Пам’ятна дошка концтабору і катам, що в ньому працювали. Ольга Романова, Москва: Ось свіжа пам’ятна дошка з Комі: вдячні учні – своїм вертухаям-учителям. Пишаються пам’яттю предків, що побудували тут 1937-го концтабір

«Хто контролює минуле, той контролює майбутнє, а хто контролює сучасність, той всевладний над минувшиною». Ці слова Джорджа Орвелла раз у раз доводять свою точність і, на жаль, неминущу актуальність. Саме тому в сучасній Росії влада так ретельно займається проблемою формування (чи, точніше, деформування) масової історичної свідомості.

Саме для цього, скажімо, Володимир Путін упродовж своєї минулої президентської каденції щомісяця зустрічався з директором Інституту російської історії академіком Андрієм Сахаровим (тезкою, але не родичем знаного дисидента). Як воно зараз, точно невідомо, але, найімовірніше, такі кількагодинні зустрічі тривають і нині; їхнім результатом стали численні книги, фільми, газетні статті, масові акції, які повинні змусити пересічного росіянина «правильно» дивитися на історичні процеси, особливо у ХХ сторіччі.
Згадаймо, яка кількість критичних досліджень радянського періоду вийшла друком в Росії до початку 2000-х; скільки було опубліковано перекладів далеко не апологетичних стосовно комунізму західних авторів: яка кількість таємних документів розсекречувалася й оприлюднювалася; які, зрештою, кіно- і телефільми (аж до «Останнього міфу», присвяченого гіпотезам Віктора Суворова) були відзняті... Сьогодні нічого подібного немає. Навіть документально-публіцистичні фільми Олексія Пивоварова – небезталанної людини – мають на собі безліч відбитків самоцензури та відвертої цензури. Кількість правдивих досліджень історії скоротилося до мінімуму, науково-популярні книжки серйозних авторів виходять (якщо виходять) накладами у кількасот (добре, якщо кілька тисяч) примірників, натомість, книжкова «крислата журавлина» на тему «славетного минулого» – що царського, що радянського – та про «всесвітню змову» проти Росії-матінки набула масового характеру.
Загалом, ідеться про відтворення у тій чи іншій формі радянської квазіісторичної свідомості, фальшивої історичної пам’яті, побудованої на міфології. Адже за часів СРСР це чималою мірою забезпечувало не тільки довготривалу суспільну стабільність, а й позитивне емоційне сприйняття влади значною частиною населення. Соціально-політичні міфи радянського періоду – про «героїчні п’ятирічки», про «миролюбну ленінську зовнішню політику», про «нашу перемогу над фашизмом», про «визначні успіхи радянської держави», про «найбільш читаючий народ світу» тощо аж до середини 1980-х працювали на збереження тоталітарної системи й ефективно працювали. Вони ж у дещо видозміненому вигляді дозволяють режиму Путіна у Росії відчувати впевненість у майбутньому, які б економічні дурниці не коїла влада і які б воєнні конфлікти не розпалювала.
Тим же, хто деконструює радянські міфологічні стереотипи, в Росії наразі вкрай важко. Ірина Павлова, скажімо, встигла – з великими труднощами – захистити докторську дисертацію, але змушена була виїхати до США, щоб мати можливість вільно працювати; та спробуйте знайти десь її книжку, де детально проаналізовані механізми державного управління доби сталінізму. Борис Соколов восени 2008 року – внаслідок своєї позиції щодо російсько-грузинської війни – втратив викладацьку роботу, мас-медіа Росії його з того часу ігнорують. Історик Андрій Буровський «перекувався»: якщо раніше він надзвичайно скептично оцінював імперський період російської історії та радянські часи, то нині високо ставить «золоту добу» Брежнєва й словесно нищить тих, хто боровся проти Російської імперії.
А для того, щоби хтось із зацілілих вільнодумців не зробив на основі документів якесь приголомшливе відкриття (чи щоби хтось із ревних дурнів раптом не опублікував того, чого не треба, як уже траплялося), встановлений «правильний» режим роботи з архівами. Скажімо, білоруський військовий історик Володимир Бешанов зазначив, що йому в архівах відмовляються видавати таємні (хоча й розсекречені) документи часів Другої світової під тим приводом, що він є громадянином іншої держави. Російському ж історикові Марку Солоніну не дозволили ознайомитися з документами архіву МЗС, які належать до 1938 року, до часу Мюнхенської угоди з іншою мотивацією: мовляв, усі ці тексти вже опубліковані у брежнєвські часи, а «раніше опубліковані документи користувачам не видаються». Іншими словами, звіряти опубліковані колись під омофором відділу пропаганди ЦК КПРС тексти з оригіналами незалежним дослідникам не дозволено.
Така урядова практика одержала вже й відповідне обґрунтування. Президент Російської асоціації істориків Другої світової війни професор Олег Ржешевський відверто заявив: «Деякі документи залишаться недоступними на віки, якщо це стосується державної чи особистої таємниці». Схоже, саме за цю принципову й патріотичну позицію цього року він одержав орден «Знак пошани»... Те саме, тільки у ще більш категоричні формі, повторив керівник Центру публікацій по історії ХХЄ століття генерал-майор ФСБ Василь Христофоров (2014 року нагороджений за свої подвиги на ниві конструювання «правильного» минулого орденом «За військові заслуги»): «Існують категорії документів, які не будуть розсекречені ніколи».
А навіть якби й відкрили архіви, що там можна було би знайти? У ліберальні єльцинські часи постійний автор «Дня» професор Борис Соколов, працюючи над книгою про Лаврентія Берію, зіштовхнувся з тим, що відповідні архівні одиниці зберігання були серйозно «почищені» у 1953 і 1956 роках. Проте, хіба ж тільки вибіркова чистка і тільки в ці роки проводилася? Впродовж 1990-1991 років лише в Інституті військової історії та Генштабі ЗС СРСР було спалено понад 10 тонн (!!!) документів 1941 року...
На щастя, Україна – не Росія. І навіть у часи Януковича не стала «Росією-2». Відтак, для того, щоби вона не «провалилася» в неорадянську міфологічну прірву (куди її ретельно штовхають певні сили і з-за меж держави, і всередині неї), слід не лише емоційно, а й раціонально протидіяти цьому. А така протидія, щоб вона була максимально ефективною, мусить базуватися на усвідомленому подоланні тих сталінських та післясталінських міфологем, які перетворилися на стереотипи сприйняття історії та основу фальшивої історичної пам’яті. Насамперед, тут ідеться про викладачів шкіл та вишів, про журналістів, про відповідальних громадських діячів і про соціально притомних політиків. Адже тільки повна деконструкція соціально-історичної міфології – як власне радянської, так і неорадянської – убезпечить нас від загрози реанімації «славетного минулого» в тих чи інших формах.