До 70-річчя з дня народження народного артиста України Івана Бернацького та 10-річчя Українського драматичного театру у Нью-Йорку.

Огляд творчого доробку Івана Бернацького за 10 років

У першій частині огляду («Час і Події», № 41) йшлося про пріоритетні особисті творчі зацікавлення Івана Бернацького, пов’язані з його збіркою народного старовинного костюма, та як актора і режисера. Йшлося про перші найбільш значимі творчі доробки (успіхи) від початку діяльності створеного ним Українського драматичного театру в Нью-Йорку до 2011 року. В цьому матеріалі йдеться про наступні значні роботи які, разом з попередніми, включені в програму ювілейного авторського фестивалю з чотирьох вистав. Фестиваль відбувається нині в Нью-Йорку.

Березень, 2012 рік. Прем’єра «І на оновленій землі врага не буде супостата...»

Вистава відрізняється від попередніх своїм аскетичним оформленням, відсутністю звичного національного антуражу. Сцена та задник драповані тканиною чорного кольору. З оформлення – лише портрет Шевченка, обрамлений оксамитового кольору шовковою драпіровкою, що спадає до самого подіуму. І це – все.

Учасники вистави «І на оновленій землі врага не буде супостата». Народний дім, Нью-Йорк, березень 2012 р.

Учасники вистави – в сучасних костюмах чорного кольору. Актриси – у вишуканих, елегантних сукнях, оздоблених лише низкою коралів. Актори – в чорних візитних костюмах з чорними краватками. Таке оформлення відповідало задуму: прочитання Шевченка нашими сучасниками, якими і були молоді виконавці. В такому суворому оформленні ніщо не відволікало від суті шевченкового слова.

У гармонії зі задумом придуманий вихід кожного актора на сцену у повній темряві, зі свічкою в руках, під супровід композиції «Плач чайки». Хода кожного – урочисто-повільна, елегантна, мовчазна. До сцени кожен не йшов, а «плив» через усю залу. Далі – зупинка, довгий вивчаючий погляд на портрет Шевченка, а потім – погляд на глядацьку аудиторію: ділилися з нею тим, ким для кожного з них є Шевченко. А ще згодом – кожен з акторів урочисто «плив» до свого «п’єдесталу» поряд з подіумом. Вражаюче! Лише музика і хода, а яка велика сила емоційної напруги!

Актори: Володимир Курило, Людмила Грабовська, Наталя Лисецька, Юрко Михайлів у виставі «І на оновленій землі врага не буде супостата»

Основний лейтмотив вистави – біль і тривога за Україну. В тогочасній (2012) критичній ситуації в Україні, яку так безбожно грабували та ґвалтували владомужці та скоробагатьки, слова Тараса Шевченка, складені Іваном Бернацьким у відповідну композицію, звучали критично, влучно і вражаюче. Це вистава ніби про не так давно минуле сьогодення (2010-2014).

Епілогом несподівано прозвучав вірш Івана Франка «Великі роковини» у сильному виконанні актора Володимира Курила, які стали продовженням шевченківських, лиш більш осучаснених: «Хоч пропадь, але не зрадь!», «Нині вчися побіждати, завтра певно побідиш!» Під час традиційного обговорення вистави по її закінченню такий хід схвалив художник, театрал і естет Петро Гриців: «Використання наприкінці вистави твору Франка дуже органічне. Це момент модернізму – поєднати непоєднувані речі. Дуже гарний хід, який не порушує тканину дійства. А, взагалі, вистава великої емоційної сили. І хоч задіяні відомі речі, сила мистецтва переважає. Вона значно сильніша від сили факту». Вистава дала привід ще одному з учасників обговорення, редактору Валентинові Лабунському, сказати комплімент Маестро: «Напевно, нема ані в Україні, ані ніде більше в світі людини, яка б знала так шевченкове слово, як Іван Бернацький – безмежно талановитий й безмежно відданий Кобзареві митець».

Детальніше – тут: http://www.chasipodii.net/article/9876/

Вистава з двох частин і надзвичайно актуальна, болюча. І в Україні, і в діаспорі. Перша частина про життя, почування, біль, образи напівосиротілих дітей у родинах, в яких матір поїхала в Америку на заробітки. І не може або не поспішає повернутися до своїх дітей. Заробітчанство, гроші затягують, як круговерть. Вже дехто з дітей навіть одружується, і любов до матері перегоріла... Це так звані «телефонні» матері...

На фоні антуражу сучасного українського міста один за одним вибігають на сцену дівчатка та хлопці з телефонами в руках і розмовляють з матерями, які перебувають в Америці. Кажуть все, що вони думають. Одні – з любов’ю, інші – з образою, майже всі з проханням: «Кидай усе і приїзди»! Наші діти воліють, щоб ми були поряд, дарували ласку, а «не відкуплялися» посилками з речами та грошима. Текст для вистави І. Бернацький написав ще в 2008-му (тоді ж і зіграну юнацтвом його студії). У 2013-му оновив першу частину, а у другій значно розширив шевченківську лінію.

Отже, друга частина вистави – перегук з Тарасом Шевченком, який усе життя оспівував жінку, материнську любов або засуджував її відсутність. Емоційний фон створює оперна співачка Любов Щипчик – неодмінна учасниця всіх вистав Івана Бернацького. Її три варіанти «Аве Марія» Ф. Шуберта, Дж. Каччіні та Баха-Гуно, «Колискова» С. Людкевича, «Мелодія» М. Скорика слугують сильним емоційним фоном всієї вистави. Бездоганно зіграні талановитою Людмилою Грабовською епізоди з поем «Наймичка» та «Відьма» – про таку жертовну материнську любов. А Христина Мисюк, навпаки, показала рідкісний егоїзм матері, яка позаздрила красі власної доньки і вкоротила їй життя (поема «Утоплена»).

Іван Бернацький - Шевченко у виставі “Там матір добрую мою...”	Людмила Грабовська – Наймичка з однойменної поеми
Христина Місюк – Ганнуся в поемі «Утоплена»	Учасники вистави «Там матір добрую мою...», Народний дім, Нью-Йорк, 10 березня 2013 р. На передньому плані: Людмила Грабовська, Любов Щепчик, Ксеня Качурак, Христина Місюк, Іван Бернацький –автор інсценіровки,  режисер-постановник та виконавець ролі Шевченка

Окрім живого музичного супроводу співачки, у цій виставі щедро використані, як ніколи раніше, шумові та звукові ефекти: крики чайок, пугача, сови, виття собаки, шуми хвиль, шторм на морі, скрип дверей, удари по дерев’яній колоді, гул церковних дзвонів і т. д.

Це творчі пошуки дуету – «режисера-постановника Бернацького та звукорежисера Душанковського». Благо, на цей час придбана нова акустична та світлова апаратура. Вперше використані індивідуальні мікрофони для акторів.

Детальніше тут: http://www.chasipodii.net/article/11428/

Березень, 2014 рік. Вистава «Гайдамаки»

Один з найбільш улюблених творів Т. Шевченка Івана Бернацького – поема «Гайдамаки». Він знає цю поему, як і переважну більшість творів «Кобзаря», напам’ять. Любить її і готовий працювати з нею ще і ще, перетворюючи в досконалий театральний «продукт». Тобто, відшліфовувати нові грані алмазу до сяючого блиску.

До слова, про рідкісну пам’ять актора І. Бернацького. Мати таку, як у нього – це теж Божий дар. Тексти своїх вистав знає напам’ять. І на репетиціях без проблем програє ролі відсутніх трьох-чотирьох акторів чи актрис. А на днях прочитав мені телефонічно (просто до слова) поему Івана Франка «Іван Вишенський», вивчену ще у театрі Заньковецької 20 років тому, з такою складною фразеологією, що й у писаному варіанті важко зрозуміти, не те, що запам’ятати на все життя. У Івана Йосиповича це щось значно більше, ніж професійність.

«Гайдамаки» полонили його, як він сам каже, світлом, світлотінями, які, зазвичай, тушуються, виставляючи на кон тему боротьби, кривавого бунту. Він вирішив подати своє бачення, зробити акцент на ролі всеперемагаючої любові, «експлуатуючи» тему кохання Яреми та Оксани.

Тому, створивши виставу «Гайдамаки» з юнацтвом один раз (це було ще у навчальній студії 2007 р.), повертається до неї ще двічі.

У березні 2014 року відбулася прем’єра «Гайдамаків» за інсценізацією Леся Курбаса – відомого українського театрального реформатора-модерніста 20-30-х років. Лесь Курбас поставив цю виставу лише один раз, у 1919 р., щоб надихнути бійців УНР, які йшли на фронт її захищати.

У виставі йдеться про повстання гайдамаків у 1768 році, назване Коліївщиною. Про всенародний («жінки навіть з рогачами пішли в гайдамаки») бунт українських козаків та селян, які повстали проти знущань польської шляхти. Жорстока бійня продовжувалась майже рік. Ріками крові наповнилася Київщина та Поділля... Ватажки повсталих – Максим Залізняк та Іван Гонта – одні з основних героїв сцени... Трагічна, моторошна і для акторів, і для глядачів сцена вбивства Гонтою своїх дітей, здійсненого через клятву народу боротися з його ворогами.

Учасники вистави – поза сценою (неповний склад)

Але І. Бернацький інтерпретував інсценізацію Леся Курбаса в багатьох випадках по-своєму. І для багатьох глядачів нова вистава Маестро була ударом блискавки від несподіванки. Такого грандіозного дійства на цій сцені ще не було. Бо не було раніше і такої грандіозної підготовки...

Іван Бернацький – Шевченко
Іван Бернацький – Шевченко, Юрко Михайлів – Іван Гонта	Освячення ножів. У центрі: Володимир Курило – Максим Залізняк
Ці  гайдамаки  під своїм знаменом  готові до бою свідомо...	Три Оксани, три Яреми. На другому плані Бернадський – Шевченко

На той час театр-студія уже міцно закріпила статус «Український драматичний театр у Нью-Йорку». Режисер залучає до участі у створенні нової вистави львівського композитора Тараса Терлецького, який, до речі, приїхав щойно в Нью-Йорк для підготовки та участі в ювілейному театральному фестивалі, що почався 15 жовтня і триватиме до 5 листопада. Це він, маючи рідкісний талант театрального композитора, створив надзвичайно цікаву музику до останніх трьох вистав: «Гайдамаки», «Світе тихий, краю милий», «У неділю рано зілля копала». А для вистав І. Бернацького музичний супровід не менш важливий, ніж усне слово. І він знайшов у Львові композитора, який ідеально розуміє його задуми, а, отже, є співавтором.

Також у Львові Іван Йосипович замовляє для «Гайдамаків» виготовлення нових костюмів і навіть взуття для 30-ти артистів сцени. До Нью-Йорка надійшла посилка з театральними костюмами вагою 100 кг. Обновлювалися аксесуари, наприклад, хоругви для гайдамаків, було багато інших нововведень. Батальні сцени режисер заміняє пантомімою (у сценах «Титар», «Конфедерати», «Червоний бенкет»). Це вимагало від акторів-аматорів професійного виконання, а, отже, багатьох додаткових репетицій у вихідні дні або після роботи чи навчання: жертва мистецтву!

Акцент на темі кохання режисер вирішив оригінально. Грали одночасно три Яреми та три Оксани...

Вистава пройшла двічі з різним акторським складом виконання головних ролей.

«Я дуже щасливий зі своїми «Гайдамаками», – сказав Іван Йосипович після прем’єри. – Бо вклав у них всього себе, своє розуміння мистецтва, режисури, акторства і громадянської позиції». Щодо останньої. Дійство вибудовує місток у день сьогоднішній. Учасники вистави сходять зі сцени славленням: «Слава Шевченку! Слава Україні! Слава Євромайдану! Слава Небесній Сотні»!

«Гайдамаки»-2014 – надзвичайно вартісний, високої естетичної та художньої проби подарунок театру до 200-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка.

Детальніше тут: http://www.chasipodii.net/article/13202/

Березень, 2015 рік: «Гайдамаки»-2

Режисер знову в полоні свого невичерпного креативу. Він здійснює деякі організаційні та постановочні нововведення. Вперше квитки почали розповсюджувати через Фейсбук і систему онлайн. Допомогла молодіжна організація «Razom for Ukraine». Це дало можливість залучити й англомовних глядачів.

Змінений початок вистави. У «Гайдамаках»-2014 Шевченко голосом актора львівського театру ім. М. Заньковецької Андрія Снісарчука у звукозаписі каже, чому треба знати історію Коліївщини – героїчну і трагічну водночас. Ефектно, відлунням – триразові повтори останніх фраз: «Серце болить, а розказувать треба... Розказувать треба... Розказувать треба».
«Нехай бачать сини й внуки... нехай бачать сини й внуки..., нехай бачать... нехай бачать...»
«Що батьки їх помилялись... помилялись... помилялись... помилялись...»

Цікаво, що знову міняється імідж Шевченка-Бернацького. Як на мій погляд, пов’язаний зі смисловими акцентами. Коли у виставі «І на оновленій землі врага не буде супостата» це строгий чорний сучасний візитний костюм в унісон з усіма іншими акторами, у «Гайдамаках»-2014 – полотняний стилізований, то в даній постановці – модерний чорний костюм вільного стилю, оздоблений модними аксесуарами, як ото масивний хрест на шиї.

У «Гайдамаках»-2015 врахована ситуація в Україні. Війна! У розпалі – спротив путінській російській агресії на Донбасі... Ворогом став російський Кремль. Тому розпочинає виставу Людмила Грабовська в оточенні трьох актрис, які виконують ролі «Думи автора» ключовим уривком з поеми «Розрита могила», в якій йдеться про того, хто (навіть попри своїх намірів) втягнув Україну у багатовікову залежність від агресивного сусіда: «Ой, Богдане, Богданочку! Якби ж була знала, У колисці задушила б»… «Ой, Богдане, Богданочку! Нерозумний сину! Подивись тепер на матір, на свою Вкраїну!» Глядач переносить ці слова на сьогоднішню ситуацію в Україні: «Сини мої на чужині, // На чужій роботі. // Дніпро, брат мій, висихає, // Мене покидає. // І могили мої милі // Москаль розриває».

Учасники вистави "Гайдамаки - 2015"

Режисер-постановник поглиблює вживання символів. Ця вистава, як за Курбасом, так і за Бернацьким – модерний театр, в якому слово, пластика, музика, пісня, поліфонія світла, шумові звуки, костюми, козацька атрибутика (хоругви, списи, ножі) працюють як символи у гармонійній сукупності. Впливають на глядача магічно. Один з них у Фейсбуці написав: «Це – гіпнотичний театр!» А один з літніх глядачів, вітаючи Івана Йосиповича після вистави, від хвилювання міг лише повторити кілька разів два слова: «Ви – геній».

Іван Бернацький – Шевченко

І це при тому, що у складі трупи лише 4-5 акторів-ветеранів з часів відкриття студії (Володимир Курило, Людмила Грабовська, Юрій Михайлів, Христина Місюк, до недавнього часу Остап Антонюк). Всі решта – це молодь, яка інколи до приїзду в Америку не знала, що таке театр. Обставини життя змушують декого з них залишати театр, а Маестро – запрошувати нових. Слава Богу, пропозицій не бракує. Але для кожної вистави молодих акторів треба навчати, тренувати, заряджати любов’ю вимогливого педагога і щоразу досягати глядацької оцінки: «Справжній професійний театр!» Результат титанічної праці і педагогічного таланту його художнього керівника. Таку оцінку отримали і «Гайдамаки».

Гайдамаки вирушають у похід. У центрі – Сергій Тарновецький	Іван Гонта отримує  лящ від  Автора за гріховний  вчинок
Скоро весілля. Оксани щасливі	П’ять Оксан, п’ять Ярем, Шевченко та автор

Вперше українська програма «Голосу Америки» (Вашингтон) показала для всієї України уривки з «Гайдамаків»-2015 Українського драматичного театру в Нью-Йорку та записані на камеру захоплені відгуки глядачів опісля перегляду. Серед них – і англомовних американців.

«Гайдамаки» як знакова вистава, візитівка театру Івана Бернацького, включена разом з виставами «У неділю рано зілля копала» та «З бабусиної скрині» у програму ювілейного театрального фестивалю. Її можна побачити 22 жовтня ц. р. у Народному домі Нью-Йорка.

А свою ідейну позицію щодо вистави І. Бернацький трактує так: «Я виступаю в «Гайдамаках» проти братовбивчої війни, проти досягнення мети ціною крові. Я разом зі Шевченком люблю своїх героїв, але й засуджую їх. Тому розлючений мій герой (Шевченко) «дарує» Гонті гучний ляпас після вбивства ним своїх дітей. Тому він (Шевченко) проявляє у розмові з Гонтою шалену лють. Тому замінені батальні сцени пантомімою. Я оспівую любов. Любов Яреми та Оксани. Тому в останньому варіанті «Гайдамаків» у мене грають одночасно 5 Ярем і 5 Оксан!!! Тому у фіналі звучить шевченкове «Обніміться, брати мої, молю вас, благаю!»

І сьогодні, передивляючись «Гайдамаки»-2014 та «Гайдамаки»-2015 у записі чи, бодай, професійні фото на сторінці ФБ театру (http://www.facebook.com/UkrainianDramaTheater/) пересвід­чує­мося, що це театр, якому, думаю, нема рівного в українському закордонні. Вистави такої монументальності, такої естетики і естетичності я не бачила на театральних майданчиках Києва, відвідуючи його щорічно. Кожна сюжетна лінія цієї вистави, кожна її сцена може слугувати окремим театральним твором. А що вражає особливо – це її величність Краса. Краса молодих облич, вбрання та його оздоблення, сильних нестримних емоцій. Почуттів – приближених до шекспірівських пристрастей та музики бетховенської сили. Все це – досягнення Маестро та композитора.

Детальніше – тут: http://www.chasipodii.net/article/14975

Вперше вистава йде у 2-х частинах, з перервою це протягом 150 хвилин. Іван Йосипович сказав: «Шевченко заслуговує, щоб актори і глядачі присвятити йому дві години, а не 60».

Вперше такий величезний обсяг шевченківських творів одночасно представлено глядачам. Хтось навіть пожартував: «Сьогодні не половина, а весь «Кобзар» на сцені». До прикладу, прочитані всі його «Думи» (за жанром) та ключові твори з актуальною тематикою. «Думи» Шевченка виконують дівчата у позолочених лаврових вінках, як у античному театрі. (Режисерська знахідка: кожна думка – на вагу золота).

Вперше в історії театру дев’ять актрис ексклюзивно зіграли поему-містерію «Великий льох», яка по-шевченківськи трактує деякі епізоди історії взаємовідносин України з Московією та Польщею.

Вперше режисер-постановник роль Тараса Шевченка віддає молодому акторові-початківцю Петрові Лотоцькому, який зовсім нещодавно прийшов у театр. Сам виконує роль Людини від театру. Роботи ще більше.

Вперше використаний високохудожній дизайн шевченківської тематики на всіх рекламних матеріалах, включно з квитками.

Учасники вистави «Світе тихий, краю милий, моя Україно», Народний дім, Нью-Йорк, 13 березня 2016 р.

Нове обличчя в театрі – Петро Лотоцький у ролі молодого Шевченка	Іван Бернацький (у центрі) – Людина від театру

Молодий Шевченко (Петро Лотоцький) та Людина від театру (Іван Бернацький) у постійному діалозі про те, що відбувається навкруги

Ще одне  нове  обличчя в театрі – професійна  актриса Ольга Панько. Роль Ворони у сцені «Три ворони» з поеми «Великий льох»	Андрій Щегельський – вдала проба участі в театрі виконанням однієї з дум Т. Шевченка

Детальніше тут: http://www.chasipodii.net/article/16731/


Залишається незмінним ключове слово Маестро «Елітність». Все має бути найкращим, вишуканим, бездоганним. Постійно і настирно досягає цього в житті і творчості. Відшліфовує грані алмазу.

Своє розуміння «елітність» готується продемонструвати громаді метрополії Нью-Йорка і гостям з інших штатів та України рівнем проведення чотирьох ювілейних вистав у суботні дні з 15 жовтня до 5 листопада 2016 р. На завершальну виставу («З бабусиної скрині») готує келих шампанського та філіжанку кави з домашнім пирогом від відомої нью-йоркської майстрині кулінарії Наталі Грешко не для вибраних, як прийнято, а для всіх глядачів, які прийдуть цього дня на виставу.

Така практика – теж уперше.
І вперше зал Народного дому перетворюється на справжній театр. На квитках вказані місця.
Сцена та хол до залу прикрашені зразками української старовинної ноші з власної колекції. Дивина!

Зробити себе самому...

Усім відомо, що в будь-яких проектах (державних, громадських, мистецьких і т. д.) успіх залежить насамперед від лідера, його моральних рис, професійного та організаційного таланту, любові до людей та готовності служити людям. Всіма цими чеснотами володіє наш ювіляр. Це – вулкан енергії, максималіст за характером, а в театрі – диктатор. Такий диктатор, якому з готовністю підкоряються учні, актори, колеги, друзі, помічники, спонсори, тому що знають: все, що пропонується і вимагається, – на благо! Тому що не тільки вимогливості, але й любові в нього – по вінця. Любить своїх акторів, цінує їх. Як своїх дітей леліє, часто каже їм компліменти. Але й вимагає жорстко. Переживає, коли вони, як пташенята з гнізда, відлітають у вирій життя. Але, пройшовши його школу, це вже інші люди, інфіковані любов’ю до театру, українства, доброчинності.
(Кажете, що бувало інколи складно? А де ви бачили, щоб особистість та була простою та м’якотілою?)

Отже, театр, про який ми пишемо, не відбувся би, якби не друге крило його успіху – це його учні-вихованці-актори. Честь і хвала акторам Українського драматичного театру Івана Бернацького у Нью-Йорку – нинішнім, вчорашнім і прийдешнім.

Велика подяка – меценатам, патронам, без матеріальної допомоги яких цей театр не міг би відбутися на такому високому рівні.

І – резюме. За повних шістнадцять років перебування в Америці народний артист України Іван Бернацький зумів пройти нелегкий шлях «новоприбулого» – від праці простого робітника до створення та досягнення успіху свого Театру – професійного, модерного, успішного, українського. Його останні роботи – зразки високого мистецтва. З повним правом він може сказати: «І в Америці я зробив себе сам». Своїм талантом, цілеспрямованою працею з повною віддачею та живлячись і на американському терені соками коріння, традицій, звичаїв, багатства культури рідної батьківської землі.

Фанат від мистецтва у доброму розумінні слова.
Многая, многая літа, Маестро!