Продовження, початок в №42

Як і було обіцяно минулого разу, сьогодні йтиметься про конкретику у програмних засадах новоствореного «Національного корпусу», який претендує називатися повноцінною політичною партією й, більше того, спричинитися до Четвертої індустріальної революції в Україні.

Але конкретика буде не конкретна, даруйте за тавтологію, бо єдиний представник «НК» у Верховній Раді й він же голова партії Андрій Білецький наразі не вважає за необхідне посилено працювати у парламенті, а пов’язаний у минулому з політичним крилом «Патріота України» та фактичний керівник його київського осередку Ігор Мосійчук навряд чи забажає виходити зі складу Радикальної партії. Тому йтиметься не про законопроекти, а складові риторики «НК», відображені в їхній партійній програмі. Чи то, навіть, не риторики, а науково-політичної фантастики... Це вже вирішувати вам, шановні читачі.

Американські порядки, європейська економіка, українська духовність

Саме такою – американсько-європейсько-українською – видається нам ідеологічний присмак програми «Національного корпусу». Аж надто багато у ній усього атлантичного й, слід визнати, екзотичного для вітчизняної політико-правової системи. Водночас, нові політичні реалії, такі, як російська агресія проти суверенної України та безпрецедентна навала біженців із Близького Сходу до Європи, породжують нові виклики. І, як вважають у «НК», вони вже мають на них змістовні (однак, варто визнати, жорсткі) відповіді.
У розміщеній у відкритому доступі партійній програмі, котру перед цим дві години поспіль представляли на партійному з’їзді у київському Будинку архітектора, йдеться про без перебільшення повномасштабне перезаснування нашої держави. Як базове часто згадується поняття «україноцентризм». Поняття «україноцентризму» в документі прямо не визначено, однак, відповідно до його основних положень, схильні до сильної влади «нацкорпусівці» вбачають його, скажімо так, як президентоцентризм та державоцентризм.
І під президентоцентризмом тут розуміється не чиєсь прізвище, а чисто президентська республіка як форма державного правління. Із відповідним закріпленням у Конституції.
Саме голова держави (себто, президент), переконані у «НК», а не парламент, як у більшості країн ЄС чи Ізраїлі, або ж парламент разом із президентом, як нині в Україні та Польщі, відповідає за формування та діяльність уряду. «Визначити голову держави вищою посадовою особою у системі виконавчої влади. Зосередити в його руках повноваження та відповідальність Верховного головнокомандувача та керівника уряду», – йдеться у п. 4.2.1. партійної програми «азовців».
«Уряд формується головою держави та затверджується більшістю депутатів Верховної Ради», – уточнюється у п. 4.2.3.
З одного боку, такий підхід, звичайно ж, ліквідує притаманний змішаній посткомуністичній парламентсько-президентській (так само, як і президентсько-парламентській) республіці організаційний феномен двовладдя чинних президента та прем’єра, що дуже добре видно на нещодавніх прикладах Кучма vs. Лазаренко, Кучма vs. Ющенко, а також Ющенко vs. Тимошенко чи Порошенко vs. Яценюк. «Україна не може стати на ноги, тому що Конституцією запроваджене двовладдя, тобто, є два керівники держави: президент та прем’єр-міністр. І якби ви подивилися в обличчя прем’єра Гройсмана, коли президент покритикував його за стипендії та безоплатну освіту, то стало б зрозуміло, що це не друзі, не однодумці – це знову конкуренти. І це двовладдя закладено в Конституції. У нас у кожного міністра два керівники – президент і прем’єр, у кожного губернатора два керівники – президент і прем’єр. У всіх гілок влади два керівники», – характеризує цей схожий на казкового «Тягни-Штовхая» бюрократичний гібрид Юлія Тимошенко.
Хто, врешті-решт, користає зі встановленого на рівні Конституції двовладдя? ...Історія вже відповіла на це питання. І, треба сказати, відповіла дуже гірко: користатиме держава-агресор.
Щоправда, тоді як більшість зареєстрованих в Україні політпартій надають перевагу спрощенню моделі центральної влади до класичних європейських аналогів (Велика Британія, Німеччина, Італія) й обирають «прем’єрську»* республіку, або ж тяжіють до змішаних типів на кшталт Франції, то «Національний корпус» досить сміливо пропонує одразу перейти до посиленої президентської вертикалі. Й не лише на час війни.
Чудового розуміючи, що ефективно оборонятися держава може й в умовах «прем’єрської» республіки, що яскраво засвідчує приклад Ізраїлю, у «НК» свідомо йдуть на обмеження впливу на політику великих фінансово-промислових (як би сказали комуністи, «олігархічних») груп у парламенті, свідомо позбавляючи їх можливості прямого контролю над урядом й отримання формально незалежного від президента (насамперед, якщо він не має потужної сили у Верховній Раді, як було у випадку Ющенка) прем’єра.
Більше того, кількість депутатів зменшується з 450 до 300. Однак, робиться це з урахуванням суттєвої пом’якшуючої обставини: «Народні депутати обираються за пропорційною системою з відкритими партійними списками. Мажоритарна система на національних виборах скасовується» (п. 4.2.4.).
Одночасно у «НК» пропонують надати більше економічної свободи місцевим радам, а також зауважують необхідність реформування «совкового» адміністративно-територіального устрою з поділом на області та райони. Що зробити замість них – точно не вказано, тоді як можна було б узяти за основу притаманний Україні козацький устрій з її полками, сотнями, куренями. Але то вже деталі, які для нової партії, певно, не є першочерговими.
З узятим «НК» на озброєння вектором державоцентричності пов’язане й посилення ролі держави в економіці, що вже не в американському ліберальному стилі, а цілком у дусі північноєвропейської соціал-демократії (недарма ж «нацкорпусівці» так тяжіють до скандинавської тематики та Балто-Чорноморського міжмор’я). Обов’язкову частку державної власності у стратегічних підприємствах пропонується закріпити на рівні 51%. Отже, не оминути перегляду бурхливої приватизації 90-х років, себто, націоналізації, про що прямо кажуть у «Нацкорпусі».
Справжню революцію, не меншу, ніж націоналізація для великого бізнесу, «Національний корпус» готує щодо питання громадянства. Хоча те, що досі виглядає для нас шокуючим, для країн Балтії зі самого початку відновлення їхньої Незалежності було абсолютно зрозумілим та органічним. Можливо, саме тому вони вже в ЄС та НАТО. І саме тому там майже немає підстав для провокацій та гібридної агресії з боку Кремля... «Запровадити на основі досвіду країн Балтії модель різних форм громадянства залежно від правосуб’єктності особи», – проголошує п. 4.1.5. партійної програми новітніх українських націоналістів. Тобто, не всі одразу стануть «громадянами» й не всі з цих «громадян» матимуть активне (право обирати) й пасивне (право бути обраним) виборче право, про що, наприклад, каже параграф 1.2. під назвою «Військова доктрина обороноздатної держави», в якому виборчих прав позбавляються ті, хто відмовляється від загальнообов’язкової військової служби:
«Держава надає право відмовитися від загального військового призову шляхом відмови від права участі у загальнонаціональних виборах та сплати до державного бюджету визначеної суми коштів» (п. 1.2.4.).
«Для отримання громадянства України «впроваджуються іспити з державної мови та історії».
Зараз, як відомо, вимагається тільки знання мови, та й то, лишень формально.
Захищати свою Батьківщину зі зброєю у руках – почесний обов’язок кожного, наголошують у новій політсилі.
Одначе, на що ніколи б не пішли Литва, Латвія та Естонія, так це на відновлення ядерного статусу. Для «Нацкорпусу» то є одним з пріоритетів. Яким чином? По-перше, шляхом повернення в Україну власних боєголовок, які Україна віддала згідно з Будапештським меморандумом. По-друге, шляхом якнайактивнішої розбудови власної атомної енергетики, звідки братиметься боєзаряд для нових засобів ураження.
Певна річ, ідеї з націоналізацією, скороченням кількості нардепів та ядерною зброєю, які й без того постійно обсмоктуються різним політичними середовищами, за умов належної популяризації шляхом обговорення у ЗМІ та у власних горизонтальних структурах принесуть «НК» неабиякі дивіденди. Що ж до суцільного перегляду громадянства «усіх і кожного», то це може дати їм зворотній ефект, особливо якщо врахувати ту обставину, що основну частину свого електорату нова партія бачить на Сході та Півдні України, навмисно акцентуючи увагу на героїчних постатях часів Київської Русі, а не на керівниках Руху Опору часів Другої світової війни. Вони самі не приховують, що «перший козак» на київському престолі, князь Святослав Ігоревич, пам’ятник якому вони спорудили у Маріуполі, їм значно ближчий, ніж Степан Бандера чи Андрій Мельник. Що ж, тоді для залучення ширшого кола прибічників «Національному корпусу» варто зосередитися на таких прозаїчних і, водночас, досить принципових для державної політики речах, як стимулювання демографічного розвитку (наприклад, вони пропонують збільшити розмір матдопомоги при народженні дітей та надавати його виключно у безготівковій формі, а також максимально спростити юридичну процедуру всиновлення).
Конкретна конкретика – знову дозволимо собі цей пасаж – значно більше подобається більшості, ніж високі слова про інформаційну революцію чи науковий прорив. Та й певні, як вони самі кажуть, «традиціоналістські» погляди нових «правих» за таких обставин, погодьтесь, сприйматимуться широким загалом не так гостро. Скажімо, ось як вони визначають поняття «традиційної родини»: «Держава визнає традиційну нуклеарну родину, яка складається з одружених чоловіка та жінки, а також їхніх неповнолітніх дітей, найвищою соціальною цінністю та базовою соціальною спільнотою, а гарантією її розвитку – змістом і спрямованістю діяльності всього державного механізму» (п. 14.2.1.).
ЛГБТ-спільнота у таку «нуклеарну родину», зрозуміло, геть не вписується. Але християнськими-демократами штибу ВО «Свобода» чи ВО «Тризуб» автори цієї концепції себе не вважають. Так, кажуть вони, серед нас є місце християнами, і не лише християнам, але поряд з ними... І неоязичникам (панєвропейським, панукраїнським, панслов’янським), і агностикам, і атеїстам. І деїстам. Будь-хто може приєднатися до «НК», якщо він є українським націоналістом й підтримує програмні засади партії.
Цим вони відрізняються від «свободівців», які пропонували заборонити аборти. До речі, з цього приводу у програмі «НК» нічого не сказано. Партія ж молодіжна... Навіщо відлякувати виборців?...
Ну, й Помісна церква. Куди ж без неї?! ...«Держава буде всіляко підтримувати процес об’єднання православних українців у складі єдиної апостольської помісної Української церкви», – повторює принцип північноєвропейських (до слова, протестантських) країн щодо взаємодії з так званими традиційними церквами п. 13.3. партійної програми.
Ще одним «гострим кутом» в ідейній конструкції «Національного корпусу» є відновлення смертної кари, у чому – як і в президентській республіці – багато американського, й мало європейського. Як і у вільному володінні вогнепальною зброєю, а також вільному носінні (!) короткодульних засобів самооборони. Менше з тим, від покарання «на горло» вчорашні й сьогоднішні військові відмовлятися не мають наміру. На їхню думку, на це заслуговують серійні вбивці, ґвалтівники, педофіли, державні злочинці.
«Незрозуміле зараз у Європі, натомість, добре розуміється в Україні», – вже особисто пояснюють «нацкорпусівці».
Й додають, що за вільне володіння «дулами» виступають такі VIP’и, як головний військовий прокурор Анатолій Матіос чи герой України Надія Савченко.
«Добре розуміється» та, повірте, розумітиметься, пропоноване також «НК» суцільне е-урядування, повноцінний запуск інституту присяжних й, особливо, виборність посад місцевих суддів та інші галузеві ініціативи.
Не дивно, що багато моментів ними ще не прописано – лишень загальні слова та фрази («гідно», «прозоро» тощо). Однак, не це визначатиме дієздатність цього політичного проекту, не це засвідчить, чи бути йому частиною влади. Усі крапки над «і», точніше, над «НК» розставлять найближчі вибори, як загальнонаціональні, так і місцеві. А як не йтимуть на вибори, то тоді ризикують повторити долю КУНу чи «Правого сектора», котрі свого часу відмовилися від самостійної участі у боротьбі за місця у радах. Й силою ті місця не візьмеш, треба працювати з населенням, боротися за їхні думки та переконання, пропонуючи більше зрозумілої й привабливої практики, а не абстрактної теорії.
Боротьба за здорову націю, це чудово... Але ж де теза про необхідність посилення покарання за наркоторгівлю? Земля та її надра належать українському народові, ніхто й не сумнівається... Однак, чому б нам, як країні з потужними запасами природного газу, не передбачити частку кожного громадянина у нацбагатствах? Нехай то буде не така вже велика частка, а певна часточка, але хай буде. Стабільна й законодавчо забезпечена. Е-урядування на рівні центральної й місцевої влади... Супер! Чому би тоді не проголосити курс на повний перехід на е-фінанси, на безготівковий обіг, як у тій самій Швеції, яка вже офіційно має намір відмовитися від паперових грошей, як джерела корупції й фінансування тероризму?