(Закінчення. Початок тут )

У 90-х роках минулого сторіччя Віктор Іванович Шишкін стояв біля витоків законодавчої бази новітньої Української держави – був першим її генеральним прокурором, народним депутатом трьох скликань, багаторічним суддею Конституційного Суду України. Володіючи величезним практичним досвідом та інформацією про залаштункові ігрища владоможців, нині суддя Конституційного Суду України у відставці має унікальну можливість аналізувати ефективність роботи, щонайменше, трьох державних структур – прокуратури, парламенту та судів і відверто висловлювати свою думку.

– Ті, хто підтримує продовження Мінських угод, коли чують, чому не оголошується режим воєнного стану, кажуть, що оголошення воєнного стану – це оголошення війни Росії. В чому полягає відмінність між оголошенням воєнного стану та оголошенням війни?

– У нас є закон про оборону, про запровадження воєнного стану. Однак, я відштовхуватимусь від Конституції, від пункту 19 статті 106 Конституції – повноваження президента. Там написано, що він оголошує стан війни. У пункті 20 цієї статті написано про запровадження мобілізації та оголошення воєнного стану. Різниця відчутна – два різні пункти. Коли запроваджується воєнний стан? При нападі на нашу території і при загрозі нападу. В нас є не лише загроза, а й напад – захоплений Крим і частина Донецької і Луганської областей, тобто є всі умови для запровадження воєнного стану. Оголошення ж стану війни можна розглядати як оголошення війни комусь, а запровадження воєнного стану – не означає оголошення війни комусь. Звичайно, що і при нападі на нас можна оголосити стан війни, і його можна трактувати, що ми, обороняючись, одночасно комусь оголошуємо війну. Це, до прикладу, зробив Сталін 8 серпня 1945 року – оголосив, що договір про нейтралітет з Японією припинив свою дію і, виконуючи союзницькі зобов’язання, СРСР оголошує, що з нинішнього дня перебуває у стані війни з Японією. Тобто, це – не оголошення воєнного стану, а оголошення стану війни.
Радянські війська вже 9 серпня 1945 року перетнули китайський кордон і почали наступ на японців у Маньчжурії. Запровадження воєнного ж стану ніяк не можна трактувати як оголошення війни, що ми комусь загрожуємо, це – лише оборона від нападу. При запровадженні воєнного стану Верховній Раді надається лише два дні – на розгляд указу президента (пункт 31 статті 85 Конституції), тому що тут треба миттєво реагувати на напад на нас, тут оборона країни із миттєвим застосуванням військового компоненту. Запровадження воєнного стану – рішення головнокомандувача, а Верховна Рада уже погоджується або ні. Що ж до оголошення стану війни, то в Конституції навіть не визначено термін реагування на таку ініціативу президента (пункт 9 статті 85 Конституції), тому що у цьому випадку треба вдумливо ухвалювати більше політичне, а не військове рішення.
Частина друга статті 157 Конституції містить інший термін – «Умови воєнного стану». У нас уже давно є всі умови воєнного стану. Річ у тім, що умови воєнного стану не виникають тоді, коли воєнний стан уже запроваджено – умови воєнного стану є предтечею для запровадження воєнного стану. Таки умови існують з першого дня вторгнення російських військ у Крим. Пояснити не можу, що саме – страх чи колаборація не дозволили і не дозволяють запровадити воєнний стан.

– Але ж існує відповідальність за неприйняття рішення…

– Якби я був Генеральним прокурором (про це якось говорив у програмі Савіка Шустера), то Гройсмана, тодішнього очільника Верховної Ради, Яценюка, тодішнього главу уряду і президента Порошенка, притягнув би до суду за злочинну бездіяльність і зловживання службовим становищем. Зрозуміло, що кожного за своє, бо їхня поведінка тоді б розглядалась багатоаспектно, не лише щодо війни на Сході. Це конкретна стаття у Кримінальному Кодексі – злочинна бездіяльність. Про колаборацію навіть не йдеться, бо це вже – зрада.
Якби начальник прикордонної застави не подав команду «Застава, до бою!», а прикордонники самостійно почали би проводити бій із групою порушників державного кордону, то начальника застави потім судив би військовий трибунал за злочинну бездіяльність. Навіть якби наряд відбив напад, і всі були б живі й здорові.

– Логічно. Бо застава – це своєрідна держава.

– За злочинну бездіяльність треба було судити й міністра оборони, і начальника Генерального штабу… Коли російські війська вже вторглися в Україну, треба було запроваджувати воєнний стан. Цього не було зроблено. Це і є злочинна бездіяльність. Як результат – трагедія Іловайська, Савур-Могили, аеропортів, Дебальцевого…

– Що небезпечніше – корупція чи колаборація? У Генпрокуратурі, в МВС та СБУ знають, кого вважати колаборантом, а кого ні?

– Для держави корупція становить найбільшу проблему лише тоді, коли іншій державі щось продається всупереч законам. А колабораціонізм, зрада – це проблема для існування й збереження держави.

– Які загрози для Української держави вбачаєте у випадку незапровадження воєнного стану?

– Подальше затягування із запровадженням в Україні воєнного стану, за наявності усіх факторів такого стану, є реальною загрозою самого існування незалежної Української держави, особливо після внесення 2 червня 2016 року змін до Основного Закону республіки всупереч заборонним приписам частини 2 статті 157 Конституції України.
Умови, які є підставою для воєнного стану в країні або її окремих частинах міститься у положеннях статті 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12 травня 2015 року № 389-УІІІ, а саме:
1) наявність збройної агресії чи загрози нападу на державу;
2) небезпека державної незалежності України та її територіальної цілісності;
3) обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб, що зумовлене агресією проти України.
Такі умови мають місце в Україні ще з весни 2014 року, тобто, з початку окупації військами РФ з наступною анексією таких адміністративно-територіальних одиниць України, як Автономна Республіка Крим і місто Севастополь, і продовжують мати місце у фронтових бойових діях в Донецькій і Луганських областях. Ці умови вже існують об’єктивно і не залежать від суб’єктивної позиції того, хто, відповідно до своїх конституційних обов’язків, має на них реагувати введенням воєнного стану (пункт 20 частини 1 статті 106 Конституції України).
Однак президент України за наявністю зазначених умов з незрозумілих причин не вдається до запровадження воєнного стану, тобто, не виконує своїх, зазначених у частині 2 статті 102 Конституції, прямих обов’язків гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання прав і свобод людини і громадянина, яких залишили на поталу окупантам на захоплених ними українських територіях. Невиконання паном Порошенком конституційних обов’язків, вже, як наслідок, тягне на не виконання ним повноважень президента України і Верховного головнокомандувача Збройних сил України, які йому встановлені статтею 6 Закону України «Про оборону України», зокрема, і щодо утворення Ставки Верховного головнокомандувача (стаття 8 цього ж закону). Одночасно він уникає обов’язків, які визначені йому статтею 11 Закону про правовий режим воєнного стану, чим ставить під загрозу визнання не правовими дії громадян, які патріотично виконують свої обов’язки за статтею 65 Конституції України.
За таких умов Генеральний штаб Збройних сил України, як головний військовий орган з планування оборони держави і управління військами в особливий період, не може належним чином виконати свої основні функції, що передбачені статтею 11 Закону про оборону України.
Стан воєнної окупації та анексії такої частини території України, як Кримський півострів, бойові дії з боку регулярних підрозділів Збройних сил Російської Федерації, які перешли державний кордон України на її материковій частині й атакували підрозділи державної прикордонної служби та Збройних сил України із застосуванням усіх видів вогневого ураження у сухопутній війні, з подальшою окупацією значної території Донецької і Луганської областей України, створення, озброєння і забезпечення колаборантських підрозділів на захоплених територіях, визначено у Заяві Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», схваленою Постановою Верховної Ради України від 21 квітня 2015 року № 337-УІІІ, – як збройна агресія іноземної держави.
Законодавчій орган держави міг би допомогти президенту у прийняті рішення, що випливають з його обов’язків, шляхом належного виконання вже своїх обов’язків, керуючись приписами пункту 5 частини 1 статті 85 Конституції України і нормами Статуту ООН, а саме – прийняти закон про визнання Російської Федерації державою-агресором. Тим паче, що певну правову основу для такого кроку вже було закладено в Законі України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 року. Тобто, Верховна Рада України також не виконує своєї функції, що передбачені пунктами 5, 32 частини 1 статті 85; пунктами 9, 17 частини 1 статті 92 Конституції України.
У зв’язку із зазначеним Кабінет Міністрів України також не може у належний спосіб виконати свої функції.
Внаслідок такої поведінки основних владних інституцій держави, правовою основою теперішніх дій силових структур із застосуванням зброї смертельного ураження в зоні вторгнення агресора залишається Указ в. о. президента України від 14 квітня 2014 року про введення у дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України». У такому випадку всі дії державних інституцій України і її громадян мають опиратися на положення лише Закону України «Про боротьбу з тероризмом». У зв’язку з цим керівництво діями щодо захисту країни сконцентроване в Антитерористичному центрі при Службі безпеки України.
Однак, правова природа і правове регулювання антитерористичної операції зовсім інші, ніж правова природа і правове регулювання умов спротиву військовому вторгненню іноземної держави, тому змішувати їх не можливо. Правовою основою діяльності державних інституцій у ситуаціях, які пов’язані з військовим нападом іншої держави на нашу державу, є основними Закони «Про оборону країни» і «Про правовий режим воєнного стану».
Внаслідок не виконання інституціями державної влади своїх конституційних обов’язків країна і її суспільство перебувають у стані підміни явищ і понять. Має місце викривлене правове регулювання виниклих відносин, що містить в собі загрози для: держави, як суб’єкту міжнародного прав, правового статусу громадян і набуття ними відповідних прав; належного функціонування державного владного механізму.
Невведення воєнного стану, хоча б у зонах бойових дій, які проводяться захисниками України проти військових підрозділів московського агресора та підтримуваних і забезпечених ним збройних підрозділів колаборантів, створює відповідні загрози для прав конкретних громадян України і Української держави як суб’єкта міжнародного права.
Відсутність рішення щодо запровадження воєнного стану несе наступні загрози для України.
I. На міжнародному рівні:
1) нівелює аргументацію щодо збройної агресії Російської Федерації проти України, чим посилює твердження про наявність в Україні внутрішнього конфлікту (громадянська війна), а не міжнародного збройного конфлікту;
2) позбавляє Україну можливості пред’являти жорсткі юридичні вимоги до Великої Британії, Російської Федерації, США, Франції стосовно виконання з їхнього боку поручительства щодо гарантування незалежності, суверенітету і кордонів України на підставі Будапештського меморандуму 1994 року «Про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї»;
3) унеможливлює правові підстави надання Україні як жертві агресії допомоги, зокрема, й озброєння, за нормами міжнародних договорів про безпеку;
4) не зобов’язує агресора дотримуватись положень Женевської конвенції про поводження з військовополоненими, тому що особи з таким статусом можуть бути лише в умовах війни (приклад, ситуація з Надією Савченко);
5) унеможливлює забезпечення прав людини відповідно до положень Третьої Женевської конвенції, зокрема, і через проведення міжнародною гуманітарною правозахисною організацією, на кшталт Міжнародного комітету Червоного Хреста, регулярних інспекцій місць позбавлення волі.
II. На політичному і управлінському рівнях:
1) втрату територіальної цілісності України;
2) легітимізацію колаборуючих з окупантами владних утворень шляхом проведення виборів під примусом і контролем агресора;
3) примусове перебування іноземних військових формувань (баз) на кшталт молдовського Придністров’я;
4) нав’язування змін до Конституції України та інших законів під зовнішнім тиском;
5) не визнання на міжнародному рівні колаборантських організацій «ДНР» і «ЛНР» як військово-злочинних;
6) втрату підстав для притягнення організаторів військової агресії проти України і колаборантських рухів до кримінальної відповідальності за військові злочини;
7) делегітимізацію інституцій державної влади внаслідок ухилення їх від виконання своїх повноважень (обов’язків) щодо забезпечення централізованого управління усіма військовими і воєнізованими формуваннями, управління комунікаційними мережами і теле- і радіочастотним ресурсом, зокрема, невиконання президентом України своїх прямих конституційних обов’язків Верховного головнокомандуючого Збройних сил України щодо організації захисту державної незалежності і національної безпеки України.
III. На суспільному і громадянському рівні:
1) громадяни не можуть у належний спосіб добровільно виконати свій конституційний обов’язок щодо захисту Вітчизни, незалежності і територіальної цілісності України (частина 1 статті 65 Конституції України), оскільки цей обов’язок стосується умов воєнної агресії і супутньому їй режимам стану війни чи воєнному стану, тобто:
а) добровольчі підрозділи, партизанські загони, дії окремих громадян, які встали на шлях збройного захисту Вітчизни і знешкоджують ворога (агресора), за маніпуляцією влади, можуть бути визнані незаконними з притягненням патріотів до кримінальної відповідальності;
б) загиблим в боях патріотам, які мужньо захищали незалежність і територіальну цілісність держави, може не бути надано відповідного статусу, передбаченого для офіційних військовослужбовців, що загинули під час проведення антитерористичних операції, і як наслідок, родини патріотів не матимуть соціального захисту;
в) діяльність волонтерських організацій у зоні проведення воєнних дій, оскільки вони мають статус антитерористичних операції, також може бути визнана поза законом тощо;
2) військовослужбовці також не можуть у належний спосіб виконати свої службові обов’язки у захисті Вітчизни, незалежності і територіальної цілісності України, особливо щодо військ агресора, оскільки за умов антитерористичної операції, вони мають право знешкоджувати лише терористів (пункт 2 частини 2 статті 15 Закону про боротьбу з тероризмом), а військовослужбовці іноземної армії, які вчинили воєнну агресію, під визначення терористів не підпадають, тобто за такою трактовкою може буде складане маніпулятивне твердження, що їх незаконно знищують.
Наведений перелік загроз для Української держави у зв’язку з невведенням в Україні воєнного стану не є повним, однак є достатнім для виникнення стурбованості долею українського суспільства і держави, щоб загострювати на цьому увагу. Особливо це вкрай важливо після внесення владою змін до Конституції України під благовидно-маніпулятивним приводом реформування судової влади.
Запровадження воєнного стану є останньою можливістю нейтралізувати негативні наслідки конституційних змін, які допомагають путінському режиму стверджувати, що в Україні має місце внутрішній громадянський конфлікт, а не військова агресія московської імперії.

– Яким бачите шлях перетворень – революційний чи еволюційний?

– Сьогодні еволюційний крок нічого не дасть. Це все одно, що лікувати виразку шлунка медикаментозно, коли потрібне хірургічне втручання. Елементи хірургічного втручання були на Майдані під час Революції гідності. Було вчинене кровопускання, але виразку не вирізали. Система збереглася і навіть зміцнилася. Можливо, в цьому винен сам народ. Порошенко не був, образно кажучи, котом у мішку. Хіба ніхто не знав чи не міг з’ясувати, що Петро Олексійович двічі був міністром в уряді Азарова і Януковича, очільником РНБО і депутатом майже всіх скликань, окрім першого? На превеликий жаль, ми маємо звичайне безголів’я виборця і політикуму.
Зміни можуть відбуватися будь-якими шляхами, але, напевно, революційний є кращий. Колись я був прихильником революційного кроку – проголошення незалежності України, хоча й побоювався його через нестандартність. В інших ситуаціях був еволюціоністом. Зараз вважаю, що це, найімовірніше, було помилкою.
P. S. 4 червня 2015 року президент України Петро Порошенко звернувся з щорічним посланням до Верховної Ради:
«Хочу нагадати, що війна – це не наш вибір. Мій мирний план, озвучений рік тому в цій залі, ліг в основу Мінських угод, котрі за безальтернативну основу для врегулювання прийняті всім світом – схвалені Генеральною Асамблеєю та Радбезом ООН, схвалені всім світом – і якби це цинічно не звучало, зокрема, й Росією»;
«Ми не просто зберегли Україну, під час війни ми зберегли її демократичною, хоча на обмеження прав і свобод мали повне моральне і, до речі, юридичне право у вигляді закону про воєнний стан. Але я, попри політичний тиск з усіх боків, попри те, що правовий режим воєнного стану надавав значно більше влади особисто мені, не міг на це піти. Я розумів, яким шоком і випробуванням його запровадження стане для моїх співвітчизників. Лише уявіть, що цей стан допускає і цензуру, і заборону діяльності партій, і обмеження на пересування по країні, і комендантську годину, і загальну мобілізацію, і конфіскацію майна та грошей на потреби оборони».

Зі щорічного Послання президента до Верховної Ради «Про внутрішнє та зовнішнє становище України у 2016 році»:
«Особисто я не хотів би ані мобілізації, ані воєнного стану. Я бачу зовсім інший план для нашої країни. Але чи буде нова хвиля часткової мобілізації чи, не дай Боже, повної мобілізації? Остаточна відповідь на це питання залежить від Москви».
«А у складі угруповання російсько-терористичних військ на Донбасі – майже 38,5 тисячі осіб, понад 600 танків і 1250 бойових бронемашин, 750 одиниць артилерійських систем, більше, ніж 300 реактивних систем залпового вогню»;
«…прямі наступальні дії російсько-терористичних військ зупинено»;
«Росія з окупованих нею територій Донеччини та Луганщини хоче утворити, як хтось сказав, протекторат Донбас, і на своїх умовах інфільтрувати його до складу України, щоб підривати нас зсередини»;
«Порушення Росією прав людини на окупованих територіях, зокрема, й щодо кримських татар».
Парламентська асамблея Ради Європи схвалила резолюцію, якою визнала юридичну відповідальність російської влади за дії маріонеткових «ДНР» та «ЛНР». Як повідомляє зі Страсбурга кореспондент «Європейської правди», документ підтримало 87 депутатів, 6 проголосували проти, 11 утрималися.
Документ офіційно визнає, що Росія здійснює контроль за Донбасом і де-факто керує режимами «ДНР» та «ЛНР».
«ДНР» та «ЛНР» створені, підтримувані та ефективно контрольовані Російською Федерацію», – йдеться у рішенні Парламентської асамблеї. Відповідальність Москви за дотримання прав мешканців окупованої частини Донбасу таким чином прирівнюється до відповідальності Росії за події в Криму.
«Відповідно до міжнародного права, Російська Федерація, яка де-факто здійснює контроль над цими територіями, несе відповідальність за захист їхнього населення. Росія, таким чином, повинна гарантувати дотримання прав людини всім мешканцями Криму та «ДНР» і «ЛНР», – стверджує документ.
Окрім цього, в цій резолюції ПАРЄ погодилася з тим, що наразі неможливо проводити вибори на Донбасі через безпекову ситуацію.

«Резолюція ПАРЄ 14130 «Політичні наслідки російської агресії в ua» ухвалена. Раніше було «конфлікту в ua». Тепер речі названі своїми іменами», – написав у своєму Twitter постійний представник України при Раді Європи Дмитро Кулеба.
Президент України Петро Порошенко привітав схвалення резолюцій ПАРЄ щодо політичних наслідків російської агресії в Україні та захисту проти порушень прав людини на окупованих територіях. Про це він написав на своїй сторінці у Facebook: «ПАРЄ вперше визнала Росію країною-агресором, закликала її вивести свої війська і припинити військову підтримку бойовиків та чітко підтвердила беззаперечну підтримку територіальної цілісності та суверенітету України, включаючи Крим».

Президент РФ Володимир Путін фактично визнав участь Росії у війні на Донбасі. Виступаючи на інвестиційному форумі в Росії Путін вкотре звинуватив США у фінансуванні Революції гідності в Україні, яку він називає держпереворотом: «Ми були змушені захищати російськомовне населення на Донбасі і відреагувати на прагнення людей у Криму повернутися в РФ».