Дерев‘янко (Павленко) Люба із Хомутця
	Президія СКУЮ, 1992 рік
	Руїни садиби  Муравйових-Апостолів у селі Хомутець
	Свято-Вознесенська церква у  селі Хомутець Миргородського району
	Типова селянська хата у  Хомутці, - початок 20 століття
	Місто Воллонгонг, Австралія

Володимир Дерев‘янко (1946-1998)

Щось трохи потаємне й дещо глибинне змусило мене через багато років написати цю згадку про Володимира Дерев’янка – сина вихідця зі села Тетилівці, що на львівській Бродівщині, Петра Григоровича Дерев’янка та уродженої у Хомутці, біля Миргорода, Люби Василівни, з дому Павленко.


Я не знав близько українця-патріота Володимира Дерев’янка, який народився 20 травня 1946 року в родині цих українських біженців, хоча й неодноразово бачив його, добре пам’ятаю зовнішність та прізвище, яке часто звучало на перших зборах Світового Конгресу українських юристів, які проходили у першій половині 1990-х років у материковій Україні, делегатом яких був також і я, Олександр Панченко, адвокат з міста Лохвиця, на Полтавщині.

Який же швидкоплинний час, міркую я собі, і як дуже давно (чи зовсім недавно) це було, а вже промайнуло понад 20 років… Не знаю, чи хтось інший, крім його близької родини, ще згадав про правдивого й щирого українського патріота, вірного та відданого сина своєї праматері України Володимира Дерев’янка?!

Св. пам. Володимир Дерев’янко народився в лікарні святої Марії в місті Бонн (Німеччина) у батьків Люби і Петра, двох українських втікачів від совєцької тиранії з обох боків Дніпра, які були одружені 10 червня 1945 року в таборі міста Бонн-Дуісдорф одразу по закінченню Другої світової війни в Європі. До Австралії Володимир прибув з матір’ю 16 квітня 1949 року кораблем «СС Дандалк Бей», його ж батько, Петро Григорович, прибув до Австралії на кораблі «СС Свалбард» трохи пізніше, 20 вересня 1948 року.

Невдовзі родина Дерев’янків переселилась до Меррілендс (Західній Сідней), де Володимир провів дитинство і був одним з перших школярів у щойно побудованій середній школі.

Мені, на жаль, не вдалося знайти ширші відомості про життя й діяльність Володимира Дерев’янка, однак, згідно з енциклопедичним довідником «Українці Австралії» (2001), редакторами якого були Володимир та Марко Шумські, відомо, що вже з ранніх років Володимир був поважним юнаком, допомагав своїм батькам, які пережили дуже тяжкі воєнні часи в Європі, а відтак, на початках нелегке життя в Австралії, знанням англійської мови у вирішенні багатьох складних проблем в австралійській бюрократії і культурі, саме тоді, коли батьки протягом перших років в Австралії поборювали довгі години фізичної праці, без належного знання англійської мови, живучи в соціальній ізоляції та економічних труднощах, Володимир усвідомлював труднощі життя його родини, він мав роль її дорослого опікуна. Він був також і політично свідомим. Юнак часто дискутував у школі на політичні теми. І тому не дивно, що пізніше він займався питаннями Конституції України, зокрема, щодо рівноправності суспільства, а згодом як юрист він брав активну участь у змаганні за права українського народу. Однак, його студії економіки в Сіднейському Університеті були перервані війною. Володимир, призваний до війська 16 квітня 1967 року, після військового вишколу в Австралії 16 лютого 1968 року висланий у В’єтнам на передову лінію, був під постійним обстрілом ворога, його батальйон брав участь у багатьох боях. Це були тяжкі бої у першій половині 1968 року. 12 місяців Володимир переживав небезпеку війни у страшних умовах джунглів: хвороби, безсонні ночі, комарі, п’явки, вогкість, болото й багно. Відомо, що плоскостопість Володимира завдавала його ногам постійний біль. Він воював як розвідник і кулеметник, на патрулях у джунглях довелося нести на плечах 30 кілограмів військового спорядження. Його батальйон помилково розбомбардували американськими бомбами Після двох років військової служби, включно з 13-місячною фронтовою, Володимир був відзначений двома медалями в’єтнамської війни та нагороджений медаллю за активну службу у В’єтнамі.

По поверненню з В’єтнаму у 1970 році він записався на юридичний факультет Сіднейського Університету. Володимир отримав диплом юриста у 1975 р. (Bachelor of Law LLB), був прийнятий у Найвищий Суд Нового Південного Уельсу і Верховний Суд в Австралії. 26 квітня 1975 року одружився з Беверлі Сміт. Через рік вони переїхали в Інверелл, де Володимир почав працювати юристом і де народилися два сини: у 1978 році – Микола, а у 1979 році – Стефан. Від 1980 року Володимир Дерев’янко почав працювати юристом у місті Порт-Кембла, завжди активно співпрацюючи з українською громадою і Рідною школою у Воллонгонзі, де навчались його два сини.

Принагідно слід згадати, що у Воллонгонзі ще 22 травня 1950 року було організовано «Культурно-освітнє товариство», завданням якого було придбання і розповсюдження української літератури. Наступного року відбулися установчі збори товариства «Українська громада НПВ у Тіполі», а згодом (1953) – створено Українську громаду у Воллонгонзі, до управи якої ввійшли інж. Зенон Новосільський (голова), Володимир Чиж (заступник голови), як також – Семен Сидлярчук, Михайло Олендер, Олекса Гаврилів, Матвій Мандзій і Йосиф Сторожук; згодом головою громади було обрано Івана Барана, а через два десятки років по тому, 15 червня 1970 року, було створено «Українсько-Австралійський товариський клуб», до якого вписували членів М. Олендер, М. Ткачук та В. Сеньков. Останнім часом до складу управи Української громади у Воллонгонзі входили – Михайло Олендер, Лев Богацький, Петро Горох, Степан Вудмазка, Миколай Лехмінка, Стефанія Карачевська, о. Богдан Томашек.

Володимир Дерев’янко був основоположником Українсько-Австралійської Спілки юристів Австралії й її головою, репрезентуючи, як я вже писав вище, українських юристів Австралії на Світовому Конгресі українських юристів в Україні в 1992 році у вже Незалежній Україні, завданням якого було заснувати і затвердити нову справедливу легальну систему в Україні. Сидячи поруч із тодішнім президентом Леонідом Кравчуком у президії, Володимир у своїй промові підтримав боротьбу за нову легальну систему України щодо української діаспори в Австралії. «…Володимир був людиною з мрією і як протагоніст змагався, поки мета була осягнена. З відданістю всім українським справам – чи то конституційним, чи виборчим – він інформував українську діаспору у бюлетені «Стоп прес», який видавав, будучи головою Спілки українських юристів Австралії, що постала з його особистої ініціативи. І він, як юрист, поставив цю організацію на міжнародний рівень. Володимир добровільно працював легальним дорадником у різних організаціях, був членом дирекції ФУСА та її скарбником, жертвував багато часу для тих, хто потребував його поради. Увесь час був у контакті з ветеранами в’єтнамської війни і був їхнім правничим дорадником.
Наприкінці 1997 року лікарі випадково виявили у Володимира Дерев’янка рак печінки, і 21 березня 1998 року він помер. Заупокійна служба Божа була відправлена в церкві святого Володимира у Воллонгонзі. Володимира Дерев’янка поховали на цвинтарі м. Джамберу, де над могилою пролунала остання мелодія військової сурми. 12 вересня 1998 року ім’я та прізвище бл. п. Володимира Дерев’янка було додане до почесного списку кол. Іллаварра ветеранів в’єтнамської війни біля морської пристані м. Воллонгонг…» – читаємо в енциклопедичному виданні.

Володимир Дерев’янко відійшов у вічність у розквіті свого життя, він був вдячний, що мав можливість прожити своє коротке життя в оточенні своєї улюбленої родини і щирих друзів, знайомих та незнайомих шанувальників, приятелів, друзів та земляків з далекої Полтавщини, що колись давно дала життя його матері Любі.

Відомо, що мати Володимира Дерев’янка, пані Люба, з дому Павленко, народилася понад 90 років тому у мальовничому селі Хомутці, що розташоване одразу на двох звивистих річках Хоролі та Хомутці, та створених ними старицях й озерцях, недалеко від полкового міста Миргород, у селянській родині Василя Яковича Павленка і Марії, з дому Іващенко. Маленькою дівчинкою Люба з родиною пережила Голодомор 1932-33 років, який особливо жахливим за своїми наслідками був на хліборобській Полтавщині. Більшовики планомірно й нещадно винищували якраз козацькі поселення, до яких належав і Хомутець, що був заснований у XVI сторіччі миргородськими козаками і мав непросту історію, бо ще 1620 року польський король Сигізмунд ІІІ віддав Миргород з хутором Хомутець шляхтичу Іванові Чернишевському, але 1621 року їх захопив черкаський староста Костянтин Вишневецький (дядько й опікун Ієремії Вишневецького). Польський суд присудив ці володіння королю, який віддав їх Бартоломею Обалковському. Однак, Костянтин Вишневецький не підкорився рішенню суду і до визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. Хомутець був серед його володінь. Наступний власник – хомутецький сотник, пізніше – миргородський полковник Павло Апостол, який у 1659 році був наказним гетьманом. 1689 року Данило Апостол (згодом – гетьман Лівобережної України) отримав на Хомутець універсал гетьмана Івана Мазепи.

У XVIII сторіччі садиба була розбудована з урахуванням настанов доби бароко. Серед садибних будівель були оранжерея і сад бароко, розпланований за примітивним планом. Рештки первісного розпланування збереглися посеред сучасного пейзажного парку, а сам парк оголошено пам’яткою садово-паркового мистецтва. Жодних важливих робіт з реставрації парків не проводиться, частина паркової території зайнята під училищний стадіон. Впродовж XVIII сторіччя містечко Хомутець було центром другої Миргородської сотні Миргородського полку. Збереглася печатка місцевого сотенного правління з гербом: у щиті – хрест, під яким три восьмипроменеві зірки. На початку XIX сторіччя господарем Хомутця став московський письменник, історик і дипломат І. М. Муравйов-Апостол. Троє його синів – Матвій, Сергій та Іполит – стали видатними діячами декабристського руху. У Хомутецькому маєтку бували П. І. Пестель, М. П. Бестужев-Рюмін, М. І. Лорер, М. С. Лунін та інші декабристи.

1754 року полковником Михайлом Даниловичем Апостолом була збудована мурована Троїцька церква з дзвіницею, 1883 року освячена Покровська дерев’яна церква з дзвіницею, при якій діяли бібліотека і жіноча школа грамоти, 1892 року – дерев’яна Воскресенська церква. 1884 року в приміщенні, спорудженому на кошти поміщиці Муравйової-Апостол, відкрито земську школу (зруйнована у 2008). Від 1891 року діяла земська лікарня. У 1888 та 1889 роках Хомутець відвідав Антон Павлович Чехов. Він хотів тут придбати хутір, заснувати «літературну колонію» і побудувати лікарню, але ці задуми не здійснилися. Влітку 1889 року він «відкрив» у Хомутці талановитого майстра гончарної справи П. І. Калашника, вироби якого експонувалися потім у різних музеях країни. На початку XIX сторіччя маєток належав Іванові Муравйову-Апостолу, письменнику, історикові та дипломату – нащадкові Данила Апостола по жіночій лінії. Від 1806 року він мешкав у Хомутці і саме за нього було перебудовано палац та переплановано парк, який є натепер пам’яткою садово-паркового мистецтва. За совєцьких часів садибу Муравйових-Апостолів передано під одну з перших в Україні агропрофшколу, технікум свинарства і нарешті – зооветеринарний технікум. Слід наголосити, що у 1884 році цей маєток перейшов до С. К. Гартінга, а у 1863 році у Хомутці сталося селянське заворушення, викликане незгодою селян сплачувати дуже великі грошові податки на землю. У грудні 1905 року хомутецькі селяни вчинили напад на маєток Гартінга, були викликані московські урядові війська, найактивніших учасників заворушень заарештовано.
Люба Павленко до німецько-совєцької війни закінчила 7 класів школи, а з приходом німців у 1942 році була примусово вивезена на невільницькі роботи в Німеччину, де тяжко працювала, часто по 12 годин на день у сталеварні імені Германа Герінга у Ваттенштаті. Згодом Люба разом з іншими дівчатами копала окопи протягом 2 місяців у 1944 році на оборонній лінії Мажіно, біля французько-бельгійського кордону. Від окопів дівчат-невільниць забрали на роботу до господарів, а згодом Люба разом з іншими українськими дівчатами була вивезена до міста Ахен.

Наприкінці Другої світової війни вона, на щастя, опинилась у частині Західної Німеччини, окупованій західними альянтами. Коли дівчина пройшла комісію ІРО, її помилково записали як польку, і вона знайшлася згодом у польському таборі. Остаточно була перевезена до табору для біженців в Бонн-Дуісдорф, де у 1945 році запізналася й 10 червня 1945 року, як я вже писав вище, одружилася у цьому таборі з Петром Дерев’янком. В Австралії моя землячка пані Люба головними чином займалася вихованням своїх з чоловіком Петром трьох дітей – сина Володимира та доньок Марії й Катерини. Через 10 років Люба пішла на роботу в тяжку сталеву індустрію, де пропрацювала 20 років, аж до пенсії.

…Ось такими були мої роздуми про людське призначення, життєвий шлях, походження та діяльність українського патріота Володимира Дерев’янка – вояка, юриста й українського патріота, що спочив понад 17 років тому в далекій Австралії, і якому виповнилося б цього року 70 років.