Майдан був ніби не так вже й давно. Але за ті кілька років відбулося стільки подій, що вони майже затулили собою найпотужнішу за час Незалежності внутрішньополітичну революцію. Соціологи потихеньку публікують невтішні рейтинги: громадська думка повертається до позицій трирічної давності… Зростає кількість противників вступу до НАТО, збільшується кількість прихильників того, щоб Україна залишилася в СНД і підтримувала дипломатичні зв’язки з Росією… Та й на внутрішньодержавному рівні загальну позицію суспільства тяжко назвати стійкою і продуманою. Завдяки гібридній політиці влади суспільство гойдається: крок вперед, два кроки назад…

Саме час нагадати країні: за що боролися, чого хтіли, до чого йшли.
Цей запит суспільства майже не помічають соціологи – але його дуже добре відчувають письменники. Майстри пера пишуть книги про Майдан – не провладні, не ті, на презентації котрих запрошують попових і їм подібних – пишуть, щоб нагадати всім, хто вже забуває…
І нам дуже приємно, що однією з таких письменників є добрий друг нашої газети – Лілія Мусіхіна. Наші читачі добре пам’ятають її «Звичайник», чудову розповідь про незвичайні подорожі малого проводиря Устимка.
Нова книга пані Лілії «Коли захиталося небо. «V» означає «вільні» – про не таке вже й давнє минуле. Однак потреба у саме таких книгах – просто колосальна. І «Вільних» Мусіхіної розкупили буквально за кілька днів після прем’єри на львівському Форумі видавців.
Тернопільське видавництво «Джура» (http://dzhura.net ) зараз додруковує тираж – для тих, кому не пощастило купити книгу. Цілком можливо, що після прочитання цього тексту до кола охочих додасться і наших читачів. : )
Редакція «Часу і Подій» щиро вдячна пані Лілії Мусіхіній, а також видавництву «Джура» за люб’язно надану нам ексклюзивну можливість надрукувати текст роману в нашій газеті.

Ну і традиційно – невеличка цитата:

«Наливаючи свій перший коктейль (їх тут перехрестили на «йогурти»), Біс згадував теплі очі покійного дідуся, його порепані і чорні від вічної праці на землі руки, того самого діда, який під час Другої світової сказав: «Я прийшов лікувати, а не вбивати». «Ех, вибач, діду. Династії пацифістів не вийшло. Я б, може, теж хотів так, як ти, але не можу… Ти був лікарем, у тебе було своє призначення. А я – лише філолог. Маленький, нікчемний філолог. Ти був великою людиною. Я зовсім не гідний тебе і, хто там знає, скількох іще сильних духом предків, які були до тебе. Якщо не я, то хто?.. Я, принаймні, народив уже сина. Та й кому потрібне моє нікчемне життя? Посадять? Ну й що?! Якщо ті, хто при владі, при ній і залишаться, то навіщо жити?»
До раннього ранку хтось підносив до намету пляшки, хтось підвозив бензин, машинне мастило. Розчиняли пінопласт, рвали тканину на запали. Тепер стійкового ставили на варту не тільки на КПП, але й біля намету. Тут уже майже ніхто не харчувався, як то було донедавна. У всіх – вийняті батареї з телефонів. Тепер це не іграшки…»

Читаймо! Цей час вартий того, щоб закарбувати його в пам’яті…