Україна в певному сенсі – жертва обставин. Я наразі не про «Мінськ», а взагалі про лінію фронту з Росією. І Крим, вкрадений з дірявої кишені, бо погано лежав, і Донбас, який почали відрізати тупим ножем, вибір рівною мірою обдуманий і випадковий.

Обдуманий, бо Росія шукала, на чому і кому б проявити свою незгоду зі світовим порядком. Випадковий, бо Путіну було багато в чому наплювати на Україну, вона просто здалася йому найслабшою і готовою до того, щоб бути прикладом для демонстративної прочуханки. Йому потрібен був об’єкт для самоствердження, для навмисної заяви про свої (і Росії) великодержавні, імперські, експансіоністські амбіції. І не будь України поруч, Путін знайшов би іншу жертву.
Але сталося те, що сталося. Зрозуміло, що Україну обдурив не тільки Путін, а й ті, хто став гарантом Будапештського меморандуму. Віддаючи ядерну зброю, Україна, щонайменше, могла розраховувати на те, що не стане об’єктом агресії. Але Путіну гостро знадобилося «завалити важняка», розповісти про власну велич яскравими фарбами, і він почав різати Україну по частинах, як ковбасу.
У певному сенсі Україні пощастило з Путіним. Так, зараз Путін відрубав Крим і Донбас. Але території – справа наживна. Важливо інше. Чим більше розпалюється Росія в мілітаристському ражі, чим глибше грузне Путін у ситуаціях, де вхід рубль, вихід – смерть репутації (причому, не перед ненависним Заходом, на це поки що плювати, а перед власними домашніми імперіалістами, ім’я яким – легіон), тим виразніше стає зрозуміло, що Росія переживе Путіна. А ось Росія імперська, великодержавна – навряд чи. Путінські амбіції – це неначе каталізатор неминучого краху імперського проекту. Чим крутіше Путін закушує вудила, тим рельєфніше розуміння: коли кульку передмухають, вона лусне.
Для України тут пряма вигода. Агресивного сусіда, який під лукаві пісні про один братський народ не розрізняє своє і чуже, зручніше мати слабким і копітко зайнятим виключно своїми нерозв’язними проблемами. Росію ніхто не навчить скромності, крім обставин. І своєї важкої долі.
Неімперських правителів у Росії немає і ніколи не було. Великодержавництво – це фірмовий приводний пасок у двигуні маніпуляції. Але Україні треба навчитися чекати. Чекати, коли труп ворога пропливе вниз по Дніпру. Кінець Російської імперії буде радістю для всіх її сусідів, і насамперед для тих, кого хлібосольна і духовна Росія пограбувала: для України, Грузії, Молдови.
Це не означає, що не треба боротися з корупцією, не треба садити злодійкуватих чиновників, не треба приборкувати жодних олігархів. Або не варто відокремлювати владу від грошей. Але це не має жодного стосунку до війни з Росією. Росія перестане бути небезпечною тільки тоді, коли імперська Росія надірветься від непосильної тяжкості. І при Путіні вона надірветься швидше, ніж за будь-якого іншого царя, як би його не називали, –Медведєв, Навальний чи Ходорковський.
Багато хто запевняє, що чим раніше Україна стане прикладом вдалої модернізації для Росії і Заходу, тим швидше вона поверне Крим. Це два лише віддалено пов’язані між собою процеси. Так, західні інвестиції в серйозному обсязі можливі тільки при прозорій економіці і такій же прозорій політичній системі. Але у Австрії, яку Гітлер захопив в результаті аншлюсу, у Чехословаччині, яку Захід віддав Гітлеру на поживу, прагнучи відтягнути війну, були цілком прозорі економіки і політичні системи. Це не врятувало їх від агресії. Врятувала тільки тотальна поразка нацистської Німеччини у війні.
Заходу і так Україна не дуже потрібна. Ще один спиногриз. Вимога боротися з корупцією і бути демократією – вимоги економічні, жодного стосунку до взаємин з Росією не мають. Щоб інвестиції працювали і приносили прибуток. А демократія – лише ще одна політична гарантія безпеки. Мнемонічне правило гвинта. Демократії в постіндустріальному світі, начебто, не воюють.
Захід не хоче дозволити Росії роздерти Україну на бинти не через симпатії до України, а через небажання посилення Росії. Не можна дозволити хулігану безкарно бити скло, завтра він пограбує ятку, післязавтра розкриє комору або банк. Або поїде воювати за «русский мир».
Мінські домовленості були нав’язані Україні обставинами війни з більш сильним і нахабним супротивником і Заходом, який хотів якомога швидше встановити мир, щоб Росія стала знову зручним і багатим торговим партнером. Якби не Сирія, куди кинувся з даху наш юний орел, санкції з великою ймовірністю почали б поступово скасовувати (спочатку не продовжуючи, а потім обходячи) вже з наступного року.
Але Мінські домовленості – це документ, текст, Пісня пісень, що має безліч тлумачень. Росія тлумачить цей текст таким чином, щоб увіпхати свого доморощеного троянського коня, а потім смикати за вуздечку і управляти: наліво чи направо піде випробуваний на водопій.
Але у Мінських угод – в російському тлумаченні – ніколи не було жодного шансу на виконання.
Єдиний варіант, який міг би влаштувати Україну: вранці стільці (відведення російської техніки і відпускників за кордон, перехід контролю за кордоном до України), ввечері – гроші (закони про федералізацію і вибори). Все інше – від лукавого.