(Закінчення. Початок у № 43)

За ініціативою письменника Олекси Коломійця, мого земляка, уродженця села Харківці, на Лохвиччині, та Українського фонду культури 1990 року неподалік Мгарського монастиря, на Зажур-горі, було вивершено Курган Скорботи, землю для якого привозили з усіх регіонів України. Того ж року було встановлено й освячено хрест.

А 1993 року за проектом архітектора Анатолія Ігнащенка спорудили сам меморіал. На насипному кургані встановлено великий дзвін, що вивершується хрестом, а до нижнього краю дзвону прикріплені 30 малих дзвонів – від усіх областей України, президента, Слов’янського центру, Малої академії народних ремесел міста Івано-Франківськ, кіностудії «Укртелефільм», небайдужих лубенців. На великому дзвоні – вимовний напис: «Голодомор-1933: коли відходить одна людина – з нею вмирає світ. Коли ж мільйони ідуть у прірву – тоді вмирає вже ціла галактика». Що тут ще додати?! Сумуємо, схиляємо голови перед пам’яттю невинно убієнних братів наших й сестер, українок та українців. І плачемо повсякчас і щохвилини, але… не пробачимо нікому й ніколи!
Побував я також і у великому селі Березоточа, де мешкає, мабуть, понад тисячу українців. Це село розташоване на лівому березі річки Сула, вище за течією; на відстані півтора кілометра розташоване село Вовчик, про яке мова йтиме нижче, а за течією на відстані кількох кілометрів розташоване село Піски, про яке я вже писав вище, на протилежному березі – село Луки. Річка в цьому місці звивиста, утворює лимани, стариці і заболочені озера, про які так любить згадувати мій далекий-близький приятель з Мельбурна – Федір Павлович Габелко. З московсько-імперських та большевицьких часів село Березоточа поступово вимирає: «…станом на 1885 рік у колишньому державному й власницькому селі Вовчківської волості, Лубенського повіту, Полтавської губернії, мешкало 1905 осіб, налічувалось 367 господарств, існували православна церква, школа, 4 постоялі будинки, винокурний завод, 28 вітряних млинів, відбувались 3 ярмарки на рік. За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 2375 осіб (1146 чоловічої статі та 1229 – жіночої), з яких 2312 – православної віри».
Справжньою окрасою цього села досі залишаються мої брати і сестри – українці – які дуже шанують державні символи – прапор і герб, що є чи не на всіх адміністративних приміщеннях та автобусних зупинках, а також дерев’яну Свято-Покровську церкву. Кажуть, що одним з найдавніших свідчень існування церкви у селі Березоточа можна вважати розповідь, записану іншим моїм земляком, уродженцем лохвицького села Токарі, Василем Милорадовичем у «Снітинській старині» (1898): «Между Волчком и Бересточью залегла унылая, солонцеватая равнина, на краях которой то здесь, то там мелькают лески, а в самом конце, у берестоцких мельниц, под озером, погребено село. Об этом селе уцелело только коротенькое воспоминание: «...на Муховаци було село, та запалось. Як выгоняют скотыну, та гукають, так щось и там, пид землею озываецця, балака, а проты великодня, бъють у вси дзвоны».
Ця легенда припадає приблизно на кінець XVI ст. Становлення і розвиток Березоточі починається з кутка Білики, довкола якого у XVII ст. вже були також інші кутки: Раки, Струсівка, Голотинці та Гуляївка (О. П. – це той куток, де мешкав колись Федір Павлович Габелко з родиною). Коли кількість населення зросла, з’явилася необхідність у будівництві церкви. «…У середині XVII ст. такий храм уже існував. У виданні «Полтавская єпархія в ея прошлом и настоящем» (А. Грановский, Полтава, 1901) знаходимо таке свідчення: «Есть свидетельство существования церкви в 1738 г. это именно Апостол печ. Киев 1722 г. с надписью: «сия книга, глаголенная Апостол, куплена Евномиею Прокоповною Касянихою за цену руб. 3 з гривнею и отдана храму Покрова Пресвятыя Богородицы в селе Березоточи, сотни полковой Лубенской за священства того часа попа Андрея Ивановича и будучи на тот час ктиторей Ст. Беличенка и Ивана Микитенка, дабы за ей Евномию жертва Богу приносима была в живих, а за ей мужа Онисима – в мертвих, а куплена року 1738». Грановський згадує також Октоїх 1739 р. з надписом: «1759 коз. Сечи Запорожской куреня Дядковского Вас. Михайлов... для поминовения мене и моих родителей, а именно: иерея Михаила...и прародителей иерея Андрея...». У церкві зберігались і Мінеї місячні від Лубенського вікарія ієрея Кулябки. При храмі на той час служили по два священики, що свідчило про те, що парафія була великою.
З дозволу митрополита Самуїла (Миславського) у 1795 році церква була перебудована. У 1819 році до неї добудували дзвіницю, а 1846 року зробили капітальний ремонт. Оскільки громада зростала, то виникла необхідність у будівництві більшої церкви, яка і була зведена у 1886 році. Підтвердження цьому знаходимо в уже згаданому виданні А. Грановського, у «Додатковій кліровій книзі по Полтавській єпархії за 1912 р.». На стінах другого ярусу дзвіниці знайдено написи, що стосуються часу будівництва. Значна частина написів – будівельні розрахунки. Є також і автографи будівельників. Так, один з написів: «Память Симеона Сапы» може свідчити про ім’я бригадира. В інших не вдалося розшифрувати імен, але в кількох місцях зазначено дату – 1886 рік. У доповідних записках настоятеля церкви у часі німецько-совєцької війни священика Василя Чупиря 1886 рік також вказується як рік будівництва.
За розповідями старожилів села Березоточа, Свято-Покровська церква була закрита під час Голодомору. Ще голодного 1934-го року в ній «облаштували» зерносховище колгоспу ім. Ворошилова, дзвони знято приблизно у 1937-38 рр. Дзюбаненко Андрій Федорович, 1927 р. н. розповів, що дзвони скидали комсомольці-активісти Перепелиця Лука і Гончаренко Никифор. Для двох молодих людей ця справа була нелегкою, а помічників не було. Щоб зняти дзвони, вони поклали на сходи дошки, натерли їх милом і так спустили дзвони вниз. Обоє померли від якоїсь легеневої хвороби (можливо, від туберкульозу).
Офіційно діяльність храму було відновлено 14 грудня 1941 року. На стіні дзвіниці закріплена металева табличка з написом: «Встановлення хрестів на церкві проведено 1 серпня 1942 року майстром Ручкою Миколою Трохимовичем». Про те, як відбувалася ця подія, розповів очевидець Головко Іван Пилипович: «Коли прийшли німці, богослужіння у храмі відбувались, але, побоюючись, щоб його не знищили, люди завезли віялки з колгоспу і протягом двох тижнів працювали. У 1942 році, напередодні дня святого Іллі, всі були схвильовані, адже на церкві встановлять нові хрести...» Церква хрещата в плані, п’ятичастинна, висока і струнка. Із заходу прибудована витончена триярусна дзвіниця. Купол і дзвіниця мають шатрові завершення зі щипцями. Храм побудований в єпархіальному стилі, але його форми, динаміка близькі до народного козацького зодчества, він позбавлений зайвої декоративності, але простота і монументальність споруди справляють враження. В червні 2011 року встановлено новий хрест та пофарбовано церкву і куполи в блакитні тони. Завдяки цьому церква, мабуть, стала ще красивішою… Ось така вона, сучасна Березоточа.
І хоча Марко Васильович Мішалов, якого нещаслива доля також закинула до Австралії, й народився 26 квітня 1903 року в селі Чорнобай, на історичній Полтавщині (тепер – Черкащина), а середню освіту здобув у козацькому містечку Золотоноша, а вищу – в Уманському Плодо-Ягідному інституті, у 1924 році він був, як тоді казали, «розподілений» на роботу якраз на Березотоцьку дослідну станцію лікарських рослин, спочатку як агроном, потім як науковець по лікарських рослинах. У 1938-41 роках Марко Васильович працював викладачем у т. зв. Всесоюзному Тернівському технікумі лікарських рослин, де й застала його німецько-совєцька війна, яка й не дала йому завершити наукову докторську працю. У травні 1944 року Мішалов разом зі сином Юрієм потрапили до Німеччини, де обоє працювали на різних роботах й у таборах ДіПі на теренах Західної Німеччини й Австрії. До Австралії ж Марко Васильович прибув разом зі сином Юрієм 6 червня 1949 року. Один рік пан Марко працював у Токумвапі, а потім переїхав до Сіднея, де жив до кінця свого життя; дописував до газет «Українець в Австралії», «Вільна думка», журналу «Нові дні», видавав часопис «Бандурист», написав кілька, на жаль, ще досі невідомих широкому українському загалові на материку, книжок: «Шлях молодого бандуриста», «Українські кобзарські думи», «Атом і його енергія» та інших, хоча, за свідченнями читачів, усі його книжки й дописи визначалися акуратністю, докладністю фактів й дуже добрим знанням предмета.
Син Марка Васильовича – пан Юрій Мішалов – народився 1928 року вже у Березоточі, як я вже писав вище, він разом з батьком потрапив до Німеччини, потім – до Австрії, де здобув середню освіту у приватній гімназії австрійського міста Зальцбург у 1949 році. В Австралії Юрій Маркович, відпрацювавши контракт, вступив на студії до Сіднейського університету, який закінчив з дипломом інженера у 1955 році, й він був, мабуть, першим з українців, хто закінчив відомий у всьому світі Сіднейський університет. Згодом наш земляк 11 років працював у фірмі «AWA», а пізніше понад двадцять років – на державному радіо «ABC». 1958 року Ю. М. Мішалов одружився з українкою, медсестрою за фахом, Людмилою Воротнюк. Разом вони виховали трьох дітей – сина Віктора, доньку Роксолану та ще одного сина – Андрія. Останнім же часом Юрій Мішалов був у «ABC» головним інженером на весь, як кажуть тамтешні українці, стейт (простіше кажучи, штат, чи по-нашому – область) Новий Південний Велс (НПВ); постійно бере активну участь в українському громадському житті – Пласті, Рідній школі, Сефтонській і Сіднейській українських громадах тощо.
Третій же з родини Мішалових – Віктор – народився 4 квітня 1960 року вже у Сіднеї, й під сучасну пору є доволі відомим українським бандуристом, дослідником кобзарства, композитором і диригентом. Він закінчив музичний факультет Сіднейського державного університету (1984) та Сіднейський педагогічний інститут (1986). Від 1970 року Віктор вивчав гру на бандурі у Петра Деряжного (який, до речі, влітку цього року разом із дружиною Нілою гостював у мене в Лохвиці) та Григорія Бажула, також уродженців Полтавщини, аж потім на стипендію Австралійської ради мистецтв у Північній Америці – у видатних митців П. Ф. Гончаренка, Г. Т. Китастого, П. І. Китастого, В. К. Ємця та Л. Г. Гайдамаки.
У Київській консерваторії від 1979 до 1984 рр. Віктор Мішалов навчався по класу бандури (проф. С. Баштан), диригування (проф. М. Т. Щоголь), вокалу (проф. М. Єгоричева та М. Кондратюк), рівночасно в Києві він вивчав гру на старосвітській бандурі у Г. К. Ткаченка, працював викладачем у школах Австралії та від 1988 року – у Торонто (Канада). Від 1988 року пан Віктор є концертмейстером Української капели бандуристів імені Т. Г. Шевченка, основоположником Канадської капели бандуристів (1991), від жовтня 1999 року він – заслужений артист України, нагороджений у серпні 2009 року орденом «За заслуги» III-го ступеня.
Наступним населеним пунктом, який трапився під час моєї короткої осінньо-похмурої подорожі Лубещиною було село Вовчик, яке розташоване у долині ріки Сула, за якихось два десятки кілометрів від Лубен. Згідно з довідкою, на початку XVII сторіччя Вовчик уже існував як постійне землеробське селище. Наприкінці XVII сторіччя значна частина села стала власністю Мгарського монастиря. Станом на 1885 рік у колишньому державному й власницькому селі Вовчик, цьому волосному центрі Лубенського повіту, Полтавської губернії, мешкало 1520 осіб, налічувалось 309 дворових господарств; існували: православна церква, школа, 2 постоялі будинки й 20 вітряних млинів.
За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 2170 осіб (1046 чоловічої статі та 1124 – жіночої), з яких 2140 – православної віри. У 1902-1903 роках селяни Вовчика, як і інших сіл Полтавщини, брали участь у політичних заворушеннях, у селі діяв соціал-демократичний гурток (П. Шульженко, Т. Етнєровіч, М. Пащенко, Т. Соломієнко). У 1905 році на базарній площі села відбувся п’ятитисячний селянський мітинг. У 1920-х роках у селі були криваві сутички між прихильниками та противниками товариств спільного обробітку землі (ТСОЗ), під час яких большевицькі провідники – голова ТСОЗ П. Дядечко та перший секретар Вовчиківського райкому комсомолу Алєксєй Зайцев – були вбиті місцевими селянами. Під час Голодомору село чинило організований опір бандитизму окупаційної московсько-большевицької влади. «…Через це внесено на так звану чорну дошку – село підлягало військовій облозі. Відтак, у селі були значні жертви серед дітей та літніх людей, хоча тодішній голова колгоспу Сухомлин Ларіон Іванович видав на зароблений трудодень по 300 гр. пшениці. За це був показово арештований та засуджений до ГУЛАГу».
Важливою подією в національно-культурному житті усієї України початку ХХ-го сторіччя стало відкриття в Полтаві пам`ятника класикові нової української літератури Іванові Котляревському у 1903 році. До цієї події мали безпосередній стосунок члени Всеукраїнської безпартійної загальної демократичної організації та Революційної Української партії (РУП), громади яких були в містах Лубни, Лохвиця, селі Вовчик, які поширювали свою діяльність та впливи на весь наш посольський край. На подив інтелігенції від селян Полтавщини на спорудження пам`ятника надійшло близько 3800 пожертвувань.
На початку 1902 року Полтавська «Вільна громада» була однією зі шести, що складали основу РУПу. Андрій Ілліч Жук (1880-1968) (один – із псевдонімів «А. Вовчанський») – громадський і політичний діяч, публіцист й кооператор, уродженець лубенського села Вовчик, був, до речі, у 1901 році урядовцем Лубенської повітової управи, член РУПу, став одним зі засновників Союзу визволення України, пізніше – членом ЦК УСДРП, дипломатом, публіцистом і кооператором. У теоретичному органі РУПу місячнику «Гасло» (ч. 1, березень, 1902 рік), який виходив друком у Чернівцях, він писав у своєму дописі «…з Лохвицького повіту Полтавської губ. Про зруйнування селянами з містечка Городища і кількох сусідніх сіл Лохвицького та Лубенського повітів греблі при водяному млині на Удаю, яка затоплювала селянські сіножаті на великому просторі, спричиняючи велику матеріальну шкоду населенню…»
Уродженець села Вовчик Андрій Жук у серпні 1914 року переїхав до Відня, став членом Головної Української Ради, був одним зі засновників і чільних членів Союзу Визволення України, Загальної Української Ради, деякий час допомагав редагувати ілюстрований український інформаційний місячник французькою мовою, орган СВУ – «La Revue Ukrainienne». За української влади Андрій Жук перебував на дипломатичній службі при українському посольстві у Відні, був радником міністерства закордонних справ УНР, а у міжвоєнний час (1930) повернувся до Львова, де керував статистичним бюро Ревізійного Союзу Українських Кооператив (РСУК).
До речі, документи, що їх віднайшов полтавський дослідник В. Я. Ревегук, свідчать, що осередки РУП існували також у Прилуках, Лохвиці й Кобеляках, але їхня діяльність досі чомусь залишилася поза увагою дослідників. Прилуцька «вільна громада» РУП налічувала у своєму складі 12 членів. Серед них – відомі Гаврило Міхновський, рідний брат Миколи Міхновського, старший від нього на 8 років, колишній полтавський семінарист Олександр Мишта, учень місцевої гімназії Павло Терлецький, земський лікар Яків Андріяшев та інші.
Лохвицький осередок РУП започаткував випускник Полтавської духовної семінарії, син священика Микола Стришинський. Серед його членів – молода вчителька Тетяна Дорошенко, волосний писар зі села Мармизівка Вавіла Панченко та ін. Кобеляцьку «вільну громаду» РУП створив у 1901 році Юрій Коллард, який на той час працював техніком у повітовому земстві. До неї входили: Аркадій Кучерявенко, дворянин Іван Войнов, син чиновника Олександр Шторх, слухачка Вищих жіночих курсів Ольга Акінфієва та інші. Відомо, що від 1949 року в Австралії мешкав православний священик Анатолій Стришинський, можливо, брат РУП-івця Миколи, який народився 7 квітня 1899 року на Полтавщині, закінчив Полтавське духовне училище, від 1918-го до 1919-го рр. був поручником Армії УНР, а від 1925 року – дияконом УАПЦ. 1942 року був висвячений на священика Харківським Архієпископом Феофілом Булдовським. У 1943 році отець Анатолій Стришинський був настоятелем парафії у німецькому місті Гайденав. До Австралії він приїхав у 1949 році, був священиком парафій Гомбуш, Ньюкастель, Редферн, Блектавн, а від 1960 року – настоятелем Свято-Миколаївської парафії УПЦА в Кабраматті.
На початку минулого сторіччя на Полтавщині активізувало свою діяльність таємне товариство студентської молоді «Братство тарасівців», одним з ініціаторів якого був Микола Міхновський (1873-1924), який вже у 1902 році разом зі знаменитими лубенчанами братами Шеметами, Сергієм (1875-1957) та Володимиром (1873-1933), членом першої Державної Думи Росії, одним зі засновників львівської газети «Рада», братами Шевченками та Є. Любарським заснував Українську Народну партію, що восени 1905 року почала видавати часопис «Самостійна Україна» у Львові, а 7 жовтня 1905 року – першу легальну україномовну газету «Хлібороб» у Лубнах (про що я вже згадував вище), а від 1912 року у Харкові – українську газету «Сніп».
Принагідно слід згадати, що блискучий юрист Микола Іванович Міхновський, який часто бував на Лубенщині, походив із Прилуцького повіту історичної Полтавщини, за студентських часів належав до «Братства тарасівців», працював пізніше адвокатом у Харкові, став автором програмової праці-трактату «Самостійна Україна» й ідеологом українського націоналізму та державної самостійності України.
Згідно з деякими даними, М. Міхновский мав зустріч з московським імператором Нікалаєм Вторим й у другій половині 1916 року в одній з розмов з цим царем запропонував йому відновити політичний статус Переяславських статей 1654 року для України й створити з українців московської царської армії національне військо. Якраз з ініціативи Міхновського в Києві у березні 1917 року було організовано три військові віча та створено Український військовий клуб ім. гетьмана Павла Полуботка, а згодом засновано й перший Український полк.
Анатоль Гак (Мартин Задека) писав у своїх спогадах «Від Гуляй-Поля до Нью-Йорка» (Новий Ульм, Філадельфія, 1973), що Микола Міхновський «…був кремезний, трохи ніби сутулий, з міцним чолом, з розведеними вусами. Лівий рукав його френча перетинала червона смужечка – ознака, що офіцер отримав поранення на фронті. Обличчя поручникове здалося мені непривітно-похмурим, ніби він був невдоволений, щось його турбувало... Пригадую лише, що він якось осторонь тримався від штабних офіцерів... Так само осторонь тримався Міхновський і від солдатської маси... Тільки вже в 1924 році, проглядаючи котрусь київську газету, я прочитав у ній хронікальну замітку: при такій то вулиці, в такому то дворі знайдено труп Миколи Міхновського, що позбавив сам себе життя – повісився... Де ж пак: отака міцна фізично й духовно людина, отакий, мовити б, дуб-велетень і, десь певно змушений до цього складними обставинами тогочасного життя, знайшов собі порятунок у самогубстві. Не хотілося йняти віри...»
Усі вони – українські активісти – Андрій Жук, представники родини Шеметів – брати Сергій та Володимир, їхній небіж – Богдан, як також Микола й Гаврило Міхновські, Анатолій та Микола Стришинські, а згодом Марко та Юрій Мішалови, батьки Федора Габелка та Філоніла Карюк (Габелко), народилися у самому серці України – історичній Полтавщині, передавши свої почуття й гени щирого патріотизму, глибокої побожності, релігійності й українськості своїм нащадкам та послідовникам.
…І ось повернувся я додому, до хати, у Лохвицю, та й засів ще раз перечитувати оповідання Володимира Дрозда «Білий кінь Шептало». Й, повірте, знову вразило, як мовиться, защеміло: «…Запах трав на косогорі нагадав Шепталові дитинство, як він біг за матір’ю лошам-стригунцем, як мати розповідала йому про його дідів-прадідів – гордих білих коней, що гарцювали в цирку. Шептало навіть не став пити воду, хоч дуже хотів, і конюх це помітив, вилаяв його знову й сказав підпаскові загнуздати. Кінь раптом гостро відчув свою неволю. І коли хлопчак ударив його пужалном, він шарпнувся, вирвав повід, звівся на задні ноги, потім опустився і помчав у лугову синь. Тепер він був справжнім білим конем, відважним та одчайдушним, як його далекі предки.
Шептало легко й вільно біг. Не було ні хомута, ні голобель, ніхто його не смикав. Він качався у траві, плавав у річці, пив чисту воду. Починався дощ, небо перерізала блискавка, і раптом Шептало побачив у воді себе – прекрасного білого коня. Це його засмутило: протягом усього життя в конюшні він обманював себе, бо давно вже був не білим, а бруднувато-сірим, попелястим конем, ось чому Степан і насмілився хльоскати його батогом. Шепталові раптом захотілося почути голос конюха. Хай він буває інколи злим, але ж при службі, та ще з такими кіньми, як у них, з ким не буває. Шептало побіг до конюшні і, згадавши, що він досі білий, викачався в калюжі. Навіщо вирізнятися? Нікому й нічого цим не доведеш. Краще прикинутися сіреньким та покірненьким. Сьогоднішнє перешумить, з конюхом вони порозуміються, недаремно ж білим коням дано розум», – пише у своєму знаменитому оповіданні письменник, лауреат Шевченківської премії Володимир Дрозд, який, на жаль, відійшов у засвіти 23 жовтня 2003 року.
Що ж, думаю я собі весь час: білі коні, мабуть більш вільні, аніж коні іншої масті, вони не люблять табунів, гурту й загороди, бо й Шептало «…змалку ненавидів табун, гурт і загороди, і на пасовиську волів бути сам. Спершу бригадні коні глузували з того, далі звикли й самі почали обходити Шептала… Серед усіх робіт він найбільше недолюблював крутити привід і їздити до міста, хоч інші коні вважали це найлегшим. Цілісінький день, до темряви, ходити по колу, топтати власні сліди – в цім було щось принизливе. А ще принизливіше котити заставлений кошиками та бідонами віз серединою ранкової міської вулиці… То він соромився упряжі, соромився становища робочої худоби, яку вільно запрягати, поганяти, стьобати батогом кожному Степанові…»
Дійсно, білий кінь, мабуть таки уособлює яскраву особистість українців, які інколи під впливом повсякденного життя мовби зовні й втрачають свою індивідуальність, а подекуди гублять навіть виразні риси своєї індивідуальності, однак ніколи не пристосовуються, не заламуються й починають діяти наперекір злій долі!
…Й згадалась українська народна пісня «Скаче в полі білий кінь» у виконанні Раїси Кириченко:

«…Білий сніг, як білий кінь,
Наче уві сні
В рідну казку полечу
В мріях на коні.

Білогривий красень мій
До зірок летить,
Ой, спасибі, зимонько,
За щасливу мить…»