Цьогорічний Форум видавців вибухнув новим рекордом – дебютний роман-вибух «№ 1» львівського тележурналіста Остапа Дроздова досяг топів продажу, потрапив на вершину усіх рейтингів і став рекордсменом за згадуваністю на літературних майданчиках країни.

Книжки не вистачало для всіх охочих. Критики, видавець, рецензенти з розумінням хитали головами – такий ажіотаж вони передбачали. Адже Дроздов відомий, більше того, Дроздов – талановитий. Його можна любити чи не любити, але заперечити його як явище в українському інформаційному просторі неможливо.

– Остапе, які враження після Форуму?

– Цей 23 Форум був першим, на якому я був в інший іпостасі. Спочатку читач, медіа-партнер, а тепер – автор. У такій послідовності мені якраз дуже сподобалося. Було задумано, аби презентувати книгу саме на Форумі видавців. Ми її для цього й притримували, хоча вона у травні-червні вже була готова. Хотілося, щоб саме на Форумі у Львові, моєму рідному місті, презентувати себе як автора, як письменника. Я Форуму, чесно, не дуже то й бачив, адже були постійно презентації, автограф-сесії і спілкування з людьми, які звернули увагу на мою книгу. Для себе я зрозумів, що Львів уже не може існувати без Форуму видавців як візиткової речі на рівні з кавою, бруківкою і львівським трамваєм.

– Журналістика – це твій фах, царина, де ти відбувся. А чим для тебе є літературна творчість?

– Це спосіб зайти на нову територію, яка є для мене повністю незвіданою. Але я думаю, що там дуже добре дам собі раду. Це навіть не відгалуження від мого теперішнього статусу, а, радше, створення нової реальності, в якій я не просто журналіст, чи публіцист, чи медійна особа, а трошки більше. І це – логічно. Оскільки я вже довгий час виношував у собі те, що виходить далеко за рамки моєї професії. У певний момент зрозумів, що вже не можу поміститися в ній. Цей момент настав минулого року, коли я на все махнув рукою, на всі свої острахи, запобіжники і стоп-крани. Я все це позривав і вирішив повністю віддатися іншій стихії, яка мені дає значно більше інструментів, аби бути собою, ніж моя професія. Яка, поміж тим, усе одно буде для мене титульною й основною. Просто вона вже буде не одною. Поки що я ревнощів жодних не спостерігаю, а далі побачимо.

– Твій роман-вибух № 1 критик Іван Рябчій означив не як роман, а як «текст», і я з ним погоджуюся.

– Я також погоджуюся. Я працюю в жанрі тексту. Для мене жанрові ознаки і рамки є питанням вторинним. Я свідомо йду на те, аби нанизати на свій текст різні різності, стилістичні і змістові фрагменти своїх думок і сюжетів. Усе це цілісно зшите наскрізною ідеєю. Я не хочу себе обмежувати категоричними критеріями жанрів. Саме тому будь-які мої подальші тексти йтимуть через дефіс, як і цей. Читачі звернули увагу, що після слова «роман» є дефіс і інше слово. Тобто, я таким чином через слово-прикладку даю емоційніше забарвлення жанру. Можливо, це створить новий вид жанру, де роман буде більш синтетичним поняттям, ніж літературним.

– Впевнена, що кожен читач зауважить майстерність написання.

– Я кохаюся у слові, у смакуванні й пошуку нових смислів. Я був редактором двох газет, через мої руки проходило багато текстів, де я бачив огріхи: де думка недорозвинута, де фальшива, де є зайве. Це серйозно мені допомагає. Я сам собі редактор. І той літературний редактор, який працював над моїм текстом, був приємно вражений чи навіть заскочений тим, що він уже вичитаний. Робота над текстом – це певне таїнство, бо кожне слово для мене – це вивіска для сутності. І дуже важливо підбирати правильні слова, щоби потрапити у правильні двері. Хибне слово заводить у лабіринт. Сподіваюся, це буде оцінено лінгвоосвіченою частиною аудиторії, яка цінує оцю межу між простотою, доброю лексикою та енциклопедичністю. Мені важливо не втопитися у певній ніші, а залишитися на золотій середині інтелектуальності, яка має бути доступною. Адже у кожного літератора, який працює зі словом і думкою, є постійна небезпека скотитися до поняття «а мене понесло». Золота середина між інтелектуальністю і простотою буде майданчиком, на якому я творитиму те, що йде зсередини.

– Який основний меседж твого роману-вибуху?

– Там є кілька меседжів, але основний з них зауважив один критик. Він сформулював «№ 1» як маніфест нон-конформізму, маніфест покоління, яке виросло у так званому міжчассі, коли стара жахлива країна падала й руйнувалася, а нова була не менш поганою для людей. Тому покоління, яке виросло на стику гіршого й поганого, повністю знайде себе у цьому романі. Мені важливе протистояння героя Я проти умовного колективного Ми, яке сягає своїм корінням солідарного совка. Оцей стик нової модерної людини, в яку постійно вливається чорна смола радянського Ми, є найбільшою драмою мого покоління. Я про це ще нікому не казав, але перша, робоча назва роману – «На середині класу». Кожен, хто проходив через горнило гартування свого Я, мали ставати на середину класу, мусили проходити менший чи більший за масштабом остракізм, бойкот, сутичку з людьми, які їх не розуміють. Оце і є ядром моєї драми. Звідти виростає ще один мій меседж – завжди бути собою, а не тим, ким тебе хочуть бачити. Мої персонажі також ідуть за собою, а не за колективними переконаннями.

– Остапе, звідки беруться Я?

– Це питання статистичної похибки. Якби всі були такі неповторні та унікально шикарні Я, то всі би замкнулися у своїх норах і до блиску шліфували би свою неповторність, не перетинаючись ні з ким. Насправді, такий ескапізм Я від Ми в тексті є вимогою нового часу. Бо я відчуваю, що моя країна відстає на років 50 від сучасного світу, де це вже давно пройдено. Де приватне право є вагомішим, ніж право народу. Якщо вибирати, на чий бік стати: однієї уневаженої через свої переконання людини чи на бік людей, які, може, й правильно щось вимагають від конкретної людини, я стаю на перший бік. І це – моя життєва позиція. Зрештою, я і є своїм протагоністом у романі. Я завжди відчував себе речником меншості, я і є людиною меншості, мене цікавлять ті речі, які цікавлять меншість людей. У кожному демократичному суспільстві має бути якихось 3-5% меншості, маленька смужечка якісної альтернативи, на яку потім орієнтуються всі решта. І драма мого часу полягає якраз у тому, що не орієнтуються. Паріями роблять тих, хто має найбільш здоровий глузд, просунуті погляди, модерний світогляд. Вони не потрапляють у мейнстрим, тому що ми потрапили у пастку чорно-білого мислення і не можемо з неї вирватися.

– Як ти підбирав історії сюжетних ліній до книжки?

– Мої історії є ілюстраціями до цілих явищ. Вони мали й мають місце у моєму житті, щось із них додумане, але в основі є власний досвід. Там є персонажі перейменовані, персонажі, яких я зводив між собою, хоча вони не контактують у реальному житті. Там є чатка літератури і частка реальності з перевагою реальності. «№ 1» – це акт публічного ексгібіціонізму, демонстрація напоказ драматично пережитого, того, що мене формувало. Я виходжу до читача як публічна особа, не ховаючись за інших персонажів. Мені важливо, щоб моя книжка промовляла до читача моїм голосом, який він уже знає. Тому моя сповідальність є повністю органічна. Мені важливо було задати саме такий оголений тон.

– Справді, книга дуже реалістична, містить багато драматичних моментів, але таким собі сонячним промінчиком для мене були фрагменти, де ти закоханий. Чи існує у коханні небезпека, що Ми двох поглине Я одного?

– Для мене двоє – це Я, а не Ми. Для мене стан власної закоханості є найбільш хвилюючим і тремтливим, тому що моя любовна історія є історією меншості. На чому й базується моя ідентичність. Коли я формувався, то жахався від того, що до свого кохання й почуттів підходив майже як математик. Я хотів правильно вивести формулу, чи щось вдасться з цього ділення і множення. Ще відтоді я створив свою власну капсулу, і мені комфортно перебувати у стані недоторканості іншими. Для мене Я + Я = Я, де ніхто не намагається переробити іншого, заразити собою, власним світоглядом. Де ти кохаєш і не втрачаєш себе. Бо я часто бачу, що кохання є прекрасним грабіжником, який приходить і забирає частинку твоєї ідентичності. І ти починаєш перебудовувати, надбудовувати себе і стаєш зовсім не тією людиною, в яку хтось закохався. Я вважаю, що кохання є тією єдиною сферою, де ти можеш показати свої слабкості і не боятися, що вони будуть грати проти тебе.

– Ми вже знаємо, що дебют вдався, рівень моральної сатисфакції зашкалює)))), а як щодо комерційної складової успіху?

– Комерційна складова завжди є важливою. Я не та людина, яка буде тішити своє самолюбство і заставляти свій гараж сотнями непроданих примірників. Років сім-вісім тому я вже пройшов цей момент «зірковості», хоча дуже не люблю таких речей, вони до мене не прилипають. Абсолютно спокійно ставлюся до здобутку і визнання. Я все це ціную, але розумію, що це є результат праці, а не якихось збігів обставин. Для мене комерційна складова є дуже важливою, тому сподіваюся, що відбудуся в літературі з комерційної точки зору. Просто так щось робити – це трошки не моя історія. Буде прес-тур у десятки міст, маю запрошення в навчальні заклади, кличуть у Канаду та Америку. Буду без докорів сумління експлуатувати своє медійне ім’я, на яке я працював багато років. Нехай тепер воно попрацює на мене.

– І традиційні «плани на майбутнє»

– Я вже закінчую роман «№ 2». Там дійовою особою буде країна як така. Як феномен, як одухотворена субстанція, яка змінює долю людини, робить її щасливою або нещасною. До певної міри це буде навіть діаспорний роман, бо я описую людей країни поза країною. Мене цікавить їхнє дистанційне сприйняття країни і те, як вони вириваються з країни, аби стати людьми іншими. Країна у мене постає як персона. Досі ніхто так не трактував країну. Я на це йду. Це буде трохи жорсткувато, але дуже творчо. Через долі персонажів, які вже всі виписані, моя країна постане дуже нестандартно.