Завершає свій плин жовтень 2016 року. Цей жовтогарячий місяць був багатим на чорно-білі контрасти. Радощі і горе, весілля і похорони, річниці і повсякденність, успіхи і провали – їх у цьому місяці було через край. І кожна така чорна, біла чи навіть сіра подія заслуговує на окрему статтю.

Та подій стається більше, ніж ліміт статей у кожне число нашого часопису. Тож не залишається нічого іншого, як спробувати кинути загальний погляд на деякі чорно-білі відблиски жовтого місяця осені-2016.
Нормандський формат і незрозумілий результат
Почнемо по старшинству – з політики. У Берліні відбулася зустріч глав чотирьох держав – України, Німеччини, Франції та Росії.
Тема та сама – виконання Мінських угод. Для багатьох ця тема – як хронічний зубний біль – ниє, але не лікується. Навіть від одного тільки словосполучення «виконання Мінських угод» у нас зводить щелепи.
В Україні, Росії та Європі існують дуже різні розуміння цих угод і кроків щодо їх реалізації. Полярно протилежними вони є в України і Росії.
Україна останнім часом доволі голосно почала вимагати виконання угод за формулою – спочатку безпека, потім вибори в так званому ОРДЛО – в окремих районах Донецької та Луганської областей, які нині непідконтрольні центральній Українській владі.
Росія наполягає ж на формулі – спочатку вибори в ОРДЛО, потім уже повернення Україні контролю над україно-російським кордоном в ОРДЛО, який нині під повним контролем росіян. А це не багато й не мало, а смуга в чотири сотні кілометрів.
Країн з такою гігантською дірою на кордоні треба ще добре пошукати, але, в підсумку, ніде в світі не знайти.
Перед берлінською зустріччю більшість політиків та експертів сходилася на думці, що особливого просування від нової зустрічі нормандської четвірки чекати не доводиться.
Деякі оглядачі підкреслювали при цьому, що президентові РФ В. Путіну було важливо, щоб його запросила на зустріч канцлер А. Меркель. Адже перед цим президент Франції Ф. Олланд дав зрозуміти, що не хоче зустрічатися з В. Путіним – через російські удари по сирійському місту Алеппо.
Тож можна передбачити, що головною мотивацією В. Путіна було приїхати, щоб засвідчити світові, що він в Європі є рукопотисненим. У Берліні руки російському президентові тиснули – і фрау Меркель, і навіть мсьє Олланд.

	Франція і Росія поспішають назустріч одна одній

На світлині видно, що робив це французький лідер дуже люб’язно і навіть запопадливо. Витлумачуючи символіку цієї світлини, можна не погрішити проти істини і сказати, що Франція з ледве прихованим нетерпінням готова знову поспішити до більш тісних відносин з Росією. Тому і порушується періодично у Франції питання про послаблення, а то й скасування санкцій проти Росії.
Наскільки відомо, президент України П. Порошенко руку В. Путіну не потиснув. Та й президент РФ, очевидно, не горів бажанням ручкатися зі своїм українським візаві.
Кажуть, що П. Порошенко в якийсь момент навіть підвищив голос, вимагаючи від росіян не стріляти в Донбасі. Чи дійсно прозвучала з вуст Петра Олексійовича різка репліка: «А ти не стріляй!», чи це вже ще один піар з циклу залаштункових легенд – важко сказати. Сам П. Порошенко ніби то цього не підтверджує.
Але піару після Берлінської зустрічі і без цієї репліки вистачало. Причому, піару з різних джерел.
Свою версію підсумків форуму представив на брифінгу президент П. Порошенко. Зокрема, він сказав, що погоджено рішення про відрядження на лінію протистояння і до кордону з Росією поліцейських сил ОБСЄ. Вони за визначенням мають стати гарантом припинення вогню і розведення обох сторін з відведенням важкого озброєння.
У вустах П. Порошенка така інформація прозвучала як, нібито, уже спільно прийняте рішення.
Однак, на спільному брифінгу очільників Франції та Німеччини так впевнено про поліцейську місію ОБСЄ вже не йшлося.
А президент РФ В. Путін та інші російські спікери після зустрічі так і зовсім протилежне заявляли.
З вуст росіян звучало, що все-таки спочатку вибори в ОРДЛО, потім усе інше. Потім прозвучало, що питання про поліцейську місію ОБСЄ не можна вважати уже повністю вирішеним.
Тут подали голос і терористи. Спікери так званих ДНР і ЛНР уже зовсім відкрито відкидають цю ідею і можна зрозуміти, що не тільки за власним бажанням, але й за вказівками своїх російських кураторів. Щоб, так би мовити, життя медом не здавалося – й Україні, насамперед, і Євросоюзу – також.
Якщо ж пам’ятати, що у складі сил ОБСЄ українців нема, а росіяни є і їх там немало, то навіть і різні місії ОБСЄ ситуацію стовідсотково не рятують. Бо будь-яка місія ОБСЄ перебуває під впливом росіян значно більше, ніж під впливом об’єктивності – я вже не кажу про вплив України.
Різні інтерпретації підсумків Берлінської зустрічі стали можливими, передовсім, тому, що учасники не прийняли жодного офіційного документу, на положення якого можна було б посилатися.
Тому й піар переважав над об’єктивним викладом підсумків цього форуму.
Ті, хто вважають цю зустріч провальною, применшують її важливість.
Ті, хто вважають цю зустріч успішною, перебільшують.
На мій погляд, вона важлива, потрібна, але очікувано малорезультативна.
Важливою є домовленість про намір створити так звану «дорожню карту» виконання Мінських угод. Цим новомодним виразом іменують добре знайомий кожному управлінцю графік виконання рішень з позначенням дати виконання і відповідальних за це.
Проте, можна прогнозувати, що створення дорожньої карти також загальмується, бо одні учасники хочуть поставити воза попереду коня, інші намагаються довести, що кінь все-таки має бути попереду воза, а треті взагалі обдумують варіант, якби припнути коня біля воза, але так, щоб віз все-таки рухався.
Як кажуть у народі – і коню зрозуміло, що з цього нічого не вийде.
Ось таке політичне розчарування жовтня. Вкотре нормандський формат дав незрозумілий результат. Це очікувано, але все-таки додає не оптимізму, а безнадійності. Хоча – і не фатальної.

Такі різні похорони…

Якщо у Берліні відбувся ще один політичний похорон нашої надії на прорив у ситуації на Сході України, то у жовтні в Україні ми спостерігали реальні смерті та дуже різні похорони.
По-перше, померли дві українські актриси. Одна – молода і маловідома для широкого загалу, але на прощання з нею до Дзеркальної зали театру прибули міський голова Києва В. Кличко та прем’єр-міністр України В. Гройсман, уряд у повному складі і багато співчуваючих.
Друга – знаменита, прославлена, популярна, народна, лауреатка, Герой України. Але одні прощалися з нею в горі і печалі, а інші – з відчутним холодком.
Чому?
Перша була уродженкою Коломиї, молода актриса столичного театру ім. І. Франка Оксана Батько. Померла вона, на превеликий жаль, дуже рано, заледве здолавши сорокарічний рубіж. Зіграла чимало цікавий ролей, поміж них – Мавку в «Лісовій пісні» Лесі Українки. До останнього грала у виставі «У неділю рано зілля копала».
А така увага до прощання з нею пояснюється просто – Оксана була не тільки хорошою актрисою, але і дружиною міністра культури України Євгена Нищука. Опечалений пан Євген сидів біля труни з їхнім сином-юнаком, схожим на мушкетера, і приймав безкінечну вервечку тих, хто висловлював їм співчуття.
Лунала тиха сумна музика, церковний спів, українські пісні. Прощання було проникливо-камерним.

Керівники забороненої Компартії України біля труни з тілом В. Заклунної

А у вівторок, 25 жовтня, в приміщенні театру ім. Лесі Українки прощалися з народною артисткою, лауреатом премій, Героєм України, колишнім нардепом Валерією Заклунною. Артистка ця була свого часу знаменитою, прославленою зіркою популярних фільмів.
А ось похорон її був скромним – далеко нижчим, ніж її ранг.
Від держави був присутній тільки заступник міністра культури Р. Карандєєв. Від політиків – тільки керівники компартії України, нині забороненої.
А справа в тому, що покійна мала громадський й особистий стосунок до компартії: Валерія Заклунна була членом компартії України і членом фракції компартії у Верховній Раді України і довгі роки перебувала в шлюбі з колишнім працівником ЦК компартії України.
Жодних комуністичних злочинів за нею, звісно, не числилося. Але той холод від держави та національно-демократичних кіл, які завжди активно реагують на прощання з митцями, відчувався і досить суттєво. Хоче того хто, чи не хоче, але прощання з артисткою багато хто сприймав як вшанування комуністки і в цьому не хотів брати участь. До того ж, головний режисер театру, Резникович, багатьма сприймається як близький до Д. Табачника і свого часу вшанований регіоналами, що накладає свій відбиток.
Артисти театру, власне, своїм колективом і попрощалися зі Заклунною. Загальнонаціональною втратою для країни ця смерть не стала. Хоча артистів калібру Заклунної в Україні залишилася хіба що Ада Роговцева.
Ось так зміна атмосфери в країні зумовила дуже скромний похорон колись надзвичайно популярної актриси.
Зовсім іншим – велелюдним – було прощання у Донецьку з убитим Арсеном Павловим – Моторолою. В Україні його інакше як бандитом і терористом не називають і щодо загибелі у ліфті від вибуху найменш глузливим та зловтішним можна вважати слова: «Собаці – собача смерть».
А ось у Росії та окупованому Донецьку колишньому автомийникові з Республіки Комі влаштували підкреслено урочистий похорон.
Правда, у соцмережах було багато свідчень, зокрема, і з Донбасу, що на цей похорон бюджетників зганяли силоміць, під загрозою звільнення. Але, окрім підневільних дончан, на площу перед будинком культури, з якого виносили Моторолу, зібралося чимало його прихильників, антиукраїнськи налаштованих містян, просто любителів подивитися на якісь події.
Що цікаво, незважаючи на те, що Моторола та організатори цього похорону були і є вираженими антиукраїнцями, українська тема постійно звучала на цьому прощанні – може й підсвідомо, але дуже помітно.
По-перше, в місті розвісили білборди, на яких російською написали українське гасло: «Герої не вмирають». Потім, коли виносили труну, звучали з натовпу вигуки «Героям слава!» – також з російським акцентом.
У багатьох українців, які побачили світлини з переповненої людом площі, нерви не витримали. Не один з них у розпачі вигукував: «І як жити з цими людьми, якщо Донецьк повернеться в українську юрисдикцію»?
Інші прямо заявляли: «Я не хочу жити з ними разом. Не вважаю їх частиною мого народу і т. п.». Я вже не наводжу образливих слів, які сипалися на адресу тих, хто був на похороні Мотороли.
Їм відповідали, здебільшого, самі донеччани, котрі ще і ще раз підкреслювали підневільний стан мешканців окупованого Донецька, їхній страх втратити роботу при такому рівні безробіття, що є нині там. Ось смс-ка однієї донечанки: «Пішла, звичайно. Всіх погнали. А що робити?»
Щодо дружини Мотороли, то тут зовсім цікава історія. Мало того, що її вуличне прізвисько «Каністра» вказує на певні особливості біографії, але й буквально одразу після похорону стало відомо, що вона має оформлений уже в ДНР (на вкрадених після окупації бланках) український паспорт.
Вдумайтеся – дружина розрекламованого бойовика, який воював проти України, жінка з російським прізвищем Колєнкіна (можливо, етнічна росіянка) в той же самий час таємно оформляє собі паспорт громадянки тієї самої, нібито, ненависної України!
На похороні «Каністра» виглядала стильно. Це помітили, а злі язики ще й уїдливо прокоментували зовнішній вигляд вдови: «Спеціально на похорон чоловіка-двоєженця Єлєна Колєнкіна на прізвисько «Каністра» одягнула свої кращі траурні леггінси». Побачили вони на ній і дорогий брендовий шалик від Луї Віттон.
Частково стихійне, а більшою мірою організоване так зване «траурне шествіє», як його іменували сепаратистські ЗМІ, мало на меті чітку ідеологічну та політико-психологічну мету – закріпити у сприйнятті людей образ найманця як героя, а велелюдний натовп, зігнаний на площу, – як прояв «народної скорботи».
Так що залишається очікувати пам’ятника Моторолі, перейменування вулиці на честь Мотороли та інших подібних акцій політичного спрямування.

	Натхненний Мішель і чарівна Олена
	Вінчає настоятель Володимирського собору протоієрей Борис (Табачек)

А у Києві відбулося поєднання дуже харизматичної пари. 62-річний нащадок славетного українського роду Терещенків, Мішель, котрий переїхав в Україну із Франції і став міським головою сумського міста Глухів, одружився з київською красунею, 38-річною екс-депутаткою Київради Оленою Єскіною.
Вінчалися молодята у Володимирському соборі, в якому колись брали шлюб перед Богом і предки Мішеля. У весільну подорож поїхали до Франції – чоловік мав знайомити молоду дружину з французькою ріднею.
А в цей час уночі хтось спалив «Порше», авто, що належало Олені і стояло під її київською багатоповерхівкою. Ось коментар Олени.
«Вітання можуть бути різними...
Ось так хтось вирішив «привітати», щойно ми відлетіли з України.
Від моєї автівки цієї ночі залишилося небагато. Було, що через мою громадську діяльність, мені її розбивали битами, відкручували болти на колесах, різали гуму... Поліція лише брала відпечатки, але нічого належним чином не розслідувала.
Дуже сподіваюся, що цього разу поліція знайде можливість провести всебічне розслідування і виявити злочинців. Формулювання причини підпалу відповідно до акту МНС від 19.10.16: занесення стороннього джерела запалювання зі спеціальною підготовкою
Думаю, я знаю, хто це міг замовити. Але намагатися здійснити таким чином на мене тиск є абсолютно безрезультатним».
Екс-міністр охорони здоров’я, нардеп Олег Мусій звинуватив цьому підпалі тих незаконних забудовників, проти яких боролася Олена.
Так що і в цьому випадку біле й чорне поєдналися у житті Олени. Сподіваємося, цей неприємний випадок не дуже затьмарить щастя молодят, а правоохоронці розслідують, хто і з яких мотивів це зробив.
Ну і, нарешті, найсвіжіша і найболючіша втрата: о 5 ранку 24 жовтня в своїй київській квартирі в оточенні рідних відійшов у засвіти великий Українець Богдан Гаврилишин.
Напередодні, у середу, в Національному палаці «Україна» урочисто відзначили 90-річчя пана Богдана. Було багато привітань, заслужено хвалебних слів, згадали всі непересічні заслуги перед Україною її видатного сина.
Я звернув увагу, що ювіляр, який сидів у ложі в оточенні сім’ї, виглядав якось відсторонено. Його рідні були в чудовому настрої, посміхалися, віталися, а пан Богдан сидів з таким виразом обличчя, наче вже чув інші голоси з нетутешніх сфер.
Об’єктив мого доброго друга Сергія Марченка точно зафіксував це глибоке замислення великого Українця і людини світового масштабу Богдана Гаврилишина. Неначе людина спинилася перед безоднею і розуміє, що наступний її крок – у ту чорну безодню…
Згадується класичний вираз Ліни Костенко: «Життя іде і все без коректур».
І у жовтні 2016 року життя в Україні триває. Чорне і біле присутні у ньому. Важливо любити Україну, працювати задля неї, її нації, народу, Заради високих цінностей життя.
Можна при цьому і помилятися, але не можна ставати покидьками.
А коректури можливі, допоки ми живі і щось робимо. Коли ж ідемо з життя, то вже тут має значення, що залишаємо після себе.
Наш спадок може по різному інтерпретуватися, але коректурам уже не підлягає.
Про це потрібно пам’ятати нам усім, зокрема, і дійовим особам першого сюжету цієї статті.