Продовжуємо знайомство читачів зі структурою влади. Сьогодні на черзі виконавча влада України.

Що є власне виконавчою владою?

Часто виконавчою владою називають уряд. Це не зовсім точно. Хоча вираз такий є розповсюдженим.
Насправді виконавча влада України складає собою цілу систему. Кабінет міністрів України тільки увінчує цю систему. Тому він називається вищим органом виконавчої влади.
Запам’ятаймо – вищим. І дуже важливим.
Під ним є низка центральних органів виконавчої влади.
Центральних. І також надзвичайно впливових, хоч і не таких, як Кабмін.
Це міністерства, державні комітети, інші органи.
Хоча в усіх підручниках вони пишуться через кому, насправді уже між міністерством та державним комітетом є різниця.
Колись, багато років тому, я її зрозумів за настроєм свого тодішнього шефа, міністра.
Я був запрошений ним на посаду помічника з політичних питань, і бачилися ми щоранку, як мінімум. В один для нього не прекрасний ранок, він, зітхнувши сказав: «Все, випхали таки мого друга».
Я здивувався і перепитав: «Що, невже звільнили з посади міністра?»
На це він посміхнувся і відповів: «Ну, звільнити не звільнили, але його міністерство зі сьогоднішнього дня уже називається Державний комітет. А це означає, що він уже не міністр, а голова Держкомітету і таким чином перестав бути членом Кабінету міністрів України. Бо голови Держкомітетів до складу Кабміну не входять. Так що випхали його з Кабміну».
Тим більше, інші центральні органи виконавчої влади – такі, як Державні комісії, Державні служби, Державні агентства – підпорядковуються міністерствам і вважаються в середовищі чиновництва органами, нібито, другого управлінського ешелону.
Всі вони підпорядковуються відповідному міністрові, який керує ними, але не напряму, не оперативно.
Оперативне керівництво здійснюють голови цих центральних органів. А міністр керує ними опосередковано, через нормативну базу, яка стосується їхньої діяльності.
Для прикладу: свого часу була створена, реорганізована або ліквідована низка подібних центральних органів – Національне агентство України з питань державної служби, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України, Державна служба зайнятості України, Державна інспекція техногенної безпеки України тощо.
Усі вони вважають себе міні-міністерствами, їхні керівники мають персональні кабінети і машини, гарних секретарок (за бажанням), але все-таки до складу Кабміну вони не входять, тому й у табелі про ранги перебувають нижче.
І матеріально-технічна база у них може бути скромнішою, і зарплата співробітників меншою, і ранги державного службовця нижчими, ніж у тих, хто обіймає аналогічні посади в міністерствах.
Тим не менше, всі вони вважаються центральними органами, бо розташовані, як правило, у столиці і є, нібито, окремими сильними «щупальцями» величезного «спрута» державної виконавчої влади.
Кабмін та місцеві адміністрації є органами виконавчої влади загальної компетенції. Тобто, вони керують усім у межах своїх повноважень.
Є функціональні органи виконавчої влади. Наприклад мінфін, мінекономіки.
Є галузеві. Наприклад, міністерство охорони здоров’я, інші міністерства по галузях.
Є міжгалузеві – міністерство палива та енергетики, міністерство освіти та науки.
І є третій ешелон виконавчої влади – місцеві державні адміністрації, обласні та районні.
Їхніх керівників, навіть на рівні району, призначає та звільняє своїми указами президент України.
Уся ця система органів виконавчої влади здійснює реалізацію Конституції та законів України, керівництво зовнішньою та внутрішньою політикою держави, реалізуючи свої повноваження.

Місцеве самоврядування

А ось органи місцевого самоврядування, хоча і мають владні повноваження та здійснюють організаційно-розпорядчу діяльність, до державної виконавчої влади не належать.
Це сільські, селищні та міські голови, або як їх у просторіччі за європейським зразком називають – мери.
Основна їхня відмінність від голів адміністрацій полягає в тому, що їх обирають на місцевих виборах.
Тому в кожному, навіть найменшому, районі є два ключові місцеві керівники – голова районної адміністрації, призначений президентом, і міський голова, обраний місцевою громадою, виборцями цього райцентру.
Те ж саме і в обласному центрі.
Обидва – і обраний, і призначений – є порівняно незалежними один від одного. Інколи це призводить до відчутного гальмування в управлінському співробітництві.
Яскравий приклад – нинішня Одеса.
Головою одеської обладміністрації є Міхеіл Саакашвілі, який має усі законні повноваження на керівництво областю.
Але ж частиною області, причому, ключовою частиною є саме місто Одеса. А Одесою керує обраний на виборах міський голова Г. Труханов.
І він є відкритим гострим противником Міхеіла Саакашвілі – як і навпаки.
У результаті такої ворожнечі страждає і місто, і область, і місцеві мешканці.
Є й інші приклади – тісного співробітництва «мера» і «губернатора», міського та обласного голови. Тоді справи йдуть значно краще.

Воля держави

Кожна гілка державної влади України виконує певну основну функцію. Законодавчу гілку – Верховну Раду України та система місцевих рад (обласних, районних, міських) – можна порівняти з мозком держави, бо ця гілка продукує закони, інші нормативні акти.
Не завжди законодавчо-нормативний «мозок» спрацьовує якісно, але це, принаймні, є його прямим обов’язком.
Виконавча влада реалізує волю держави і є практично-дійовою.
Якщо законодавча влада управляється за принципом координації, то виконавча – за принципом субординації.
Тобто, якщо у народного, обласного, міського, районного депутата прямого начальства немає і ніхто йому не може напряму щось наказати, то в системі виконавчої влади все навпаки – розпорядження начальства обов’язкові для виконання.
Наприклад, будь-який депутат, член будь-якого Комітету Верховної Ради України, може проігнорувати розпорядження голови свого Комітету і з порушником дисципліни практично нічого зробити не вдається.
А у виконавчій владі нехай попробує якийсь працівник відділу не виконати наказ начальника відділу. Одразу вилетить з роботи.
Хоча за останні 2 десятиріччя система та стиль роботи Кабінету міністрів України суттєво змінилися.
Я прийшов на роботу в Кабмін далекого вже 1994 року. Минуло лише три роки Незалежності, й апарат Кабміну ще був переповнений працівниками, які сиділи у своїх кріслах ще з давніх радянських часів – дехто і по два-три, навіть чотири десятки років.
І вони звикли командувати. Телефонували в області, у випадку невиконання завдань місцевими керівниками влаштовували їм «розноси» та «головомийки», командували так, як звикли десятиріччями командувати.
А вже часи були іншими. Функції Кабміну мінялися, і керівництво нам казало, що основне завдання відділів Кабміну – готувати проекти законів та скеровувати їх до Верховної Ради України на розгляд.
Молодь це сприймала, бралася за підготовку законопроектів, а ось досвідчені управлінські «акули» були страшенно незадоволеними. Адже в них практично відбиралося право наказу, право вимоги, право жорсткого покарання, до якого вони роками звикали.
Пам’ятаю один випадок, який мене вразив.
Будучи у відпустці в селі мого батька, я зіштовхнувся з тим, що сторож категорично забороняв ловити рибу в місцевому ставку, біля якого стояла хата мого діда.
А риби там було багато.
Вискочивши до Києва на пару днів, я мав нагоду зустрітися з тодішнім міністром рибного господарства М. Шведенком і, вибачившись за дрібне прохання, попросив його сприяння у дозволі на риболовлю в цьому сільському ставку.
Яким же було моє здивування, коли міністр сказав, що не має права наказати власникові ставка, хоч і знає його. А якщо попросить, то буде йому, нібито, винен і той не забариться щось попросити у міністра – щось значно більше.
Я вражено перепитав: «Як, міністр рибного господарства не може доручити якомусь своєму клеркові, щоб той потелефонував власникові і навіть від себе розпорядися про дозвіл ловити рибу?»
Побачивши ошелешений вираз мого обличчя, міністр засміявся і сказав: «Забудьте про радянську систему. Ми вже наказувати не можемо – тільки особисто попросити».
Записку міністр таки написав. Власник ставка ловити рибу дозволив. Хоча і скривився так, ніби з’їв жабу.
Але в моїй, ще пострадянській, свідомості стався справжній «злам» – я вперше ось так наочно, конкретно усвідомив, що командно-адміністративна система пішла в минуле і приватна власність навіть у далекому селі вимагає до себе поваги від начальства будь-якого рангу.
Навіть від міністра.
Більше я ніколи нікого не просив про дозвіл порибалити – навіть у тому ставку, біля якого віками жили мої діди-прадіди, які за любов до риболовлі й отримали колись у сиву давнину таке «рибне» прізвище.
А сучасний Кабмін давно уже перетворився з грізного центру наказів на своєрідну «фабрику законопроектів», в якій усі командно-адміністративні «акули» давно «відпливли» на пенсію.

Історичний екскурс у виконавчу владу України

	Пам’ятник В. Винниченкові

З часів Київської Русі виконавчою владою на теренах нинішньої України були одноосібні володарі – князі, гетьмани, отамани тощо.
Починати екскурс з них – надто багато місця потрібно. В статтю такий матеріал не може увійти – це формат книги.
Тож, почнемо, напевно, з таких державних утворень, як Українська Народна Республіка та Українська Держава (1917-1920).
І першою людиною, якого історики можуть назвати прем’єр-міністром у нинішньому розумінні, а за тодішньою назвою – головою Генерального Секретаріату УНР – був Володимир Винниченко.
Цей різнобічно обдарований політик, драматург, літератор, лише неповні два місяці очолював тодішній уряд УНР, але увійшов у історію виконавчої влади України.
Зовсім нещодавно Володимирові Винниченку було відкрито перший в Україні пам’ятник в його рідному місті – колишньому Єлисаветграді, Кіровограді, а нині – Кропивницькому.
Ставний, гарний перший глава уряду УНР стоїть у глибокій задумливості і зажурі. Саме таким побачив і відчув його молодий львівський скульптор Володимир Цісарик. І цей настрій Винниченка одночасно є актуальним і вічно-українським.
Є про що нам думати. Є від чого журитися.
Другим став Дмитро Дорошенко, але пробув на високій посаді усього 4 дні. Потім повернувся у своє крісло В. Винниченко, який завершив добу Генерального Секретаріату УНР і відкрив добу такої посади, як голова Ради Народних міністрів УНР, на якій пробув лише 8 днів.
Після нього ще три місяці очолював виконавчу владу В. Голубович.
Потім виконавчу владу очолив отаман Ради Народних міністрів Української Держави Микола Сахно-Устимович, пробувши на посаді лише 1 день!
Це був неймовірний калейдоскоп посад і політиків, який показував, на якому вулкані намагалася утриматися українська виконавча влада після розпаду Російської монархії 1917 року.
Ще восьмеро очільників уряду змінювали протягом року один одного, поки останній голова Ради міністрів УНР В’ячеслав Прокопович 14 жовтня 1920 року не завершив цей період спроб становлення виконавчої влади в молодій Українській Державі.

Андрій Лівицький з родиною

Очільники виконавчої влади ЗУНР в Україні та екзилі, такі, як Кость Лівицький, Євген Петрушевич, Андрій Лівицький, багато інших тільки підтверджували, що Україна та її політики неймовірними зусиллями – навіть чисто символічно – багато років поспіль прагнули підтримати тяглість виконавчої влади України.
Але їхні зусилля та реальність урядування в Україні дедалі більше розходилися різними векторами.
Більшовицькі уряди Української СРСР – від голови Ради Народних Комісарів УРСР (пізніше УРСР) Юрія П’ятакова (1918-1919 рр.) до голів Ради міністрів УРСР Микити Хрущова, Дем’яна Коротченка, Володимира Щербицького, Олександра Ляшка – еволюціонували від тимчасових адміністрацій до міцних органів виконавчої влади колоніального типу.
Двома останніми радянськими головами виконавчої влади Української РСР були Віталій Масол та Вітольд Фокін – з 10 липня 1987 до 14 листопада 1990 року.
Фокін же став першим прем’єр-міністром України зі самого початку проголошення Незалежності – 24 серпня 1991 року.
Другим прем’єром з майже диктаторськими повноваженнями став Леонід Кучма і пообіцяв депутатам Верховної Ради України побудувати все, що вони скажуть – капіталізм так капіталізм.
Третім – Віталій Масол, але він не впорався з кризою і після Революції на граніті був відправлений у відставку на вимогу голодуючих студентів.
Четвертим прем’єр-міністром став Євген Марчук, п’ятим – Павло Лазаренко, шостим – Валерій Пустовойтенко, сьомим – Віктор Ющенко, восьмим – Анатолій Кінах.

	Ю. Тимошенко готувала собі соратника в особі А. Яценюка, а отримала конкурента

А далі, з 21 листопада 2001 року, настала смуга керування в уряді регіоналів.
Дев’ятим очільником уряду став Віктор Янукович і обіймав цю посаду двічі, потім його двічі змінював на посаді виконуючого обов’язки Микола Азаров.
А потім були кандидатури від президента Віктора Ющенка – уряд очолювали Юрій Єхануров та Юлія Тимошенко (двічі).
Пані Юлія, подейкували, і третій раз сподівалася після втечі Януковича і перемоги Майдану прямо з Харківської лікарняної в’язниці перестрибнути у крісло глави уряду, але несподівано отримала потужного конкурента в особі свого колишнього соратника А. Яценюка, який встиг прямо перед нею прудко вскочити у прем’єрське крісло.
Янукович ще раз повертався у головне крісло уряду, ставши 12-м прем’єром, ще тричі цю посаду обіймав М. Азаров і останнім регіоналом на чолі виконавчої влади опинився Сергій Арбузов – до 27 лютого 2014 року.
Цілих 5 днів після втечі В. Януковича протримався в головному кріслі уряду ставленик Саші Януковича («Стоматолога») С. Арбузов. Його не чіпали.
А потім він якось тихо і непомітно «злиняв» до Москви.
Післямайданні уряди України ще дуже свіжі в пам’яті читачів.

По обидві руки від глави держави сидять глави виконавчої влади – колишній і чинний

Двічі поспіль уряд очолював Арсеній Яценюк. Нині виконавчу владу України очолює ставленик президента П. Порошенка Володимир Гройсман.
Загалом, за 25 років Незалежності при п’яти президентах та одному в. о. президента виконавчу владу очолювали аж 16 прем’єрів, які мають порядкові номери в списку керівників уряду й 11 виконуючих обов’язки – починаючи зі забутого нині екс-мера Одеси Валентина Симоненка (не плутати з главою Компартії Петром Симоненком), який пробув на чолі уряду у статусі в. о. аж… 11 днів – із 2 до 13 жовтня 1992 року.

Кожен кандидат у очільники виконавчої влади затверджувався Верховною Радою України. Цікаво згадати, хто скільки голосів підтримки отримував при цьому:
1. Вітольд Фокін (14 листопада 1990) – 332
2. Леонід Кучма (13 жовтня 1992) – 316
3. Віталій Масол (16 червня 1994) – 199
4. Євген Марчук (8 червня 1995)
5. Павло Лазаренко (28 травня 1996)
6. Валерій Пустовойтенко (16 липня 1997) – 226
7. Віктор Ющенко (22 грудня 1999) – 296
8. Анатолій Кінах (29 травня 2001) – 239
9. Віктор Янукович (21 листопада 2002) – 234
10. Юлія Тимошенко (4 лютого 2005) – 373
11. Юрій Єхануров (22 вересня 2005) – 289
12. Віктор Янукович (4 серпня 2006) – 271
13. Юлія Тимошенко (18 грудня 2007) – 226
14. Микола Азаров (11 березня 2010) – 242
15. Микола Азаров (13 грудня 2012) – 252
16. Арсеній Яценюк (27 лютого 2014) – 371
17. Арсеній Яценюк (27 листопада 2014) – 341
18. Володимир Гройсман (14 квітня 2016) – 257

Рекордсменом перебування у кріслі очільника виконавчої влади України є Микола Азаров. Юлія Тимошенко – на другому місці. Неважко переконатися, що вона отримала найбільшу підтримку від парламенту при першому затвердженні – 373 голоси. Усього два голоси менше отримав А. Яценюк одразу після Майдану. Мало того, що пані Юля є єдиною жінкою, яка очолювала виконавчу владу України (двічі), та ще й просиділа в цьому кріслі більше, ніж тисячу днів (а саме 1029).
Першими віце-прем’єрами також було понад 2 десятки посадовців. Декотрих з них ми вже забули.
Але історія все фіксує та пам’ятає. Ось вони:
Костянтин Масик • Валентин Симоненко • Ігор Юхновський • Юхим Звягільський • Віктор Пинзеник • Євген Марчук • Павло Лазаренко • Василь Дурдинець • Анатолій Голубченко • Володимир Куратченко • Анатолій Кінах • Юрій Єхануров • Олег Дубина • Микола Азаров • Анатолій Кінах • Станіслав Сташевський • Микола Азаров Олександр • Андрій Клюєв • Валерій Хорошковський • Сергій Арбузов • Віталій Ярема • Степан Кубів.

Склад Кабміну

	Голос народу чи відгомін політичної боротьби?

У різні роки кількісний та посадовий склад Кабінету міністрів України змінювався. Було то 2 перші віце-прем’єр-міністри, то один. Кількість «простих» віце-прем’єрів теж коливалася з уряду в уряд, як і їхні функціональні обов’язки.
Але відтепер Конституція України (стаття 114) чітко встановлює: в уряді є посади одного першого та трьох «простих» віце-прем’єрів. Разом із прем’єр-міністром України та міністрами вони і складають Кабінет міністрів України.
А ось як порядкує нинішня виконавча влада України на чолі з Кабміном – про це ми з вами, шановні читачі, говоримо в кожному числі нашого часопису.
І будемо говорити надалі.
Нинішній виконавчій владі можна побажати, щоб проти неї не виходили з такими ось плакатами, як виходили проти попереднього складу Кабміну.