Із глибин пам’яті виринає картинка – у напівтемному залі знаменитого «Медісон сквер гарден» жіночна білявка у блискучій сукні інтимно притишеним голосом співає «Happy Birthday, mr. President, Happy Birthday…»

Платиновою білявкою була найжаданіша жінка тієї епохи – Мерилін Монро, і вітала вона 19 травня 1962 року з близьким сорокап’ятиріччям свого президента і коханого – найпопулярнішого політика тієї епохи Джона Кеннеді.
І треба ж такому трапитися, що співробітники Адміністрації президента Порошенка 26 вересня привітали свого шефа з його 51-м днем народження, виставивши на сайті цитату того самого легендарного привітання 1962 року на тлі портрета Мерилін.

Паралелі

Співробітників АП можна зрозуміти – хотілося привітати шефа оригінально і прогнутися перед ним елегантно, а заодно провести певні «ненав’язливі» порівняння.
Але ж усі паралелі є умовними.
Петро Порошенко, як би то кому не хотілося, з багатьох причин зовсім не Джон Кеннеді, що є природнім. А його Адміністрація, хоча і є жіночого роду, не може зрівнятися у своїй бюрократичній прихильності до іменинника з чуттєвою любов’ю розкішної жінки.
Та й важко собі сьогодні уявити залу, переповнену гостями, які б реагували на появу президента Порошенка так само гаряче і бурхливо, як то реагувала американська зала на 22 тисячі місць, переповнена гостями Джона Кеннеді.
Багато хто переглядав ролик з цим легендарним привітанням.
Усі, хто передивлявся, запам’ятали інтимно-еротичну інтонацію цього пісенного привітання, чуттєвість міміки і пластики Мерилін.
Але мало хто пам’ятає слова, котрі Мерилін Монро сказала своєму президентові після свого запаморочливого «хеппі бьоздей».
А вона, між тим, сказала-проспівала своїм солодким речитативом: «Дякуємо, містер президент, за все, що ви зробили, за битви, котрі ви виграли, за те, як ви впоралися зі Сполученими Штатами… Ми так вам вдячні…»
І, звертаючись до переповненої зали, вигукнула: «Усі разом: з днем народження!»
У відповідь вся 22-тисячна зала під диригуванням Мерилін синхронно заспівала колективне «Хеппі бьоздей!»
Запитаймо себе – а чи можлива сьогодні подібна сценка в Києві?
Звичайно, можна зібрати повен Палац спорту народу, вивести на сцену Джамалу (Тіну Кароль, Руслану, Світлану Лободу – можете продовжити перелік українських «зірок» на свій смак), доручити їй проспівати щось привітальне імениннику – президентові П. Порошенку – і вона це зробить.
Не так проникливо, як то зробила закохана в Джона Кеннеді Мерилін, але не менш майстерно.
І залу заохотить підхопити «хеппі бьоздей» – особливо якщо там будуть зібрані щирі прихильники Петра Олексійовича, а ще чиновники, бюджетними, інші залежні особи.
Але ось чи зможе українська «зірка» (хто б це не був) повторити слова, подібні до тих, якими Мерилін дякувала президентові Кеннеді?
Чи знайде вона морально-психологічні підстави і запаси щирості, щоб сказати президентові П. Порошенку: «Дякуємо, містере президент, за все, що ви зробили, за битви, котрі ви виграли, за те, як ви впоралися з Україною… Ми так вам вдячні…»
І така ймовірна ситуація виглядає парадоксом.
Він у тому, що сам глава держави і його команда переконані, що успіхи є, битви виграні і з Україною вони гарно дають собі раду.
А ось критики – професійні та аматорські, зі соцмереж – часто-густо вважають навпаки. За їхніми твердженнями, Петро Порошенко зробив мало, битв не вигравав і з Україною не впорався.
Команда президента вважає цих критиків злонаміреними критиканами, які або не бачать очевидних успіхів, або ж є політичними противниками і тому необ’єктивні.

Розмаїття думок та оцінок

Якщо хтось захоче знайти домінуючу точку зору на діяльність президента Петра Порошенка в дні, коли той відзначив своє 51-річчя, він зіштовхнеться у ЗМІ та соціальних мережах з таким розмаїттям думок та оцінок, що привести їх у якусь систему буде непросто.
Я б виокремив такі напрями оцінок щодо Петра Порошенка: в негативному спектрі – це спокійна критика, гостра критика, несприйняття включно аж до якоїсь гострої ненависті. В позитивному спектрі – це скромна підтримка, відкрита підтримка, хвалебність.
А ось об’єктивних оцінок, які б на вагах справедливості однаково безпристрасно зважували як успіхи, так і невдачі, як вдалі проекти глави держави, так і прикрі провали, як принципово правильні чи принципово неправильні його кроки – замало.
Але ж погодьтеся – з позицій об’єк­тив­ності навіть гостра критика буде сприйматися з більшим розумінням, ніж від явного недоброзичливця.
З позицій об’єктивності навіть стримане схвалення не буде сприйматися підлабузництвом, як від улесливого захвалювача.
Крім того, нині дуже важко відрізнити щиру думку від замовного вислову.
Розплодилося настільки багато добровільних прихильників (так званих ботів) кожного масштабного політика, стільки найманих інформаційних «кілерів» чи професійних розхвалювачів, що інколи просто не знаєш – вірити цьому вислову, бо він є правдивим, щирим, чи перед вашими очима спеціальний інформаційний продукт найманця, якому за гроші доручено чи то хвалити «господаря», чи то гудити «ворога».
Скажімо, прихильників Юлії Тимошенко називають «юлеботами», прихильників Петра Порошенка – «порохоботами» і вони в соцмережах інколи влаштовують таку «карусель» взаємних претензій, образ, нищівних оцінок та висловів, що непідготований читач може просто розгубитися – за ким же правда? Хто автори цих висловлювань, іноді написаних доволі неграмотно?
З цього приводу користувач Володимир Москвін зазначає: «Коменти пишуть спеціально навчені люди! На армію грошей нема, тільки на показуху ... навіть ціле міністерство пропаганди і показух створили!»
А прикладом спокійної, навіть дещо сором’язливої критики є риторичне питання щодо П. Порошенка, яке ставить Vlad Vaschenko: «Просто до слова – з 1998 року він на держслужбі (депутат) .... Коли і як він заробив мільярди?»
З цього приводу Svitlana Basatska за Порошенка заступилася: «Я не буду захищати Порошенка, правда, гроші ВІН сам заробив ще коли не БУВ президентом, і для чого йому то треба було, не знаю, бути президентом КРАЇНИ, ДЕ НЕ ПОВАЖАЮТЬ нічого НІ МОВИ НІ КУЛЬТУРИ, даремно НАШІ ЛЮДИ гинуть».
На що одразу пішла роздратована репліка у телеграфному стилі від Olena Ta Sashko Tkachuk: «Найбагатший президент найбіднішої країни. Регіонал. Брехун. Боягуз. Злодій».
Уляна Максимович цю тему підхопила: «При ньому найбідніше живе Україна, ВІН ще гіршій запроданець який тілько БУВ, чи недарма його порохом прозвали, вся Україна зараз як на пороховій бочці сидить».
Bogdan Orysyk Komarenko згадав недавню історію, не обираючи висловів: «Навесні 14-го року все готувалось під прокремлівську с**у. Справжня війна почалась, коли мудрий український народ таки обрав Пороха, а не с**у. І так це найкращий президент з тих, шо були. Це не ідеал, але...».
На аргументи скептиків, що для позитивної оцінки глави держави потрібні досягнення, Vadim Kozachuk відповідає: «Щоб любити Україну ... не потрібні досягнення ... достатньо НЕ торгувати нею ... не зраджувати її ... чого не скажеш про нашого президента».
Прихильники П. Порошенка шукають свої аргументи. Так, В’ячеслав Збрижер обурився: «Той, хто потішається зараз над цією людиною, просто ніщо. Він залишився один на один зі страшним противником, якого побоюється весь світ. Він прийняв країну в страшенно важкому стані і поки що поводиться мужньо і гідно».
На це Дмитро Татарин саркастично продовжив, передражнюючи попередника: «А ще здав Крим, загубивши тисячі наших пацанів, будує у маскалії фабрики и дає маскалям робочі місця, та приторговує нашою зброєю і ще багато чого».
Тетяна Іваневіч не згодна: «Порох таки оказался непоганим Головнокомандувачем, реально помітно як рвонула вперед армія в обладнанні й озброєнні. Ну про те, що ВІН Х#йла обламав по максимуму на міжнародному рівні я вже й не згадую))) І таки да – жодному президенту України НЕ випадала на каденцію війна з Росією. Хоч би й далі НЕ схибив.
Але такий захист декого може тільки розлютити. Так, Olena Ta Sashko Tkachuk гнівно відреагували: «От і поясніть мені, дурепі, як так сталося, що в день, коли наших воїнів москалі розстрілювали в Іловайському котлі, гавнокомандувач поспішно, боячись вторгнення путіноїдів, перераховував гроші на офшори?»
Офшори – тема не проста. І захистити Порошенка у питанні офшорів мало хто береться.
А от Тетяна Іваневич взялася: «Olena Ta Sashko Tkachuk, ви повторюєте брехню, НЕ розібравшись в суті справи і підтасовуючи дати.
По-перше, офшор той – нефінансовий (жодної копійки на нього НЕ було і не може бути перераховано просто тому, що це такий вид офшору); ВІН створений під продаж Рошену як ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ механізм (дехто ж дістає Пороха, щоб ВІН бізнес продав, а коли ВІН щось робить в цьому напрямку – обурюються). Розберіться – що і як.
І стосовно Іловайська – ну не притягуйте за вуха – там по датах геть інші події.
Плюс – просто на хвилинку підійміться до рівня глави корпорації і держави – ну не робить ВІН такі РЕЧІ сам; для цього існує купа юристів і менеджерів (які наймаються саме для того, аби керівник НЕ відволікався на дрібниці від головної роботи), які може раз на місяць йому прозвітують про перебіг подій і принесуть папери на підпис. Це ж не «точка» на базарі, де сам собі господар-бухгалтер-реалізатор-друкарка)))».

Думки і рейтинги

Можна було б наводити ще чимало різних думок, але більшість з них якось стихійно групується навколо двох полюсів – викривально-критичного щодо Петра Порошенка та виправдально-позитивного щодо нього. Причому, біля першого полюсу температура значно більш гаряча, ніж біля другого.
Але хто б що не казав – «за» чи «проти» – є більш-менш об’єктивний критерій правоти чи неправоти думок сотень і тисяч громадян України.
Це їхні умонастрої та ставлення до влади загалом і глави держави конкретно. Умонастрої, які концентруються у рейтингах та мірі довіри.
І тут останні соціологічні дані, отримані у вересні 2016 року в результаті дослідження, яке провів Київський міжнародний інститут соціології (КМІС), свідчать про наступне.
Голоси на ймовірних виборах до Верховної Ради України (якби вони відбувалися наприкінці вересня), серед усіх громадян України віком від 18 років розподілилися так:
•     6,3% проголосували б за партію «Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина»,
•     5,9% – за партію «Блок Петра Порошенка»,
•     5,3% – за партію «Опозиційний блок»,
•     4,2% – за партію «Об’єднання «Самопоміч»,
•     3,9% – за Радикальну партію О. Ляшка,
•     2,4% – за партію «Громадянська позиція»,
•     2,1% – за партію «За життя»,
•     1,6% – за партію «Всеукраїнське об’єднання «Свобода»,
•     1,4% – за партію «УКРОП»,
•     0,9% – за партію «Правий сектор»,
•     0,8% – за партію «Хвиля»,
•     0,7% – за партію «Державницька ініціатива Яроша»,
•     0,7% – за партію «Відродження»,
•     за інші партії – загалом – 4,5%,
•     5,8% – викреслили б усі партії, попсували би бюлетень,
•    22,3% – вирішили не брати участь у голосуванні,
•    31,1% – не визначилися, за кого голосувати.

	Команда П. Порошенка

Наголошую – це відповіді усіх громадян, навіть тих, хто не має наміру йти на вибори. Вони свідчать про одне – довіра українців до політичних партій станом на осінь 2016 року є дуже низькою.
Але якщо взяти голоси тих, хто хоче прийти на вибори, то пропорційно рейтинги партій трохи зростають.
За таких умов участь у голосуванні взяли би близько 41% усіх виборців, і подані голоси розподілилися б наступним чином:
•    15,4% проголосували б за партію «Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина»,
•    14,5% – за партію «Блок Петра Порошенка»,
•    13,1% – за партію «Опозиційний блок»,
•    10,3% – за партію «Об’єднання «Самопоміч»,
•     9,6% – за Радикальну партію О. Ляшка,
•     6,0% – за партію «Громадянська позиція»,
•     5,3% – за партію «За життя»,
•     3,9% – за партію «Всеукраїнське об’єднання «Свобода»,
•     3,5% – за партію «УКРОП»,
•     2,2% – за партію «Правий сектор»,
•     1,9% – за партію «Хвиля»,
•     1,8% – за партію «Державницька ініціатива Яроша»,
•     1,7% – за партію «Відродження»,
•     за інші партії – загалом – 11,0%
Отже, ймовірний прохідний бал до Верховної Ради України могли б отримати, максимум, 7 партій. І в цьому варіанті рейтингу з невеликим відривом лідерство тримає Юлія Тимошенко зі своєю «Батьківщиною».
Партія Петра Порошенка БПП «Солідарність» відстає, але менше, ніж на відсоток. А цей відсоток може вкладатися у межі похибки і на реальних виборах ці партії можуть помінятися місцями.
Як бачимо, екс-регіонали у вигляді «Опозиційного блоку» дихають обом партіям в потилицю і, мінімум, третій результат сподіваються на виборах отримати.
А у випадку подальшого розчарування електорату політикою правлячої партії теоретично можуть свій результат покращити до другого і навіть до першого місця (що, все-таки, малоймовірно).
Якщо ж порівняти рейтинги цих партій з їх же попередніми результатами, то практично всі партії за рік часу свою популярність втратили.
Партія «Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина»втратила з вересня 2015 року більше, ніж 3,4%.
Партія «Блок Петра Порошенка «Солідарність» ще більше – 5,4%.
Партія «Об’єднання «Самопоміч» – 2,6%.
Радикальна партія Олега Ляшка йде нерівно – у вересні 2015 мала рейтинг 7,4%, у лютому-березні зробила ривок – 10,9%, але у вересні 2016 знову покотилася – 9,6%.
Партія «Громадянська позиція» Анатолія Гриценка, яка є стабільною невдахою більшості виборів, станом на вересень 2016 свої справи трохи поправила і має 6% рейтингу.
Лише партія «Опозиційний блок» тримається стабільно впевнено – з вересня 2015 наростила свій рейтинг з до 13,1%
А сюрпризом нинішньої осені є високий (як для новачків) рейтинг нікому до того невідомої партії «За життя» – 5,3%.
Розгадка популярності цієї партії в тому, що її лідер нардеп Вадим Рабинович став ведучим популярного телеканалу новин і щодня має там вдосталь часу, а також запустив свій невеликий канал «Рабинович ТВ».
Будучи вмілим оратором і точно б’ючи по слабких місцях влади, В. Рабинович підвищив свою особисту впізнаваність і підняв рейтинг своєї партії.
Не знаю, настільки можна довіряти мінливим симпатіям електорату, але факт залишається фактом – за бортом прохідної позначки у 5% залишилися партія «Всеукраїнське об’єднання «Свобода» (3,9%), партія «Українське об’єднання патріотів «УКРОП» (3,5%), партія «Правий сектор» (2,2%), новостворена партія «Національний рух «Державницька ініціатива Яроша» (1,8%).
Інші партії мають ще нижчі рейтинги. Так, партія «Демократичний альянс», в лави якої влилися так звані єврооптимісти Сергій Лещенко, Мустафа Наєм, Світлана Заліщук, разом з її лідером Василем Гацьком набрала лише 1%, а легендарна колись партія «Народний рух України» взагалі має 0,1%.
А партія Арсенія Яценюка «Народний фронт» взагалі щезла з політичного поля. Хоча нині користується результатами минулих успішних для себе виборів і має потужну фракцію у Верховній Раді.
Парадокс – партії вже фактично нема, її лідер А. Яценюк за бортом великої політики, а фракція цієї неіснуючої партії на даний момент складає половину коаліції парламентської більшості у Верховній Раді України і дуже сильно впливає на прийняття законів та рішень.

Що далі?

Істина у вині?

Згідно з наведеним соціологічним дослідженням можна зробити такі висновки: в Україні продовжується боротьба спадкоємців Віктора Ющенка та Віктора Януковича.
Колишні політичні соратники Ющенка – Петро Порошенко та Юлія Тимошенко – як і 10-15 років тому є між собою непримиренними конкурентами. Хоча і можуть створювати ситуативні політичні союзи.
І одночасно вони є найпомітнішими політичними діячами сьогодення.
Спадкоємці В. Януковича сьогодні не мають яскраво вираженого лідера і мати його найближчим часом не будуть. Але поки що вони обходяться і без лідера.
Вони нарощують свою електоральну підтримку за рахунок двох факторів – несприйняття частиною виборців політики нинішньої влади та інерцією підтримки партії регіонів, якої вже нема, але діячі якої входять до «Опозиційного блоку».
Інші партії, фракції та їхні лідери поки що не мають сил і потуги стати самостійними гравцями і потіснити з політичного поля Петра Порошенка, Юлію Тимошенко та екс-регіоналів.
За умов мирного розвитку подій саме між цими трьома політичними силами та їхніми союзниками розгорнеться боротьба за владу на наступний виборчий цикл.
Якщо ж події розгортатимуться не мирно, то все може бути, і нас очікують несподіванки.

Висновок

Петро Порошенко перевалив за перші півсторіччя свого життя і поки що в цілому утримує політичну ситуацію. Хоча робити йому це дуже нелегко – конкуренти не дрімають, а події працюють поки що не на нього. Його хеппі бьоздей поки що не має хеппі енду – щасливого кінця. Принаймні, такий не проглядається. Попереду бурі і грози, вітри і шквали.
Хіба що він його собі придумає, точніше, організує?
А як же тоді з хеппі ендом для України?