«Ввесь світ лежить у злі». 2000 р. тому цю жахливу правду духовно-морального занепаду всього людства констатував св. ап. і євангеліст Іван у своєму Першому соборному посланні, яке написав 30 років по тому, коли на землі вже не було Спасителя.

Правда, Ісус завжди був зі своїми апостолами, учнями і послідовниками, як обіцяв їм і запевнив їх, кажучи: «Я з вами по всі дні аж до кінця віку». Він їх благословляв і на кожному кроці в усьому допомагав, бо вони продовжили проповідь Його спасенної науки. Тому місія християн – це місія Христа.
Та чи можемо ми сьогодні, через два тисячоліття після Христа, казати про прогрес цієї місії?
Так, можемо констатувати факт про більше, ніж два мільярди і двісті мільйонів послідовників Ісуса. Але хто скаже, що весь світ у злі вже не лежить? Або не лежить хоча б ця майже третя частина всього людства?
На превеликий жаль, не можемо це стверджувати. А, навпаки, дедалі частіше дізнаємося з різних ЗМІ (правда, чомусь рідше з церковних) про катастрофічний стан духовно-морального життя в усьому світі і серед християн. А чому?
«Покайтеся…» – почав у пустелі Юдейській свою проповідь св. Іван Хреститель. Він нещадно і нелицемірно картав за гріхи всіх юдеїв і навіть самого царя Ірода. Закликав очиститися хрещенням у водах Йордану і приносити гідні плоди покаяння.
І Спаситель світу почав свою проповідь закликом до покаяння, яке, за Його наукою, є шляхом істинного переродження і преображення – тобто  дорогою спасіння.
І тільки на цій дорозі можливе реальне преображення людини, суспільства, держави і всього людства.
Найкращим прикладом такого преображення силою і діянням Святого Духа була перша Єрусалимська парафія. Як свідчить книга Діянь святих апостолів «Громада вірних мала одне серце й одну душу, і ні один не називав своїм щось із того, що кому належало, але все в них було спільне».
«Одне серце й одна душа» – це найважливіші ознаки воістину спасенної громади послідовників Христа. Власне, в перші віки і були такими стосунки між християнами. Навіть нещадні і жорстокі гонителі послідовників Ісуса були вражені такими взаємовідносинами і казали: «Ви подивіться, яка чиста, щира і жертовна любов між християнами!»
А що сьогодні про наші громади і взаємовідносини між нашими вірянами могли б сказати (чи кажуть) нехристияни?
Одного разу запитував вірянку маленької громади з кількох сімей села, в якому є велика громада іншої Церкви, про взаємовідносини між своїми, чи вони щиріші, добріші, жертовніші і живуть у більшій любові, ніж громади іншої Церкви?
– Зовсім не кращі.
– А чому?
– Не знаю. І заздрість, і зверхність, і фальшування, і недружелюбність є між нами.
– То що ж вам дає ця належність до вашої Церкви?
– Не знаю…
– Оце і вся відповідь.
Пригадую свої студентські роки в м. Ленінград. Там була одна парафія, про яку ширилися вражаючі чутки. Щоби переконатися в їх правдивості, я відвідав богослужіння цієї громади. Після відправи священик вийшов до народу і прочитав з листа імена всіх, кого з різних причин не було у храмі. Хтось був хворий, хтось у вимушеній поїздці по роботі і т. д. Він попросив відвідати хворих. Бажаючих було занадто багато, тому вони самі між собою вирішили, хто це зробить. А потім за столом у відповідній кімнаті знову були читання Св. Письма і відкриті обговорення взаємовідносин вірних громади. Тут викривалися до найменших дрібниць нечесність, лицемірство, лукавство, дволикість, будь-які фальшування і строго критикувалися. Винуватці признавалися і щиро перепрошували. Оце дійсно громада, як правдива християнська родина, в якій усі переживають і вболівають один за одного і намагаються всім допомогти. Бо, як каже мудрість духовного життя, «Святість не може мати спокою там, де є гріх, і любов не може мати спокою там, де є скорбота».
Дивно, бо ж служителями і вірянами вичитуються молитовні правила, постяться пости, виголошуються проповіді, проводяться реколекції, місії, прощі, подаються катехизмові науки, а що ж змінюється в нас на краще?!
Очевидно, немає або недостатньо головного: постійної, важкої боротьби з гріхом і злом у собі, намагання переродитися, змінитися і преобразитися.
«Я – світло світу!» – сказав Христос і явив себе на Фаворі у сяйві Божественного світла.
«Ви – світло світу!» – мовив Він до свої учнів і цим самим закликав їх і всіх їхніх послідовників, тобто, і нас, очистити своє серце від духовного бруду, щоби тоді засяяти Божественним світлом.
Церковна історія знає такі чудесні випадки. Ось один із них, пов’язаний зі св. Сисоєм Великим. З Патерика дізнаємося, що за свою смиренномудрість він отримав від Бога дар навіть воскрешати з мертвих. А було це так. Один мирянин зі своїм неповнолітнім сином вирушив на Антонієву гору до авви Сисоя за благословенням. У дорозі син захворів і помер. Батько з вірою поніс його до старця. Увійшовши в келію преподобного, він впав йому до ніг, положивши поряд сина ніби живого, очікуючи молитви і благословення. Старець звершив молитву і благословив. Батько вийшов з келії сам, а мертвий син лежав, ніби очікував особистого благословення. Святий не зауважив, що хлопчик був мертвий і, вважаючи, що чекає його благословення, мовив йому:
«Встань, дитино, і йди».
Мертвий враз воскрес і пішов услід за батьком.
Тоді той чоловік, побачивши свого сина живим, повернувся з ним до старця і, поклонившись йому, подякував. Старець зрозумів, що воскресив померлого і дуже засмутився, бо не бажав для себе слави чудотворця і строго заборонив батькові хоч кому-небудь розповісти про те, що сталося, аж до його (старця) смерті.
Ось це і є істинно спасенна смиренномудрість, яка найбільшою мірою свідчить про преображення.
60 років у молитвах і строгому пості Сисой провів у пустині. А коли помирав, то його учні бачили обличчя старця, яке світилося ясніше від сонця. Помираючи, молився і просив Господа ще хоч трохи пожити для покаяння.
– Чи тобі, отче, каятися? – здивовано питали старця учні.
– Не знаю, чи хоч поклав я початок своєму покаянню, – відповідав святий.
Дар воскрешати, світло преображення і «не знаю чи поклав початок своєму покаянню» – це явне свідчення святої людини.
А яке наше світло? Які наші заслужені дари?
Так, ми грішні! Але чи боремось ми з гріхом у собі? Зовсім недостатньо просто вірити, надіятися, молитися, постити і приймати Святі Тайни. Необхідно всіма душевними і фізичними силами змагати до вдосконалення, яке обов’язково настане одразу ж, коли очистимо своє серце від гріховного бруду і зла. І якщо б цей подвиг духовного життя, до якого кличе всіх нас наш Господь, наша віра і звання послідовників Ісуса звершили якомога більше християн, то ми найбільшою мірою допомогли б нашому суспільству, народові, державі та й усьому людству звільнитись від рабства гріха і зла. І тільки тоді між нами запанує чесність, справедливість, злагода, добро, мир і любов. І нехай у цьому допоможе всім нам Господь.