журналістами чи військовими репортерами, а насправді є просто джерелами російської пропаганди.
Один з таких – Мірко Мебіус, більш відомий як Марк Бартальмай. Ця особа випустила в липні 2015 року в Німеччині фільм «Україна в агонії. Невідома війна» («Ukrainian Agony – Der verschwiegene Krieg»), в якому, використовуючи штампи росагітпропу, розповідала звичайним німцям про життя-буття «маладих рєспублік» та їхню війну за незалежність проти «фашистської» України.
Ця стрічка на хостингу YouTube набрала близько 120 тис. переглядів. Режисером став такий собі Франк Гефер з кіностудії NuoViso. Остання теж позиціонує себе як «незалежна», була заснована 2007 року й, здебільшого, випускає екранну продукцію антиамериканського характеру. Певна річ, NuoViso не оминула увагою і катастрофу малайзійського авіалайнера. У фільмі «МН17. Підсумки: пропаганда замість фактів» («MH17 Absch(l)ussbericht: Propagandashow statt Fakten»), присвяченому цій трагедії, автори покладають відповідальність за розв’язання війни в Україні на Білий дім і сумніваються в доказах Міжнародної слідчої комісії щодо причин падіння літака.
Франк Гефер тісно співпрацює з Юрґеном Ельзессером, теж німцем, головним редактором журналу Compact. Ельзессер випустив багато пропагандистських статей, серед яких «Війна проти Росії: як НАТО просувається на схід» («Krieg gegen Russland – wie die NATO nach Osten marschiert») та «Чи зупинить Путін НАТО: людина, яка хоче миру» («Stoppt Putin die NATO? Ein Mann will Frieden»).
За словами Марка Бартальмая, у цьому фільмі він намагається показати війну очима звичайних людей – місцевих мешканців. На перший погляд мета благородна, але журналісти, які працювали на території, підконтрольній бойовикам, зі стовідсотковою впевненістю скажуть, що потрапити в зону бойових дій можна лише з дозволу «МГБ ДНР», яке допускає на свою територію лише «благонадійних».
Переглянувши фільм, можна зрозуміти, що Бартальмай мав цілковитий доступ до всього: позицій бойовиків, тюрем, де утримували українських полонених, тощо. Але варто наголосити: у цьому «шедеврі» пропаганди не засвічено жодного російського солдата чи одиниці військової техніки – лише місцеві мешканці та «добровольці», що воюють зброєю, яку залишила українська армія.
Це вже видається дивним, адже Марк не має ані профільної журналістської чи військової освіти, ані досвіду роботи в інших конфліктах. Аматорська «документалка» мала б захопити в кадрах якійсь нестандартні елементи, але вони відсутні: фільм повністю виконаний під копірку російських аналогів.
Далі ще цікавіше: з німецьким «незалежним» журналістом працює Неллі Ойстрах зі Санкт-Петербурга, яка має чималий досвід роботи в документалістиці, встигла попрацювати в російських кінокомпаніях «22» та СТВ.
Разом з нею Марк Бартальмай узяв участь у фестивалі документального кіно «Євразия.DOC» 2016 року в Смоленську, де отримав нагороду «за мужність і чесність». Стає очевидно: Ойстрах, маючи зв’язки в російському кіно, просуває роботу Бартальмая там, де це можливо, аби показати всім, що німецькі журналісти розуміють суть війни на Донбасі й погоджуються з російським поглядом на неї.
Ця «солодка пара», німецький «незалежний» журналіст і російська пропагандистка, на всіх публічних заходах з’являється разом. Бере інтерв’ю в Едуарда Басуріна, обговорює у Донецькому університеті книжку швейцарця Даніеля Ґансера, ще одного теоретика всесвітніх змов, святкує 9 травня День перемоги в Берліні.
Зауважмо: «незалежний» медійник на цьому заході відкрито фотографується зі шевроном «ДНР», а Ойстрах пов’язала собі на плечах прапор «маладой рєспублікі», таким чином повністю усуваючи питання про свою об’єктивність і незаангажованість. До того ж, Бартальмай виступив перед нечисленними мешканцями Брауншвейга, де розповів уже перетворену на мем історію про розіп’ятого п’ятирічного хлопчика у Слов’янську.
Восени 2016-го цей дует анонсував вихід у німецький медіа-простір свого нового фільму «Прифронтовий Донецьк. Небажана республіка» («Frontstadt Donezk. Die unerwünschte Republik») і намагається знайти підтримку на загальнонаціональних телевізійних каналах.
Можна скільки завгодно розповідати про абсурдність і відверту шизофренію в російській пропаганді, але факт залишається фактом: її вперто нав’язують європейцям. І, мабуть, небагато німців, переглянувши ще одну порцію суміші, створену з фантазії, брехні та ахінеї, задумаються про відверту симпатію «незалежного» журналіста Марка Бартальмая до терористів.