Другого вересня минуло три місяці, як Мар’яна Возниця шляхом відкритого конкурсу, який вперше проводила Львівська обласна рада, стала головним лікарем Львівської обласної дитячої лікарні «ОХМАТДИТ». Як стверджує сама пані Возниця, без підтримки колективу вона не наважилася б на такий крок. Колектив повірив у неї, вона прийняла виклик і перемогла.

Нині головний лікар ОХМАТДИТу Мар’яна Возниця – гість «Львівської газети».

– Мар’яно Володимирівно, серед численних вимог, які стояли перед конкурсантами, була й така: розробити стратегію розвитку лікарні на рік і на п’ять років. Розкажіть, будь ласка, яку стратегію запропонували ви? Які зміни чекають на лікарню найближчого часу?

− Змінити хочеться багато. І чи відбудуться ці зміни, певною мірою залежить від нас, колективу лікарні. А ми зацікавлені в тому, щоб вони відбулися. Що слід змінити насамперед? Пріоритетним напрямом розвитку лікарні ми обрали хірургію й інтенсивну терапію. У нас, звісно, є багато педіатрії, але лікарня є ургентною, вона приймає пацієнтів 24 години на добу. Тому в інтенсивній терапії і хірургії, зокрема, новонароджених, є гостра нагальна потреба.
Другий крок. Наш приймальний покій не відповідає стандартам не те що європейських клінік, а й навіть українських: сіро, темно, ремонту давно не було. Нині вже маємо план його реорганізації, виготовляємо проектно-кошторисну документацію. У листопаді плануємо подаватися на програму, щоб мати кошти, бо на реорганізацію потрібні великі гроші, і ми дуже сподіваємося, що влада області нас у цьому підтримає. А знаєте з чого все почалося? Спершу ми хотіли зробити пандус, щоб пацієнти в інвалідних візках могли спокійно потрапити до приймального покою. Але зрозуміли, що поки ми не змінимо вхід і не реорганізуємо приймальний покій, пандус встановити не вдасться. Тож, якщо все буде добре, то реорганізація приймального покою розпочнеться у березні 2017 року.

– А в операційному блоці вже тривають ремонтні роботи…

− Готуємося до реновації операційного блоку. У нас уже були майстри, бригади, з якими ми узгодили план змін, тож думаю, що вже найближчим часом (через два-три тижні) розпочнуться роботи.
Паралельно проводимо роботу для залучення позабюджетних коштів, бо інакше ніяк. Звісно, було б добре, якби всім необхідним нас забезпечувала держава. Але цього нема, і ми розуміємо, що скоро й не буде. Тож вихід треба шукати самому. Постійно намагаюся заманити до нас благодійників. Деякі зголошуються самі, інших запрошуємо. Щодня – переговори, кілька дзвінків до спонсорів, бо інакше зміни, які плануємо, не зрушити з місця. Є люди, які готові допомагати, але не всі знають, яка саме допомога потрібна.
Звісно, хотілося би більше допомоги від держави. Медична галузь дуже довго перебуває у затяжному періоді, невідомо, куди вона прямує. Немає тієї точки, від якої можна відштовхнутися і полетіти вверх. Ми висимо у невідомості. Однак, вірю в те, що будемо рухатися вперед. Звісно, що основна наша ціль – це здоров’я пацієнтів. А цього можна досягти, створивши комфортні умови роботи лікарю. Коли він менше думатиме про якісь зовнішні речі, то зможе більше концентрувати свою увагу на пацієнтові. А це пришвидшить процес одужання, пацієнт буде задоволений лікуванням, а лікар – своєю роботою. Ці речі є дуже важливі, хоча про них не завжди кажуть уголос.

– Плануючи такі зміни, вам доводиться виконувати роботу, яка не входить в обов’язки головного лікаря: бути менеджером, будівельником, господарником тощо. Нескладно?

– Кожна жінка і так є господарником. Удома плитку на кухню, колір фарби, шпалер тощо вибирає жінка. Якщо серйозно, то такі завдання для мене нові, вони зводяться більше до менеджерської, господарської роботи. Але мені не страшно, бо є мета, до якої ми йдемо разом. Є мої заступники, колеги, які на цих питаннях знаються, ми це робимо спільно.
Роботу треба любити. Якщо ти її любиш, то навіть найважчу ти подужаєш, і вона не видаватиметься тобі каторжною. Я на посаді головного лікаря вже три місяці, роботи різної з’явилося дуже багато, але жодного разу не пошкодувала, що на неї погодилася. Дуже сподіваюся, що й колектив не буде розчарований.

– А які плани на майбутнє? Якою бачите лікарню через п’ять років?

– Передусім, слід довести всі проекти до логічного завершення. І далі працювати над підвищенням рівня надання медичної допомоги через розширення пропозицій лікарні. Тобто, зараз ми зробимо сучасний операційний блок на рівні європейських клінік, і це дасть змогу хірургам робити операції, яких досі у нас ще не робили. Якщо зараз батьки дітей, у яких є важкі патології, змушені домовлятися про операції за кордоном (а це коштує шалені гроші), то згодом ми зможемо зробити хірургічне втручання у нас. Повірте, наші фахівці зможуть проводити такі операції не гірше, ніж європейські. Адже вони постійно їздять за кордон, стажуються у провідних клініках Європи і світу, вчаться чогось нового і здобутий досвід везуть до нас. Їм треба створити лише необхідні умови.
Упродовж найближчих п’яти років плануємо значно розширити пропозиції лікарні. Хірургія одного дня (малоінвазивна) має бути. Відділення малоінвазивної хірургії у нас працює вже шість років, а після відповідної реконструкції хірурги зможуть виконувати ті операції, які досі в нас ще не проводили.
Хочемо розширити реанімацію новонароджених, цього вимагають обставини. У нас доволі багато народжується діток з важкою патологією, отож, ми зможемо більше таких малят забирати до нас.
Дуже багато змін залежить від законів, а точніше, чи ухвалять їх чи ні, і в якій редакції. Якщо буде ухвалено закон про трансплантацію органів, то чому б в обласній у лікарні не відкрити центр трансплантації. Ми маємо створити умови й бути готовими. Хоча наші хірурги вже й нині готові, але цю готовність постійно треба приміряти до спроможності. А це гальмує процес розвитку.

– У лікарні ОХМАТДИТ працює більше, ніж 1000 осіб. Серед медичного персоналу є старші лікарі, які мають величезний досвід, і молоді, в яких досвіду менше, але вони знають іноземні мови, комп’ютер, їздять на стажування за кордон. Чи не виникає на цьому ґрунті чимало конфліктів? Якщо так, то як вдається їх погасити?

– Звісно, великий колектив – більше підводних течій. Коли мені хтось скаже, що у великому колективі не має конфліктів, суперечок, непорозумінь, не повірю, така людина або каже неправду, або не знає, що робиться у колективі. Я намагаюся все чути, до всього прислухатися, але вважаю, що не у всі суперечки головний лікар має втручатися. Конфліктні ситуації виникають, але вони є робочими. Якщо якесь питання стоїть дуже гостро, тоді виносимо його у відкритий простір: збираємося, обговорюємо, вислуховуємо різні точки зору і спільно вирішуємо. Іноді достатньо просто вислухати співробітника, дати йому можливість сказати вголос те, що наболіло, й проблема зникає. За час мого перебування на посаді головного лікаря гострі ситуації нам вдавалося округляти.

– Дедалі частіше в ОХМАТДИТ приїжджають спеціалісти з провідних європейських, американських клінік і безкоштовно оперують діток з важкими патологіями. Це – порятунок для хворих діток, адже такі операції за кордоном коштують великі гроші, й невідомо, чи батьки зуміли б зібрати потрібні суми. Така співпраця будується на основі особистих зв’язків лікарів чи, може, є якісь державні програми?

– Здебільшого, закордонні фахівці приїжджають до нас завдяки особистим контактам. Наші лікарі стажуються за кордоном, знайомляться зі спеціалістами, товаришують, а потім запрошують їх до нас. Така співпраця дуже тішить, і ми й надалі все робитимемо, щоб вона тривала. Наприкінці вересня до нас мають приїхати провідні хірурги з Німеччини, у квітні чекаємо на майстер-клас з малоінвазивної хірургії американських хірургів. Зараз зароджується нова співпраця з американськими клініками.
Паралельно з фахівцями запрошуємо всіма доступними способами (через ФБ, волонтерські організації, особисті контакти) й благодійників. Їхня допомога нам суттєво допомагає. Днями отримали допомогу від благодійної організації з Німеччини H.O.P.E, а ось ці ящики нам передали зі США. Усім меценатам ми дуже раді, бо саме завдяки їм ми у такі нелегкі часи якось даємо собі раду.

– А чого зараз найбільше потребує ваша лікарня?

– Найбільше? Не повірите, але простих витратних матеріалів. Їх потрібно багато і щодня. Якщо хворій дитині потрібний дорогий антибіотик, то батьки з розумінням ставляться до того, що мусять його купити. Але коли нема шприца, вати, спирту, рукавичок, пацієнту це складно зрозуміти. Тому обдзвонюємо всі фонди, благодійників з проханням допомогти витратними матеріалами. Звісно, що нам бракує сучасної апаратури: апарати УЗД уже здалося б оновити, й операційні столи потрібні, й операційні лампи… Але це вже інше питання.

– Нова посада забирає у вас більше часу. Рідні не скаржаться, що приділяєте їм менше уваги?

– Ні, наразі не скаржаться. Я завжди була доволі зайнята. Працювала лікарем-неврологом в ОХМАТДИТі й паралельно у відділенні для недоношених дітей Львівської обласної клінічної лікарні. Займалася ще купою інших справ. Чоловік – також дуже зайнята людина. У дітей – школа, гуртки. Звісно, з роботою на новій посаді темп життя дещо змінився. Але коли ми вже збираємося разом, то радість спілкування, бажання побути гуртом є значно більшим, ніж було, скажімо, ще півроку тому. Але вихідні, відпустку проводжу з родиною.

– А як любите відпочивати?

– Ми – непосиди: любимо екскурсії одного дня, мандруємо Львівщиною, Карпатами, організовуємо виїзний відпочинок на один день, ходимо в театр чи кінотеатр. Коли ми разом, нам ніколи нудно не буває.