Нещодавно в Українському Інституті модерного мистецтва, що розташований у серці українського Чикаго, відбулося відкриття мистецької виставки під назвою «REALITY CHECK». Виставка приурочена до ювілейної дати – 25-ї річниці Незалежності України.

Організатори виставки запросили до участі митців, що належать до української діаспори. Перед відкриттям мені вдалося поспілкуватися з куратором виставки професором мистецтвознавства Адріаною Кочман та присутніми на імпрезі митцями – учасниками виставки.

Н. М.: Пані Адріано, розкажіть, будь ласка, читачам нашого часопису про ідею створення цієї виставки, критерії, за якими підбиралися митці та їхні твори.

Адріана Кочман: Насамперед, я хотіла би привітати всіх наших гостей, Ігоря Боднара (Igor Bodnar), який сьогодні організовує  виставку та зустрічає художників, Анну Богатин (Anna Bogatin), Єлену і Майкла Холл (Yhelena and Michael Hall), Наталку Гузар (Natalka Husar), Юлію Пінкусевич (Yulia Pinkusevych) і Валю (Valya). На жаль, двоє наших художників, Роман Граб (Roman Hrab) і Лідія Боднар-Балагутрак (Lidia Bodnar-Balahutrack), не змогли бути тут сьогодні ввечері. Також від імені управи УІММ хочу висловити щиру подяку спонсорам цієї виставки – Кредитній Спілці «Самопоміч» та Фундації «Спадщина».
Ця виставка віддзеркалює працю українців, які досліджують проблематику, пов’язану з художніми розробками західних художників, котрі живуть у діаспорі,  і почали вивчати (досліджувати) батьківщину з перших рук.
Виставка не презентує всі напрямки цих досліджень. Вона призначена правдиво показати життя України та українців у період найважливіших змін. Іноді політична нестабільність в українській культурі – це перебудова.

– Виставка присвячена 25-й річниці Незалежності України.

– Я б не сказала, що тема виставки – це самостійність. Тема – це те, що саме незалежність дала нагоду цим митцям висловитися по-мистецьки. Наприклад, Анна, Єлена, Юля зацікавилися розробками, які більше проявилися на Заході. Наталія Гузар і Лідія Боднар-Балагутрак у 90-х роках вперше відвідали Україну. Їхні батьки приїхали в Америку, тож художниці народилися вже тут. Їм було цікаво побачити на власні очі те, що їм розповідали про Україну. Вони знали мову, ходили в українську школу. Але поїхали в Україну, й їх ця поїздка дуже вразила.
Наталка Гузар впродовж останніх 40 років живе в Канаді, хоч народилася в Америці. Її цікавлять люди, вона пише портрети. Тому їй було цікаво поглянути на різних людей. Як вони самі себе позиціонують, як між собою спілкуються. Вона пов’язала тему зі змістом книги (US-Russian Cold War relations), виданої американськими журналістами у 1947 році. Книга про росіян і про те, як вони поводяться. Це дало їй поштовх намалювати свої картини. Вона розповідала, як їздила у метро і дивилася на чоловіків, яким, з одного боку, треба було годувати родину, а з іншого, вони виглядали так, ніби зараз когось вдарять.
Лідія Боднар-Балагутрак була в Україні після Чорнобильської аварії. Побачене дуже вразило художницю.
Юля Пінкусевич народилася в Східній Україні. Вона приїхала в Америку, закінчила університет. Її дуже вразило те, що відбувалося на Майдані. Вона взяла звідти фотографії і змалювала велику картину зі зображенням протесту – там шум, стрілянина. Але вона наголошує, хоч тема картини – Майдан, що це – насамперед – зображення протесту.
В Анни Богатін спокійніші картини. Тут, на Заході, про неї багато пишуть. Вона каже, що її захоплює буря і природа. Всі ці кольори на її картинах – дуже чисті, дуже природні.

– На виставці також представлено картини подружжя Майкла та Єлени Холл.

– Єлена – з України. В сучасному мистецтві протягом останніх 30 років багато митців показують у своїх роботах гумор та радість. Їх цікавить все, що вони бачать.

– Це щось на кшталт треш-арту?

– Я б не сказала, що це треш. Вони мислять метафорично.

– Як ви збирали цих митців докупи?

– Юлю Пінкусевич я побачила, коли вона презентувала свої твори у Нью-Йорку. Інших художників або десь побачила, або хтось їх порекомендував. Дехто сам надсилав свої твори до нас.
Сучасне мистецтво, насамперед, тут, в Америці, дуже індивідуальне. Немає такої групової діяльності, яка була колись.

– Дякую, пані Адріано, за розмову і за подарований громаді чудовий вечір.

– Мені також було приємно поспілкуватися з кожним із художників – учасників виставки, які були присутні на цьому вечорі.

Н. М.: Ви – наймолодша у цьому товаристві?

Юлія Пінкусевич: Напевно, так.

– Як ви потрапили на цю виставку?

– Організувала торік у вересні виставку в Українському музеї у Нью-Йорку.

– Це було 90-річчя Союзу українок?

– Так, очевидно. Моя галерея зв’язалася з ними. Їм сподобалася моя картина, і вони захотіли ще раз її показати у Чикаго.

– Коли ви стали художником?

– Приблизно у десять років я вирішила, що стану художником. Крім того, я займалася балетом. Малювала десь зі шести років.

– Ви самі з Харкова?

– Так. Ми емігрували до Нью-Йорка у 1991 році. Тому я вчилася, здебільшого, в Америці. В Україні – лише два перші класи.

– А чому ви вибрали, власне, модерн?

– Бо я – сучасний художник.

– А яка тематика вам близька? Що вас надихає?

– Мої твори присвячені психології місця й архітектурі. У мене є різні роботи – скульптури про різні сюжети. Коли почався Майдан, я спостерігала за подіями в Україні з Інтернету, переглядала відео. У мене мама – росіянка, тато – з України. Сама я народилася в Харкові, на території, де, здебільшого, розмовляють російською. У мене є друзі в Києві. Мені здавалося, що там усе дуже складно, і що я дуже далеко від цих подій. Спостерігаючи за ними, я захотіла передати свої почуття, і тому з’явилася ця робота.

– А про що сама картина? Вона – дуже чорна.

– Усе почалося з Майдану. Картина – про протест. Зараз у світі відбувається багато таких подій, наприклад, у Туреччині, Сирії, Єгипті. На мою думку, Путін вчинив дуже непорядно. Мені важко щось сказати, бо я бачу події як американка.
Моя родина проживає у Москві. В Україні у мене залишилися тільки подруги дитинства. Мені здається, що я не впізнала б зараз своє місто. І мені дуже боляче. Картиною я хотіла показати цей розрив, ці емоції, як близькі люди можуть сваритися між собою, як руйнуються сім’ї. Ця картина показує протест. Вона, швидше, як плакат, а не як картина. Цими мішками з піском, якими будували барикади від «Беркута», я хотіла передати дух цих подій.

– Зазвичай, художник, музикант, взагалі, митець сильно відчуває світову енергетику. Ви відчуваєте, як хвиля протестів, хвиля незгоди з тим життям, яке проживають люди, охопила світ?

– Так. Я востаннє була в Києві у 2004 році, під час Помаранчевої революції. Розмовляла з молодими людьми. Вони були дуже піднесені і горді від того, що чогось досягли. Мені здавалося, що вони – дуже сміливі. А зараз усе відбувається більш трагічніше. Мені дуже боляче бачити, проживаючи в Америці, як проливається кров в Україні.

– Яка ваша творчість – світла чи темна? Що відображає ваше світосприйняття? Яка ваша улюблена гама кольорів?

– Я працюю у чорно-білому кольорі. Зараз трошки малюю у кольорі про планету Марс. Зазвичай, пишу лише у чорно-білій гамі. Я бачу з протяжності, з відстані. Це мені цікаво. Глянути на сучасні події в історії з перспективи чи з майбутнього, чи побачити сучасні події збоку. У більшості моїх робіт передано погляд на сучасну архітектуру чи місце з психологічного аспекту. Вони яскраво виражені.

– Як Україна, український етнос передається вашою творчістю?

– Важко сказати. Журналіст або історик можуть краще оцінити це, бо бачать збоку. Думаю, моє походження, мої батьки вплинули на мене, і у моїй творчості є щось з України. Звичайно, я багато років провела в Америці. Коли востаннє я була в Росії, в Москві, зрозуміла, що зовсім не така, як росіяни. У Харкові, Києві я почувалася краще. В Україні більше відкритих людей.

– А де саме зараз ви проживаєте, і яке ваше основне заняття?

– Зараз мешкаю у Каліфорнії. 15 років прожила у Нью-Йорку. Я – художник. Крім того, викладаю мистецтво у маленькій школі, Mюлс-коледжі. Раніше викладала у Стенфорді. А два роки тому перейшла до цієї школи.

Н. М.: Тема сьогоднішньої виставки – 25-річчя Незалежності України. Як пов’язані ваші роботи з цією датою?

Наталя Гузар: Усі роботи, представлені тут, так чи інакше пов’язані з річницею Незалежності України. Хоч, на перший погляд, це може виглядати й зовсім інакше. Це стосується, зокрема, абстрактних картин. Інакше б зник претекст виставки. Моє мистецтво є глибоко політичним. Мої роботи, представлені сьогодні в цій залі, зі серії «Тягар невинності». Це була виставка, яка подорожувала Канадою від 2009 року. Це, по суті, центр моєї праці. Вона – про те, чому є різниця між українською і російською ідентичністю, про рабську ментальність, про те, чому ми так віддавна страждаємо.
Я вже 40 років малюю про Україну, 20 із них – про пострадянську Україну. Представлена тут моя робота – стара, ще з 2005 року. Я малюю про ту вічну рану, яку ми накриваємо косметикою і все одно усміхаємося. Але та рана існує, і вона настільки глибока, що її навіть не видно. І це – наша рана. Ми втратили свою незалежність значно раніше, аніж 70 років тому. І тепер дуже тяжко намагаємось її відновити. Але результат так швидко не приходить.

– Тобто, ви цей психологічний момент вносите в усі ваші роботи?

– Так! Моя робота є дуже важливою, якщо дивитися на те, коли вона була зроблена. Художник мусить писати таку політичну роботу, якщо він вірить, що світ ще цього не знає. Якщо це відоме, митцю це робити вже немає сенсу.

– Ваші батьки народилися в Україні?

– Так, і хоч я народилася і виросла в Америці – українська мова мені дуже близька. Й Україна – близька.

– Чи часто буваєте в Україні?

– Тепер уже не буваю.

– Чому надаєте перевагу у вашій творчості? Чи є у вас психологічні сюжети? Звідки їх черпаєте?

– Я сприймаю мистецтво дуже серйозно і малюю тільки те, що мене болить. Ніколи не малюю те, що мене захоплює. Нехай це малюють інші. Моя перша виставка відбулася ще до 90-х років, до становлення української незалежності. Малювала і про діаспору, яка також мене болить. Я все це відчуваю. Мені хочеться цим поділитися, аби й інші відчули.

– Але ж усе життя жити з болем – це тяжко.

– Мені не тяжко. Але бути художником – це нелегка праця. Та хтось це мусить робити. Я відчуваю у собі таке покликання.

– Як ви думаєте – Україна має шанс бути вільною країною?

– Абсолютно.

– А що, на вашу думку, треба зробити, аби українці відчували себе вільними людьми?

– Україна вже дуже змінилася. Але, водночас, ще дуже багато треба змінити. Думаю, що кожна держава мусить мати свій сенс ідентичності. Канада воювала увесь час з Америкою, бо Америка була для неї як старший брат. Але не в такому сенсі, як Росія з Україною. Бо Америка хіба фінансово тиснула на Канаду. Але тепер усе змінилося. Дуже важливо, аби людина і держава мали це своє, що є інакшим від того, що мають інші країни. Аби люди не відчували, що те своє є гіршим.
Колись мене просили дати інтерв’ю в українському Vogue, але російською мовою. Я погодилася, але за умови, що моє інтерв’ю надрукують українською в російському Vogue (сміється – ред.). У результаті, довелося відмовити.

– Але дуже делікатно відмовили.

– Чому Vogue виходить російською? Тому що всі, хто може собі придбати торбинку Prada, хочуть розмовляти цією, нібито, ліпшою мовою. Це отаке велике і глибоке рабське почуття меншовартості.

Н. М.: Ви переїхали до Америки з незалежної України. Розкажіть про свою творчість, про своє американське життя.

Валя: Народилася я на Волині, закінчила Львівський Інститут прикладного мистецтва (зараз – академія). Багато років займалася дизайном текстилю, пізніше була професором Київського національного університету культури та мистецтва. У 2001 році переїхала до США. У 2006 році відкрила свою студію (Oceanside) в Каліфорнії. Мешкаю в Сан-Дієго. Як митець також належу до галереї «Цех» – однієї з найпотужніших мистецьких галерей в Україні. Головний напрямок роботи цієї галереї – популяризація українського мистецтва в світі шляхом просування українських митців на міжнародну світову артарену.
З моменту співпраці в цій галереї я відчула колосальну перебудову свого внутрішнього «я». Одним з напрямків моєї творчості є тема клітинної пам’яті родоводу, тема предків. Донести цю тему до глядача є для мене дуже вагомим. Якраз сьогодні в цій залі виставлена одна з робіт моєї першої виставки «Клітинна пам’ять», яка відбулася у 2008 році в київській галереї «Цех». Робота називається «Тіні золотих предків». Вона розповідає про душі української скарбниці, про те, як збагачує нас їхня присутність. Ми можемо відчувати їх, та не можемо доторкнутися. Для сюжету полотна я вибрала постаті п’яти геніїв української історії – Тараса Шевченка, Лесі Українки, Григорія Сковороди, Івана Мазепи та Василя Стуса. Кожен з них по-своєму досяг великого розвитку як особистість, як національно свідома людина. Але мало хто в світі про цих людей знає. Та що казати про світ! Моє покоління, виростаючи в радянській Україні з перекрученою історією, мало що знало про цих людей, точніше, ми знали те, що вкладав у наші голови «старший брат». За роки російського гніту все вагоме і цікаве, створене українцями, одразу ж накривалося російською парасолею або заборонялося.

– Ви популяризуєте українське мистецтво за океаном. Що для вас означає бути українкою?

– Я дуже горда і щаслива, що народилася українкою, що належу до такої великої нації. Треба ж було виїхати за кордон, щоб побачити все збоку, відчути це глибинне національне панно, побачити появу в українців свідомої гордості!

– Чи вірите в майбутнє України?

– Я твердо вірю, що Україна засяє світовою зіркою. Але це почнеться не з нас, навіть не з наших дітей. Україну відродять наші онуки, ті, котрим сьогодні по 4-5 рочків. Але над цим треба працювати нам. Цим дітям треба дати справжню історію, умови навчання, закласти в них національне золоте зерно, і тоді їх ніхто не зламає. Наша нація народжена на найкращому ґрунті планети Земля. То які ж люди народжуються на цьому ґрунті! Якщо кожен українець, куди б його не закинула доля, уявить Україну своїм вівтарем і посилатиме туди свою позитивну енергію і любов – яка ж енергетична сила піде на нашу землю!

– У Чикаго ви вперше, які враження від міста вітрів?

– Мені було дуже приємно отримати персональне запрошення на участь у цій виставці і показати свої роботи чиказькій публіці. Також я побачила фантастичне Чикаго, поспілкувалася з фантастичною діаспорою.

Незважаючи на молодий вік художниці Анни Богатін, про неї багато пишуть на Заході.

Н. М.: Анно, розкажіть, будь ласка, про себе, про свою творчість та плани на майбутнє.

Анна Богатін: Народилася я в Луганську. Проживала в Україні, Росії, Грузії та Польщі. В 1992 році переїхала до Америки. Сьогодні мешкаю в Філадельфії. Батько – з Харкова. Родина моя проживає в Дніпродзержинську. Кожне літо свого дитинства проводила в селі у бабусі. Виросла в Грузії – батько отримав скерування туди на роботу. У мене раніше навіть не було мрії стати художником, хоч і свого часу закінчила художню школу, багато малювала. Стати тим, ким я зараз є, допомогла мені американська свобода.

– Ви – родом з Луганська, напевно, там є ваші друзі. На сьогодні – це зона конфлікту в Україні. Населення цієї території поділено на тих, хто хоче жити в Україні, і на тих, хто хоче бачити господарем Росію. Як вирішують це питання ваші приятелі?

– На мій погляд, дали сильний поштовх події останніх років, насамперед, для молоді. Позитивні зрушення є. Серед молоді є багато патріотично налаштованих людей. Підтримується українська мова. Сильний поштовх для цих зрушень дала Революція гідності.

– Як ви вважаєте, чи є незалежність в Україні?

– Важко сказати. Востаннє я там була в 2004 році. Принаймні, люди хочуть незалежності. Я бачу і відчуваю, що йде відродження традицій та культури. Я вважаю, що це чудово. В моїх жилах змішано багато крові, я концентрую свою увагу не на політиці, а на мистецтві.

Подружжя Єлени та Майкла Холл належать до категорії мультимедійних художників. Їхні роботи скульптурні, з використанням дерева, металу, бетону, електричних та механічних елементів.

Н. М.: Єлено, ви переїхали до Америки зовсім недавно, а розмовляєте виключно англійською. Чи є у вашій творчості український почерк?

Єлена Холл: Так, я переїхала п’ять років тому з Кам’янця-Подільського. В середовищі, в якому я опинилась, немає україномовних людей. Мені дуже важко розмовляти українською, тому я спілкуюсь англійською. Щодо творчості – раніше я працювала з елементами народного мистецтва, маю серію робіт на традиційну українську тему. Зараз я почала працювати в Західному і американському контекстах.

– На сьогоднішній виставці представлені ваші спільні роботи. Чи давно працюєте разом?

Майкл Холл: Ми познайомились під час навчання в коледжі. З тих пір ми працюємо разом, доповнюємо одне одного і цінуємо думку одне одного.
Разом ми з 2013 року і вже мали дві персональні виставки – в Sub-Mission (Chicago) та Current Space (Baltimore).

Приємно було поспілкуватися з художниками діаспори та побачити їхні твори у виставковій залі Українського Інституту модерного мистецтва в Чикаго. Виставка триватиме до 27 листопада.