Полювання снайпера – мені довелося бачити, як пишуть цю захоплюючу драму війни українські снайпери за допомогою Barrett M107A1, легендарної американської снайперської гвинтівки великої потужності, яку успішно застосовують проти російських агресорів.

Дії снайпера у кіно зводять до одного драматичного моменту, коли мішень потрапляє у перехрестя прицілу; снайпер бачить великим планом обличчя жертви і, тим не менш, натискає на спуск. Тут тобі і раптовість, і моральні муки, і хитрість, і спритність, і безжалісність.
У реальності обличчя та очі ворога на фронті бачать рідко, тому що найнадійніше уразити ціль – у центр тіла, розглядати обличчя і вицілювати немає сенсу. При потраплянні потужного патрона 50 BMG не рятує жоден бронежилет.
Насправді мистецтво фронтового снайпера – це копітка багатоденна командна робота заради одного-єдиного пострілу.
Так і зараз. Три дні вибору позиції. Там, де російські найманці люблять бити з гранатометів. Там, де працюють їхні снайпери і ведуть пошук розвідгрупи.
Військова розвідка позицій противника і нейтральної смуги. Інженерна розвідка підходів до супротивника. Аеророзвідка безпілотником – висотки треба розглянути зверху. При пошуку вигідних рубежів для стрільби група, яка вийшла «на роботу», зняла чотири міни. Противник їх поставив саме на цей випадок.
Потім організація спостереження, організація бойової охорони, бойове забезпечення. Все це приховано, тихо, після настання темряви – повне світломаскування.
Але ж противник на фронті і сам теж веде полювання на наших бійців, і не має наміру підставлятися під кулю. Російські найманці не розслабляються – їх давно відівчили засмагати на бруствері.
Снайперам треба висунутися далі від нас усіх – туди, де цілі будуть у зоні впевненого ураження і будуть думати, що їм нічого не загрожує на великій відстані. Снайперам треба покинути свої такі затишні окопи, де є маскування й укриття – це завжди ризик. І вийти зі свого окопу вперед, туди, де ти вже нічим не захищений – це як залишитися без шкіри. Розташуватися треба недалеко від ворога, в полі зору, де тебе самого можуть виявити. Треба бути впевненим, що твоє укриття не проглядається з того боку. Що твоя оптика не дасть відблиск під променями сонця.
Найменша помилка – і гранатометник «прочеше» посадку чергою 30-міліметрових гранат, СПГ і «Волошки».
Стріляти з «Барретта» можна прицільно на дистанцію до 1800 метрів, але краще стріляти і бути впевненим. На дистанції 1000 метрів ця гвинтівка у грамотних руках б’є без промаху.
Снайпер з американським «Барреттом» – це пріоритетна ціль. Безсумнівно, у випадку виявлення противник зробить усе можливе, аби захопити зброю і стрільців. Але всі ці боязкі думки снайпери залишають тут, на рубежі. Вони йдуть далі, впевнені, що їхні товариші зуміють прикрити і витягнути пару в будь-якій ситуації. Довіра – необхідна.
І ось позиція зайнята, наша пара висувається на чергування. Тепер результат операції – в їхніх руках. Вони дивляться за противником поблизу. Визначають закономірності у діях – коли, де, як, у якому місці вони з’являються.
Командир дав просте і буденне напуття: «Вогонь самостійно за готовністю!»
Одночасно з пострілом спостерігач дасть команду групі вогневої підтримки – і вони запустять бензопилку, щоб приховати звук пострілу, розсіяти увагу. У випадку необхідності у розвідані вогневі точки буде відкритий вогонь з автоматичного гранатомета.
Заміри зроблені, тепер чекаємо на ворога, моє місце – на НП. На фронті немає метушні – супротивник не кидається, зайвий раз не видає себе. На спостереження й очікування йде багато часу. Я сам не витримав раннього підйому – і засинаю на годину. Але спостереження триває, позиція у «наших» вигідна, і безсумнівно, що в приціл хтось потрапить. Є охорона, спостерігачі, розвідка, тиловики, іноді зустрічається і найцікавіше – ворожий снайпер, який теж збирається на полювання. Дистанції бою великі – тут не розглядають обличчя і деталі, тут вглядаються у силует. У групи прикриття друга снайперська пара контролює ситуацію. У приціл теж добре видно, як два силуети з’являються у полі зору. Вони нічого не підозрюють. Вони не знають, що десь далеко – смерть, зібрана в обойму, відмірює час їхнього життя.
За ними в 45-кратну оптику, тільки що привезену волонтерами, спостерігає кілька пар очей. Ми теж звідси бачимо два силуети. Бити треба впевнено – у снайпера є право тільки на один постріл. Потужний глушник погасить повністю полум’я і приглушить звук. Постріл – і зміна позиції. Тоді можна йти, другий постріл вже точно помітять. Інакше снайперську пару одразу виявлять, і далі полювання почнеться вже на них самих. І десятки їхніх лютих ворогів – кулеметники, «агеесники», «спгшники», мінометники, снайпери ворога – почнуть смертельну гру, щоб не дати «нашим» вийти живими.
Полювання на ворога – це адреналін і напруга. Люди починають розмовляти пошепки – навіть ті, хто перебуває на відстані двох кілометрів і спостерігає у бінокль.
На снайперах величезна відповідальність – якщо не розрахують, помиляться, якщо втрутиться випадковість, якщо ворог щось запідозрить – значить, уся ця багатоденна праця цілої команди – даремна? Але ж нерідко так і стається. Невдача – це теж частина роботи. Тому зараз ніхто не квапить і всі все розуміють. Снайпери чекають на момент, коли один зі силуетів на мить повністю відкриється. Два силуети там внизу – хто вони? З Москви, Новосибірська, Владивостока? До них уже немає жодних емоцій, жодних переживань. Вони – просто безіменна ціль, якій не місце на нашій землі.
Все відбувається буденно і раптово. Раптом надходить коротка доповідь: «1+».
І раптом усе приходить у рух. «1+» – це означає, що чотири доби цього разу все-таки минули недаремно. Значить, що 45-грамова куля, випущена з дистанції 1000 метрів зі швидкістю 850 метрів на секунду, вразила один зі силуетів. Спостерігачі дають підтвердження. Ким би не був найманець, який потрапив у перехрестя прицілу, він робив на фронті свою роботу. А снайпер зробив свою. Йдемо. На завтра розвідники пригледіли новий пункт стрільби.