Минулий тиждень в Україні промайнув бурхливо – то дим над рупором російської пропаганди, телеканалом «Інтер», то листи російської агентури з того ж таки каналу, то полум’яні промови перших осіб держави. Але всіх переплюнув відчайдушний борець з корупцією, єврооптиміст і депутат Сергій Лещенко.

Спочатку все йшло більш-менш мирно. Ну подумаєш, застали кілька місяців тому пана депутата в елітному ресторані з російським олігархом  Костянтином Григоришиним. Звісно, значна частина українських громадян точно знають, що з російськими олігархами на одному гектарі сідати не можна – ну але ж не всі можуть собі таку розкіш дозволити…
Ну зайшов до «Сбєрбанку Росії» розрахуватися – але ж потім сказав, що «здійснив платіж на рахунок Державного казначейства України, для Державного бюджету України». Окрім того, заявив, що «не бачить проблеми з тим, що заходив до «Сбєрбанку Росії» з якихось своїх питань». І для тих, хто не в курсі, нагадав, що «Сбєрбанк Росії» функціонує в Україні абсолютно легально і обслуговує десятки тисяч громадян України.
Потім, щоправда, з’явилося відео, що гроші в банку пан депутат не платив, а отримував. Потім ще й виявилося, що в пана депутата і рахунок в цьому банку є. А що тут такого?
Ніби все чемно і гарно. Якщо не брати до уваги маленьку дрібницю – покійний Павло Шеремет теж тримав свої рахунки у тому ж таки «Сбєрбанку Росії». Такі от в Україні борці з корупцією цікаві…
Аж тут раптом новина – Лещенко купив квартиру. Перед самим запуском системи електронного декларування статків.
І то не просту квартиру – елітну.
Квартиру розміщено у новобудові в центрі Києва, загальна площа – 192 квадратних метри. Як вказано на сайті новобудови, вартість такої квартири оцінюється в $310 тисяч (хоча фахівці-ріелтори кажуть, що реальна ціна має бути як мінімум в півтора раза вищою).
Згідно з декларацією, у 2015 році Лещенко отримав 212,067 тисячі гривень доходу в Україні, з них від викладацької, наукової і творчої діяльності 107,778 тисячі. Крім того ще 47,48 тисячі Лещенко отримав за межами країни – від Колумбійського університету та австрійського Institute for Human Sciences. Серед нерухомого майна нардеп вказав третину в квартирі площею 60 квадратних метрів.
На рахунках у банку в нього було всього 24 тисячі гривень.
Відтак виникло закономірне питання: звідки гроші?

Нардеп на це питання відповів розгорнуто. (Подаємо зі збереженням правопису оригіналу).
«а) Мені немає що приховувати, тому зареєстрував на себе. Я є прихильником прозорості та співавтором закону про відкритість реєстрів, і в першу чергу приміряю ці вимоги на себе;
б) частину коштів - це мої заощадження як колишнього співвласника Української правди; окрім того, в 2013-2014 роках мною було задекларовано понад 100 тисяч доларів доходу
в) половина суми придбання - це позика від засновника Української правди Олени Притули терміном на 10 років;
г) інше - це гроші моєї улюбленої людини Anastasia Topolskaia, яка буде вказана в моїй декларації за підсумками 2016 року;
ґ) Заробітки Насті дозволяють впевнено говорити про погашення боргу. Настя входить до числа найбільш високооплачуваних діджеєв у Східній Європі, виступаючи близько 200 разів на рік на чотирьох континентах.»

На коментар відповіла Мирослава Гонгадзе:
«Вибач, Сергію, ти знаєш, я тішуся за тебе, але хочу таки відзначити, що діти Георгія Гонгадзе не отримали навіть одної гривні від заснованого їхнім батьком проекту. Може як співвласник створиш протекцію мені перед Оленою, може хоч на оплату на навчання мені позичить на «10 років».»

А потім якась недобра душа виклала в Інтернет угоду про купівлю квартири паном депутатом.
Угоду, в якій зазначається, що пан депутат платить свої гроші, і на даний момент не має ні з ким серйозних стосунків.
«Лещенко Сергій Анатолійович (покупець) довів до відома директора ТОВ «Компанія з управління активами «Промислові інвестиції» Паршакова Олександра Євгеновича, що на момент підписання цього договору він у шлюбі не перебуває, ні з ким не проживає однією сім’єю без укладення шлюбу, грошові кошти, що витрачені на покупку квартири, є його особистою власністю», - зазначається в договорі.
Згідно з договором, ринкова вартість зазначеної нерухомості становить 5 млн. 296 тисяч гривень. Але купив її депутат за 7 млн. 550 тисяч гривень. Що, загалом, дорівнює  дворічному бюджету партії «ДемАльянс», до якої входить Лещенко...
«Продаж здійснено сторонами за 7 млн. 550 тисяч гривень без ПДВ, які покупець сплачує продавцю через перерахування грошових коштів зі свого поточного рахунку, який відкрито у ПАТ «Сбербанк» (МФО 320627) на поточний рахунок продавця, який відкритий в Київській філії АТ «Місто Банк» до 2 вересня 2016 року», - сказано в договорі.
Однак, пізніше в пункт договору про перерахунок коштів були внесені зміни, і замість «Сбербанку» з боку покупця став фігурувати рахунок в «БТА Банку».

Чому депутат купив квартиру за ціною, більшою, ніж її ринкова вартість – лишається загадкою. Як і те, коли він збрехав – коли писав, що не перебуває у стосунках і платить свої гроші, чи коли пояснював країні, звідки ті його гроші взялися.
Найсмішніше, що ще кілька років тому Лещенко знущався з корупціонерів за те, що вони купують величезні квартири, і не йдуть у відставку після того, як не можуть згадати, в кого брали в борг на житло – як то роблять європейські політики.
А тут на тобі, така халепа – довелося самому стати типовим українським політиком.

Гірше того – купити елітну хатинку під час війни. Бо, мовляв, тепер саме час купувати нерухомість. Звісно що час – під час війни все дешевшає…
Втім, про війну у своїй діяльності пан Лещенко майже ніц ніколи не писав. Хіба за винятком тих випадків, коли критикував добровольчі батальйони, і порівнював їх з приватною армією Кадирова. Про росіян пан депутат слова лихого не сказав – а навіщо? В нас же ж нема війни. І «улюблена людина», тобто, мабуть, слід розуміти, кохана жінка депутата Анастасія Топольська їздить до Москви робити концерти – і ніц поганого в тому не бачить. Тому і сам депутат-єврооптиміст з окупантами не воює – воює з корупцією. І то воює на боці Григоришина і «Сбєрбанку Росії»… А що ж робити – якщо приміщення для офісу «Українська правда» орендує у того ж таки пана Григоришина… Безвихідна ситуація…

За дивовижним збігом обставин, чоловіком, з котрим офіційно одружена Анастасія Топольська, є колишній відомий український діджей, чинний боєць мінометної батареї в зоні АТО Анатолій Тапольський. Світ тісний до неймовірності – саме про Тапольського ми писали кілька номерів тому, коли описували вкрай тяжку ситуацію з випробуванням 120-міліметрових мінометів «Молот».
З того часу ситуація не покращилася, але додалися нові подробиці. Тому варто таки перейти від українських політичних засранців до засранців, котрі займаються виробництвом зброї.

«Молот»  – це українська копія радянського 122-міліметрового міномета, яку виготовляє київський завод «Маяк» для потреб ЗСУ.
Після вибуху «Молота» на полігоні  «Широкий лан», на той полігон приїжджала комісія, що підтвердила брак мінометів і порушення технології їх виробництва. Тоді з’ясувалося, що бракованими були 6 мінометів.
Після того панове чиновники вирішили, що не можна проводити стрільби до з’ясування обставин. Що вони там з’ясовували – невідомо, але в частину до Тапольського знову привезли браковані міномети – 12 штук.
«Ще нові міномети вже досить облізлі, фарба стирається на раз. У тест-драйві взяли участь 12 «Молотів». 2 з них випробування не пройшли - один розвалився ще на під’їзді на вогневу, другий - під час першого пострілу. Також банально відвалився механізм горизонтування... кріплення стовбура просто відвалилося. Після п’ятого пострілу механізм одного з мінометів почав клинити. Ну і конструктивно незручні кріплення, громіздкий і незручний колісний хід і сам міномет дуже нестійкий», - написав Тапольський.

З «Молотом» йдуть приціли 1946 року випуску. З серпом і молотом – все як має бути. Якщо їх не можна списати як непотріб – то може хоч під декомунізацію підуть?
«Тупо під носом дерибаняться величезні гроші, і головне, від цих мінометів залежить життя наших мінометників, а нам стріляти з цього трешу», - писав Тапольський.
На щастя, ніхто не загинув – до «мегасучасної зброї» підходили дуже обережно, стріляли зі шнурка.

Після розголосу посту у ФБ «Укроборонпром» таки пообіцяв розібратися. І розібрався – «5 канал» пустив в ефір інтерв’ю голови «Укроборонпрому» Романа Романіва: той заявив, що з мінометами все прекрасно, в нього навіть папірець є за підписом командира військової частини, просто солдати ту зброю «неправильно експлуатували», а Тапольському рекомендовано «спростувати неправдиву інформацію».
Люди вже було подумали, що командир військової частини геть совість втратив, і теж воює десь на боці якогось «сбєрбанку». Але ж ні – виявилося, що в тому папірці таки були зауваження до мінометів. Але начальник «Укроборонпрому» тих зауважень не зауважив. Не до того мабуть було…
А шкода. Бо єдино правильна експлуатація такої зброї – це розрахуватися по бартеру тими мінометами з терористами за вугілля. Якщо це «сира розробка» – то нехай вони і випробовують. Якщо це просто дерибан… Ну то хоч якась користь з тих дерибанщиків буде для країни…
Втім, терористи з Луганщини вже похвалилися, що до їхніх рук потрапили вже 6 українських «Молотів», будемо сподіватися, хоч там ця зброя нас не підведе.
Ну а тепер про дрібниці.
Російський міномет 2С12 «Сани» був розроблений на початку 70-х конструкторами ЦНДІ «Буревестник». Міномет прийнято на озброєння у 1981 році. Сам ЦНДІ «Буревестник» було створено у 1970 році.

«Молот» розроблений фахівцями ПАТ «Завод «Маяк» всього за 2 місяці.
ПАТ «Завод «Маяк» більшість часу свого існування займався виробництвом патефонів, магнітофонів, і засобів зв’язку. Виробництвом стрілецького озброєння «Маяк» почав займатися у 2008 році.
При цьому навіть Вікіпедія зазначає, що «при виготовленні стрілецької зброї завод зіткнувся з проблемою відсутності в Україні власного виробництва стволів до неї. Поки що її частково вдається вирішувати завдяки наявності певного запасу стволів на складах Міністерства оборони України».
При цьому завод чесно зазначає, що «на відміну від радянського зразка, «Молот» роблять з новітніх сплавів, які подовжили його життя. А завдяки конструкторським рішенням міномет рідше ламається». Отже, беремо старі «стволи», додаємо до них новітні сплави – і отримуємо рідкісну заразу… Шановні, зізнавайтеся, що ви в ті сплави додавали? Неякісний «люміній»?

Втім, ви не одні такі – он із заводу імені Малишева воякам на полігон БТР4 привезли – з 16 штук нормально працювати можуть аж цілих 4…
Теж мабуть сировини і запчастин не вистачало. А всі попередні міністри оборони незалежної України розпродавали ті потенційні запчастини – аж гай шумів. Он Єжеля хоч шукають – хоча не факт, що його таки знайдуть, а якщо й знайдуть, то хто зна, чи скаже йому хоч хто криве слово за його діяльність на посаді міністра оборони. Про суд і мови нема – судді в нас теж мають своїх трьохлітрові банки з секретами…

А решти міністрів навіть і не шукає ніхто – кому вони треба… Попрацювали, що могли – розпродали, що могли – «підчистили», і живуть собі спокійно… А що воякам воювати нема чим – ну то таке, ніхто їх воювати не змушує… Най би собі сиділи, як нема куди сили подіти – то най би боролися з корупцією потихеньку… Так ні, не приваблює їх така боротьба чомусь… А могли би так боротися, так боротися, весь центр Києва елітними висотками забудували б. А потім – чартерами на Ростов, на Ростов… Зрештою, там теж пора елітне житло будувати, Віктор Федорович, мабуть, сам не справляється…