Найстаріші мешканці Тризуба – Семен та Катерина Концевичі

У Ратнівському районі, на Волині, є мальовничий хутір з колоритною назвою – Тризуб. Так іменувалося поселення ще за Польщі. І хоч із приходом радянської влади намагалися комунізувати «вороже» ймення, що символізувало самостійну Україну, силоміць насаджена хутору назва навіть за п’ятдесят років не прижилася!

Зникла третина хуторів

– Колись навколо села Самарів було 72 хутори, – розповідає вчитель історії, а в минулому ще й секретар та голова Самарівської сільради Володимир Онищук. – Багато хуторів повимирало – хати є, а людей нема. Десь третя частина. А Тризуб не спорожнів, тут завжди було життя. Правда, колись він мав з десяток садиб, тепер залишилося п’ять.
Чоловік зізнається: точних відомостей, відколи і чому хутір почали йменувати Тризубом, немає. Ця назва дійшла до наших днів від дідів-прадідів, що жили ще за Польщі. А коли в 39-му прийшли «совєти», то «неблагонадійну» назву швидко змінили на популярну в ті часи – Червона Зірка. Та роки минали, десятиріччя – в офіційних документах числилася радянська назва, а поміж людьми й далі жила народна.
Звідки ж вона пішла? Старожили на запитання про народження патріотичної назви тільки руками розводять – не знають. А от молодші уже переказують легенди. Одна з них розповідає про… тризубого діда, що колись жив на тутешніх теренах. Інша ж – про селянина, в хаті якого збиралися однодумці, що мріяли про вільну Україну, і який зберігав жовто-блакитний стяг та намальований тризуб. Яка з них більше правдива, ніхто стверджувати не береться. Бо ж суть – не в легенді.

	Тетяна Павлючик на хуторі живе вже 21 рік

Відколи така назва прижилася, теж достовірних відомостей немає. Володимир Онищук посилається на слова свого діда Петра, народженого далекого 1888 року. Каже, ще в шкільні роки у нього розпитував, як так сталося, що хутір Тризубом назвали. А той відповів, що так на це місце ще його дід казав!
Володимир Мефодійович люб’язно погоджується показати нам дорогу до Тризуба. Шлях зі Самарова змійкою в’ється чотири кілометри. І ось попід ліском вигулькує перша хатинка. Старенька, а ошатна, видно, що тут живуть дбайливі господарі.
– Доброго дня, – побачивши крізь вікно незнайомців, виходить з хати Тетяна Павлючик.
Це для тризубівців справжня несподіванка, бо ж чужинці на їхній хутір не заходять.

Зробили… вулицею села

Знайомимося. Жінка зізнається, що живе тут уже двадцять один рік, відколи заміж вийшла, і ніколи й думки не мала, аби деінде податися. Каже, по сусідніх хатах теж молоді пари жили – то діти разом до школи ходили. Був час, що з хутора в Самарові вчилося дев’ятеро учнів. І зараз малих школярів підвозить шкільний автобус.
Тож хоч і віддалені від «цивілізації», та не нарікають. Треба в магазин, на базар чи в аптеку – коником в село їздять. Нерідко люди дивуються, нащо тризубівці так скуповуються. А ті звикли все брати «оптом», про запас. Навіть ліки купують із прогнозом на кілька місяців, зважаючи на наступний погодний сезон. І газети одразу на цілий рік передплачують.
Запитую в Тетяни Павлючик, з чого ж хуторяни виживають.
– Ми звикли до поля, – каже. – Якби можна було з нього жити, і молодь верталася б сюди більш охоче. А так по заробітках їздять у Білорусь чи в Польщу, моя донька в Данії. Хто на фермі працює, хто в Самарові у пекарні, хто в школі. Не бідуємо. Але зате у нас така тут тиша – ні на яке місто її не проміняєш.
По сусідству хата старожилів Катерини та Семена Концевичів. Йому – 86, їй – 77. Старенькі мешкають у Тризубі вже десятки років й нажили чимало таких «благ цивілізації», як холодильник та телевізор.
– Колись дуже добре тут було, – розповідає бабця Катря. – Коли в кожній хаті баба стара була (сміється). В гості ходили. А тепіро ж одна молодьож. А ми найстаріші.
Неподалік мешкає один їхній син зі сім’єю, то мають розраду і догляд. Хоч взагалі самі стараються всьому давати раду.
Запитую в людей про «декомунізацію», коли з Червоної Зірки знову Тризуб став. А вони знову розводять руками. «А Бог його знає…» Й не дивно, адже радянська назва для них завжди була чужа. А дослідник місцевих хуторів Володимир Онищук пояснює: до «декомунізації» хутір як адміністративно-територіальна одиниця не… дожив. Бо його зробили вуличкою Садовою сусіднього села Головище. Але люди назву свого хутора досі не зраджують.