Декан істфаку УжНУ Володимир Фенич

Згадаймо, як російське ТБ тиражувало кадри похорону ватажка заїжджих бойовиків Арсенія Павлова (він же «Моторола») у середмісті Донецька, куди окупанти силоміць зігнали «масовку» з кількох тисяч підневільних бюджетників та студентів. Тоді у соцмережах з’явився такий допис: «Якби не втримали Одесу, то якогось іншого покидька так само проводжали би на той світ в оперному, а черга «бажаючих» вшанувати його перед тим, як він піде в останню путь, стояла б уздовж усіх Потьомкінських сходів...»

Полемічно, гірко, але, зауважте, досить влучно. Й, окрім Одеси-мами, певно, варто було б ще згадати Харків, де вуличні бої зі спеціально завезеними через кордон «особами у цивільному» і місцевою наволоччю при повному самоусуненні правоохоронців тривали десь зо два місяці, а також Дніпро й Запоріжжя, в яких усе минулося значно швидше, але, водночас, не менш жорстоко. Билися в прямому значенні того слова й у Донецьку, билися добряче і навіть здавалося, що вже перемогли. Принаймні, ще 28 квітня 2014 року під час проведення поки що останньої в історії масової проукраїнської патріотичної акції в самому центрі «шахтарської столиці» нечисленна зграя провокаторів отримала гідну відсіч, і «місто мільйонів троянд» вкотре встояло. Зчепило позосталі зуби, сплюнуло кров на теплий асфальт раннього степового літа, підвелося... І встояло. Так, маргінальні спільноти сепаратистів на чолі з такими шоу-менами від політики, як колишній професійний клоун та організатор масових розважальних закладів, а тоді вже «народний губернатор» Паша Губарєв утримували будівлю обласної адміністрації й сподівалися, що їх ось-ось почнуть «штурмувати», але, загалом, місто лишалося під юрисдикцією України. І чомусь заколотників ніхто не «штурмував».

	Це Донецьк, крихітко. 28 квітня 2014 року

Час минав, і тих триклятих «чомусь» ставало дедалі більше. Вже за кілька днів добровольці Білецького та Корчинського звільнили Маріуполь, на захід від Донецька діяли батальйон «Донбас» і «Правий сектор», на Луганськ з півночі сунув «Айдар». Як пригадує історик Дмитро Білий, котрий зараз змушений мешкати та викладати у Львові, у період із 28 травня до 5 липня 2014-го в самому Донецьку виникла пауза. Люди чекали порятунку ззовні, самі ж організуватися у достатній кількості не змогли... Кількість «чомусь» невпинно збільшувалася. Кадировців у місті тоді не було, їх розбили в аеропорту. Минув тиждень, й лише тоді з’явилося угрупування Гіркіна, яке витіснили зі Слов’янська та Краматорська. І всі маленькі й великі «чомусь» одразу стали величезним «чому?»
«Донецьк був нічийним. Тоді вистачило б однієї роти, щоб повністю зачистити місто, як це сталося у Маріуполі», – впевнений Білий («Фокус», № 30-442 за 31 серпня 2015 року).
А двома місяцями раніше схоже відчуття «Все, минулося, витримали...» було у захисників Криму, яким 26 лютого теж здавалося, що варто не дати «Рускому єдінству» отаборитися у Верховній Раді Криму і півострів буде врятовано. Бо ж антиукраїнського елементу ніби менше, ніж нас, на виборах він ніколи не перемагав, очолюють його відверті маргінали, особи не впливові і мало популярні. А якщо прийдуть знов, то й ми прийдемо. А Київ? Київ має тут увесь ресурс, має внутрішні війська у Кизил-таші, врешті-решт, Збройні сили має. Та й не підуть «вони» на відверте загострення, – думалося тоді багатьом у Криму, та й не тільки в Криму. Щоправда, «Беркут» є, вірний Януковичу у Сімферополі, одначе, Януковича вже немає. Розформують їх, й усе на тому. Головне зараз – психологічно витримати.
Що було далі, ми знаємо вже майже з точністю до хвилини. У ніч із 26 на 27 лютого парламент автономії захопили ті самі кадировці.
І «вони» пішли на загострення. На відверте загострення... А ми, за винятком відчайдушного прапорщика Сергія Кокуріна, посмертного кавалера ордену «За мужність» III ступеня, не мали наміру робити жодного пострілу. Не робимо тих пострілів і зараз.

«Угро-Русь» для студентів-істориків.
І не тільки

Схожі відчуття зараз мають патріоти Закарпаття. За їхніми словами, часом їм здається, що центральні органи влади та громада Великої України їх не те, що не помічають, а, радше, не бачать чи то не бажають бачити озвучуванні ними проблеми й загрози втрати думок та сердець спершу найгарячіших пасіонаріїв, а згодом і всього населення цієї найзахіднішої області, їхніх паспортів, їхньої підтримки і відданості. Зокрема, їх бентежить однобокість, як вони вважають, розслідування стрілянини за участю «Правого сектора» у Мукачевому, за причетність до якої зараз хочуть засудити на «довічне» чотирьох місцевих бійців «ПС». Не дає їм спокою й справа голови осередку «правосекторівців» краю Олександра Сачка, якого судять за статтею «тероризм». Місцеві спостерігачі зауважують, що переслідувати його почали після того, коли він заявив про власні політичні амбіції й висунув свою кандидатуру на довиборах у Верховну Раду.
Не зрозумілими багатьом лишаються також факти перебування на ключових ідеологічних та політичних посадах відвертих укроїнофобів або ж осіб, для котрих територіальна цілісність України не є великою цінністю. На третьому році війни з Росією, коли вже десятки закарпатчуків віддали за нашу Незалежність життя на фронті, ці люди не приховують власних своєрідних поглядів, дозволяючи собі за рахунок наявного у них адмінресурсу активно поширювати сепаратистські заклики та висловлювання. Поширювати як усно (наприклад, виступаючи у ЗМІ), так і письмово, випускаючи друковану продукцію відповідного суспільно небезпечного змісту.
Візьмемо, скажімо, Ужгородський національний університет, котрий, напевно, мав би бути осердям інтелектуального українства краю. Насамперед, його суспільствознавчі та гуманітарні напрямки. Сподіваємося, що у випадку переважної більшості кафедр та професорсько-викладацького складу саме так і є. Однак, яким чином, скажіть будь ласка, сприймати доктрину «Угро-Русі», палким адептом якої виступає декан історичного факультету, кандидат наук Володимир Фенич? Як прикре непорозуміння на догоду окремо взятої персони? Чи, може, як цілком безпечну легковажну публіцистику з присмаком «мадяронства» (екстремістської течії прихильників відновлення історичних кордонів Угорщини в межах 1944 року)? Чи як потужну зброю певних політичних кіл сусідньої держави, спрямовану на розхитування ситуації в області?

	Обкладинка монографії «Угорська Русь і «Ганнібалова присяга» Михайла Драгоманова: початки інтелектуального завоювання Закарпаття Україною» (Ужгород: Говерла, 2015. – 144 с.) Володимира Фенича

Принаймні, закарпатська «Просвіта» у своєму зверненні на адресу Міносвіти й правоохоронних органів, прийнятому на початку нового 2016-2017 навчального року, схиляється саме до останнього – драматичного – варіанту. «Є всі підстави вважати, що ідеї, викладені ним у книжці, явно є українофобськими, є намаганням реанімації мадяронства, пропагують політичне русинство та сепаратизм, ставлять під сумнів територіальну цілісність України, що відповідає стратегії путінсько-жириновської Росії та реваншистів Угорщини. А взагалі-то, у нас склалося враження, що Фенич, поміж іншого, в умовах «плюралізму», замріяв стати ідеологічним «вождем» політичного русинства, у його «угро-руській» (мадяронській) гілці», – наголошується у зверненні «просвітян» краю, які разом з етнологом, професором Михайлом Тиводаром, проаналізували монографію «Угорська Русь і «Ганнібалова присяга» Михайла Драгоманова: початки інтелектуального завоювання Закарпаття Україною» (Ужгород: Говерла, 2015. – 144 с.) колишнього активного члена ПР та СДПУ(о) пана Фенича. Тиводар навіть підготував з цього приводу спеціальну брошуру «Одкровення кандидата наук Фенича» (Ужгород: МПП «Гражда», 2016. – 24 с.).
Що саме заявляє Фенич у своїй «Угорській Русі»? А заявляє він те, що до 1944 року «Закарпаття не мало спільної з Україною історії» (с. 27), заперечує історичну справедливість возз’єднання краю з Україною, вважає це «приєднанням», «накиненням» (с. 12), взагалі заперечує належність закарпатських українців до українського народу, реанімовуючи ідеї угорських шовіністів минулого про те, що закарпатські українці, начебто, за сторіччя перебування в складі Угорщини «втратили все», що їх єднало з українством, здобули угорську ментальність, тож є «угро-русинами», найближчими до яких є угорці (тобто, є не українцями, а є субетносом угорського народу).
«Угро-русами», а не українцями, Фенич продовжує вважати закарпатських українців і зараз, оскільки вони, мовляв, «після 1945 року нікуди й не могли подітися» (с. 7).
Окрім того, Фенич ігнорує термін «Закарпаття» щодо означення сучасної назви області, постійно вживаючи у своїй праці словосполучення «Угорська Русь».
«Просвітян» також обурює ставлення Фенича до Карпатської України. «Він вважає, що вона не є свідченням того, що закарпатські українці у своєму національному розвитку досягли рівня державотворення (в етнології та політології – це є свідченням досягненням найвищого рівня національної самосвідомості), а є «зухвалою українізацією», «нацистсько-німецьким проектом», «галицько-гітлерівським проектом Карпатської України», а діячів Карпатської України (президента Карпатської України, героя України отця Августина Волошина та його однодумців), її захисників (карпатських січовиків) він вважає «адептами розширення нацистського «життєвого простору», які принесли за Карпати українську національну ідею», – наголошують у «Просвіті».
І що? Відреагували лише в ректораті УжНУ, постановивши створити «експертну комісію» для «всебічного вивчення змісту публікації». Правоохоронці мовчать, Міносвіти теж... «Угро-Русь» лунає в студентських аудиторіях, ходить по руках, бібліотеках, осідаючи в головах майбутніх «угро-русів».

	Голова Закарпатської обласної ради Михайло Рівіс

Але не лише викладачі легковажать в Ужгороді з, нібито, неукраїнськістю Закарпаття. Наприклад, угорець по крові, а не як Фенич по духу, голова облради Михайло Рівіс у затишній студії облТБ прямим текстом, спокійно і впевнено погрожує виходом зі складу України в тому випадку, якщо прем’єр-міністр Володимир Гройсман не перерахує кошти на ремонт автошляхів. «Я розумію це так: якщо уряд хоче бачити Закарпаття в складі України, то він не повинен забувати, що наш край існує», – дослівно мовив посадовець в інтерв’ю для програми «Акценти» місцевого телеканалу «Тиса-1», яке вийшло у жовтні.
Й ніби так і має бути. Ніби це він не усій Україні, а конкретно Гройсманові погрожує. А що там? Область туди, область сюди... Після цих слів Рівіса ніхто навіть «експертну комісію» не створював. Певно, жартувати на такі теми вже стало нормою на Закарпатті.

«Республіка Підкарпатська Русь» («РПР»)
або «ДНР» по-закарпатські

Якщо імперці з Будапешта звикли діяти вишукано і не надто поспішати, завжди розраховуючи на власну етнічну групу з постійним місцем проживання, усталеними поглядами, релігією, культурою, то у Москві у цих справах завжди роблять ставку на зухвалість і власні ЗМІ. Й Закарпаття тут не є винятком. Такі пропагандистські видання, як «Комсомольська правда» чи спеціально створений для війни з Україною державний медіа-конгломерат «Росія сьогодні» (портал РІА «Новості», телеканали «Росія 1», «Росія 24», Russia Today) без особливих церемоній втовкмачують майбутнім «визволителям», кого і де їм слід буде визволяти наступного разу. Замість «Угро-Русі» вони граються у віртуальну «Республіку Підкарпатську Русь» («РПР»), а українців Закарпаття називають «русинами». Ігри віртуальні, але терміни покарання за них дають реальні.
І такий термін отримав релігійний діяч Московського Патріархату отець Димитрій Сидор з Мукачевого, вперше з 1991 року засуджений (хоча й умовно) за статтею «сепаратизм». Ще до усіляких «ДНР»/»ЛНР».
Окрім РПЦ й казок про «русинів» як невід’ємну частину «російської нації» у «самому центрі» Європи, фахівці з Луб’янки, певна річ, роблять ставку на місцеву «знать». Кілька відомих закарпатських скоробагатьків, до прикладу, згадуються в оприлюдненому нещодавно анонімними хакерами з об’єднання «КіберХунта» плану з «федералізації» області, нібито, викраденому з особистої електронної пошти помічника Путіна зі штучних «народних республік» (формально –«у зв’язках зі співвітчизниками») Суркова. Знаючи вдачу Суркова, не складно припустити, що під цю «федералізацію» Владислав Юрійович вже освоїли не один мільйон євро. Комерційна складова завжди була визначальною у його бурхливій діяльності. Коли ж справа доходить до конкретики, він кличе на допомогу свого протеже Кадирова, і той за 0 руб. 00 коп. руками своєї озброєної з голови до п’ят челяді завершує справу. Як ми вже згадували, так було у Сімферополі, потім – у Донецьку. Й, боронь Боже, може знову повторитися в інших регіонах України.
Скоробагатьки, звісно ж, усі як один назвали роздруківку чернеток Суркова «фейком». Але планів Москви це аж ніяк не скасовує. Сьогодні на одні кримінально-олігархічні клани робиться ставка, завтра – на інші. Такі групи впливу на Закарпатті є, й їх уже не раз використовували в своїх інтересах Медведчук і Янукович. Є у розпорядженні ФСБ і віртуальний «уряд» «РПР» на чолі з мережевим активістом Петром Гецком, решту ж його членів, начебто, «законспіровано». Від імені Гецка, який з початком війни на Сході на постійно виїхав до РФ, в Інтернеті й поширюються заклики до автономізації Закарпаття, шукаються різноманітні приводи для обґрунтування тези про окремішність від українців національності «русинів» тощо.
Опуси Гецка, звичайно ж, можна сприймати не більше, ніж етнополітичні гуморески. А можна взагалі не помічати, як роблять у Києві і в тому самому Ужгороді. Саме це і потрібно іноземній державі-агресору... Не помічайте, смійтеся, тіштеся, а ми тим самим доведемо ситуацію до стану цілковитого абсурду, коли вже не можна буде розрізнити вигадку і реальність, блуд ворогів й чиїсь тверді переконання, коли розмиються кордони психологічні, а разом з ними і політичні. Й віртуальна «Підкарпатська Русь» (мадярони своєю чергою називатимуть її «Угро-Русь») стане цілком реальною.
Блазнів із «ДНР» у складі 4-6 осіб на чолі з громадянином РФ, хронічним алкоголіком Пургіним у Донецьку теж ніхто не сприймав серйозно. А коли сприйняли, було вже пізно, надто пізно. Позаяк, за документацією Суркова, їх, напевно, було разів у 100 більше, й замість щотижневих пиятик на площі під чорним прапором з білим орлом у «зарплатних відомостях» стояли «стрільби», «відпрацювання навичок мінування» і таке інше. До речі, вже через рік і три місяці після проголошення «ДНР» того ж Пургіна разом з його жінкою інші бандюки посадять «на підвал», і після отримання від нього принципової згоди на припинення політичної діяльності відправлять назад до Росії. Він виявиться більше непотрібним. Так само, як за великим рахунком Кремлю не потрібен окремо узятий Крим, Донбас або те ж Закарпаття. Їм треба цілковите знищення держави Україна і ніщо інше, в комплекті зі 100%-ю асиміляцією українців. А услід за нами й решти Європи, принаймні, східної та центральної частини нинішнього ЄС. В історії таке вже траплялося. Й траплялося не один раз.
На нашу думку, врятувати Закарпаття можна, лише якщо:
– значно посилити кримінальну відповідальність за сепаратизм та державну зраду;

«Прем’єр» закарпатської «ДНР» Петро Гецко зі своїм донецьким «колегою» Денисом Пушиліним

– нарешті чесно і відкрито визнати наявність проблеми сепаратизму у краї;
– розпочати ґрунтовну, прозору і, водночас, чесну дискусію зі широкими суспільними прошарками, духівництвом, інтелігенцією, представниками етнічних груп і місцевими елітами на предмет необхідності категоричної відмови від будь-яких автономістських сценаріїв розвитку;
– зробити жорсткішими вимоги до реєстрації іноетнічних та іноземних культурних представництв (включно з їхньою повною перереєстрацією);
– забезпечити ширше представництво проукраїнських націонал-патріотичних середовищ (насамперед, молодіжних, культурних, спортивних, релігійних) на теренах Закарпаття, забезпечивши їм всебічну підтримку держави, силових та правоохоронних органів, війська і великого бізнесу;
– сприяти швидкому й ефективному завершенню реформи місцевого самоврядування (насамперед, у фінансовій частині), реформи системи МВС та суддів;
– розмістити там на тимчасовій основі додатковий контингент Нацгвардії та Державної прикордонної служби;
– узяти під посилену охорону стратегічні об’єкти, які розташовано в межах області.
Водночас, однієї лише державної підтримки буде недостатньо. Провідні приватні компанії та їхні власники мусять розуміти, що, вкладаючи гроші в туризм, в якісні українські ЗМІ, книжки та сучасну освіту й медицину на Закарпатті, вони убезпечать від нової гібридної війни, від нового спалаху насильства не лише всіх нас, а й своє власне майбутнє. Першій сотні з українського рейтингу Forbes ліпше вже сьогодні займатися там фондами української державності, допомагати з інфраструктурою, інвестувати, створювати нові робочі місця, ніж потім героїчно очолювати спілки відновлення «понівечених війною» берегів Тиси. Погодьтесь, значно дешевше підтримувати ентузіастів з «Пласту», ніж формувати добровольчі батальйони.
Усім нам слід повернутися до Закарпаття обличчям, до його проблем. І до його ворогів. До тих, кому завжди зручніше нападати з-за спини, і хто гадає, що ми про нього нічого не знаємо. І не помічаємо.