Євангеліє, знайдене в урочищі Червона поляна. Нині – експонат Національного військово-історичного музею України (фото Павла Нетьосова)

На другі роковини Іловайської трагедії «Тиждень» поспілкувався з бійцями добровольчих батальйонів, які перебували в оточенні, і попросив пригадати, як розгорталися події два роки тому.

Тарас Костанчук, в 2014-му – командир штурмової групи батальйону «Донбас»
Руслан Хомчак (керівник сектора Б зони АТО) нам повідомив, що є загальна інформація про те, що в Іловайську може бути від 50 до 100 «ополченців». Але зазначив, що ці дані не перевірялися. Командири підрозділів тоді запитали, чи намагалися уточнити цю інформацію. Й отримали відповідь, що розвідники, які пішли вперед, натрапили на вогонь біля укріпрайону. Тому точного підтвердження немає. Ця розмова у нас була з 9 на 10 серпня. Тож ми вирішили робити розвідку боєм, просуватися поступово, колоною, з прикриттям із правого флангу. Так як ми робили в Попасній чи Лисичанську. Тільки ми могли припускати, що сепаратистів там не 100 людей, а більше, і вони кимось підсилені.
Ми йшли вперед, з БТРом попереду. Знищили блокпост, на якому була група з гранатометом. Зовні вони виглядали як «ополченці». По правому флангу йшов «Шахтарськ», проте вони нарвалися на вогонь, залягли, відійшли й оголили фланг. «Азов» теж зазнав втрат, там загинув чоловік Тетяни Чорновол. Але їх там було небагато, десь до взводу. Ми ж просувалися далі, до наступного блокпоста. Заступник командира батальйону з озброєння поїхав за боєкомплектом і біля віадука, який ми пройшли, нарвався на засідку. Ворожа ДРГ зайшла в тил і хотіла підірвати віадук. Там загинуло троє наших. Але і ДРГ втекла, бо до наших підтягнулося підкріплення з кулеметами. Біля опори ми знайшли десь із 100 кг вибухівки та дроти для підриву. А попереду був укріплений блокпост. По правому флангу була промзона з високими будинками, через дерева вони могли нас обстрілювати. По лівому флангу був зелений масив.
Всі залягли, почався обстріл з блокпоста, вицілювали БТР, командирів. Ми відправили в зеленку розвідгрупу. Хлопцям щось здалося підозрілим, і вони вистрілили з підствольника. Зеленка ожила. Під маскувальними сітками був великий підрозділ стрільців. Почався хаотичний вогонь по нас. Додалася стрілянина з промзони, з блокпоста. Ми зрозуміли, що там явно не 50 людей. Нас хотіли закрити, а отже, не боялися атаки двох рот, значить, там укріплений район, і вони приготувалися до зустрічі наших підрозділів. Я дав команду на відхід. Стало зрозуміло, що треба планувати всеохоплюючу атаку з кількох сторін. Бо там все укріплено, і їх багато.

Всеволод Стеблюк, медик,
начальник медичної служби батальйону «Миротворець»

Ми були останнім підрозділом, який зайшов у котел. Це було 24 серпня. На той момент ми вже знали від СБУ про те, що зайшли російські війська. Ввечері 23-го ми були на відстані 40 км від Іловайська, на проміжній базі. До нас приїхали двоє есбеушників і сказали, що прикордонники повідомляють про дві батальйонно-тактичні групи росіян, які мають перекрити напрямок Амвросіївка-Старобешеве. З нами тоді ще був Андрій Тетерук. Я у нього запитав:«Що робити?» А він пожартував: «Помирати героями». Згодом ввечері приїхав генерал Яровий і поставив завдання: на День Незалежності буде штурм Іловайська силами ЗСУ, потім піде Нацгвардія, а наше завдання – зачистка після штурму. Вся операція мала тривати до вечора, зі собою сказали зайвого не брати. Десь о 4 ранку ми рушили на Іловайськ, зупинилися на крайньому блокпосту біля Многопілля. Знову прийшов Яровий і сказав, що завдання ще простіше – нічого зачищати не треба, треба зайти у залізничне депо, бо сєпари тікатимуть тим маршрутом.
Реально ми знали, що в Іловайську важка ситуація: там застрягли «Донбас», «Дніпро», «Херсон», рота «Світязь». Фактично всі добробати. Нам здавалося логічним, що ми йдемо їх виручати.
Ми зайшли в депо через прострілювану територію, нас заводив боєць «Донбасу» Брокер. Їхали по три машини, більше не можна було, щоб сєпари не пристрілялися, під прикриттям наших мінометів. Добралися до «Донбасу», побачили знамениту школу, в якій вони базувалися, спалену техніку. Як виявилося, напередодні з території РФ їх сильно накрили «Градами». І в школі були вбиті, поранені. Але там ми не затрималися і рушили до залізниці.
Наступного дня, 25-го серпня, командири поїхали на нараду. Дорогою в місті загинув командир «Херсона» – розстріляли по дорозі. Наших теж намагалися розстріляли, хлопці дали бій, відігнали ворога і повернулися в депо. І там ми сиділи 5 діб. Виставили секрети, організували оборону. За ці дні ми не втратили людей, були лише легкі поранені. Десь на 3-й день прорвався «Донбас» із боєприпасами і привіз 15 сухпаїв на 100 людей. Наші ж запаси закінчилися. Не було ані їжі, ані боєкомплекту. Нам же сказали, що йдемо на одну добу!
Обіцяного прориву не було, тривали переговори про вихід наших з оточення. Умови змінювалися. Руслану Хомчаку (керівнику сектору Б зони АТО) росіяни пропонували, щоб вийшли лише ЗСУ, а добровольці лишилися. Потім запропонували скласти зброю, лишити техніку і на автобусах виїхати. Хомчак не погодився. Ці умови висували 29-го, коли ми мали виходити з оточення. Але поки тривали перемовини, росіяни почали пристрілювати по голові колони міномети. Пішли перші вибухи. І Хомчак скомандував пробиватися з боєм вперед. Ми до цього не були готові. Треба було розвернутися у бойові порядки, піхоті спішитись. Але ми пішли в цей коридор смерті. По нас били так, що не вціліла жодна одиниця техніки. Горіло все: танки, БМП, БТРи. Не кажучи про автобуси та санітарні машини. Наші теж вели вогонь у відповідь, теж багато кого поклали. Росіян наші давили танками, була паніка, народ рятувався, як міг. Важко сказати про загальне командування. Акумулятори радіостанцій за дві доби сіли, і ми були без зв’язку.
Нас розстрілювали регулярні російські частини. Ми їхали, бачили окопи зі стрільцями, кулеметні гнізда. Фактично вони готувалися 3 доби, щоб нас зустріти. І це потім підтвердив російський десантник, до якого я потрапив у полон.
Сєпарів, натомість, було небагато. Здавалося, що вони всі засіли за Многопіллям. Вони стріляли по нас із корівників, виводячи на росіян.
Я йшов на своєму санітарному транспортері, на Жужі. Просто шукали можливість вирватися з-під обстрілу. Дорогою підбирали поранених, губили, знову підбирали. Потім у нас влучив снаряд, машина злетіла в повітря. Коли прийшов до тями, то виявилося, що, крім мене, у кузові було 8 людей. Це ті, що підірвалися. А потім була моя зустріч з російським десантником, перемовини про вивіз поранених. Про це багато написано, кіно знімали.
Потрапили у полон до російських десантників із Костроми. На той час рядовий склад вважав, що вони на навчаннях на території РФ, а Україна на них напала. Вони кричали: «Ви що, дурні? На кого ви поперли? Чого ви напали на Вєлікую Расію?» Мені це доводив один супроводжуючий. Я з ним ходив за своїм медичним наплічником на місце, де ми впали після вибуху. Хлопець казах, Тюльген, строковик. Зовсім дитина. Він мені казав: «Дєдушка, чого ви на Росію напали? Ми готові дати відсіч!» І він був здивований, коли я його підвів до таблички з написом «Новокатеринівка». Кажу: «Подивись, якою мовою написано. Ви в Україні».
Нас вночі і вдень охороняли. Була домовленість з російським комбатом, що ми не ведемо розмов з рядовими. Був одного разу момент, коли росіяни у підбитій машині знайшли український прапор. Намагалися його спалити. А я стою, дивлюся, поряд мої хлопці. Переконую десантників прапор віддати. Їхній комбат коли це побачив, підбіг до своїх, забрав у них стяг. Нам не віддав, але сховав десь. У полоні було дві проблеми: спрага і нічний холод. З першим ми боролися просто. У мене лишався коньяк. І ми його давали пораненим як знеболювальне. А для важкопоранених ми змочували бинт коньяком, слиною і клали їм у рот. Коли комбат побачив, попросив не ділитися алкоголем з його рядовими.
У полоні наші знайшли знайомих росіян. Хтось, десь перетинався колись на змаганнях спецназу. Втім, було зрозуміло, що, попри це, нас будуть розстрілювати. Спочатку до нас приїхав якийсь кавказець з позивним «Сокол», чи осетин, чи чеченець. Забрав двох полонених полковників. Тоді я пішов до російського комбата, поговорити. Сказав, що відчуваю «момент істини». Зізнався, що я не просто лікар, а полковник. Він каже: «Знаю, твої тебе одразу ж здали». Попросив його, щоб перед розстрілом хоч попередили. Щоб встигли помолитися хоча б. А комбат і питає: «Чого ти вирішив, що вас будуть розстрілювати?» Я й пояснюю: «Полковнику, я в курсі, що ти російський десантник (він каже: «Нє, ми ополчєнци». І сміється), бачив, де ви базуєтесь, де ваша техніка. Якщо я вийду живим, то мовчати не буду». Він на це сказав лише одне: «Док, якщо в цьому пеклі ти на своїй машинці вижив – то Бог тебе у лоба поцілував, не моє право тебе розстрілювати».
А о третій ночі по радіостанції прийшов наказ про розстріл. Мовляв, багато людей, треба їх «рішати». Російський комбат каже: «Ні, у мене тут міжнародний червоний хрест, за ними приїдуть, буде скандал, нікого стріляти не буду».
Наступного дня я поїхав вже збирати поранених по селах, по воду. Пропонував цьому комбату, щоб я в Комсомольськ до наших перевозив поранених. А він каже: «Я б вас відпустив, але, судячи з усього, вас підставили – за всіма ознаками – кинули на смерть. Так що я не певен, що ваші вас же на під’їздах до Комсомольська не постріляють». І ми лишилися з ними.
Згодом за нами приїхала 8-а санітарна рота. Ми повантажили поранених на машини і поїхали. Хлопці розповідали, що той російський комбат просив у поранених пробачення. Казав, що як виживе, то розірве контракт і більше не буде служити.

Іван Погорілий, 42-й батальйон

Ми виконували операцію з деблокування кільця в складі 122 батальйону і 92-ї бригади. Ми мали вертольотами висуватися на Іловайськ. Але там була щільна зона ураження, там збили наш літак. Тож ми висадилися під Донецьком, у Оленівці. І з 51-ю бригадою на машинах висунулися в бік Іловайська. Туди ми намагалися потрапити впродовж доби. Нашу колону розбили 28 серпня.
Ми їхали ротно-тактичною групою. І техніку, і водіїв ми залишили у Краматорську, де, власне, базувалися. Здається, командування розуміло, що відправляє нас у нікуди, але техніку їм було шкода.
Перед тим, коли нас розбили, ми встигли передати інформацію про те, де саме потрапили під вогонь. Але 29-го тим же маршрутом пустили одну з основних колон з Іловайська. Це викликає низку питань.
Під Іловайськом я повзав три дні. Із 28 по 30. Можу сказати, що сепаратистів бачив, можливо, одну машину, яка мене розстрілювала. А ще бачив дуже багато російської регулярної армії. Видно було по техніці. Нові БМД, «Гради», танки. Була інша форма, військові були без шоломів і бронежилетів. Здебільшого, це були мешканці умовної півночі, буряти, якщо завгодно.
Коли потрапив у полон, то в росіян різні були марення. Один мені казав, мовляв, що ми на російській території і на них напали. І в рядових «іванів» було саме таке уявлення. Офіцери ж чітко розуміли, де вони перебувають.
Мене допитували хвилин 10. Питання були смішні. На кшталт, стосунок до «Правого сектора», де цей «Правий сектор». Хоча на той момент їх і не було, в принципі, на лінії фронту. Ще цікавилися нацистами й фашистами. Загалом, склалося враження, що росіяни перебували під жорстким промивом мізків.
А вже з 30 серпня на 1 вересня регулярна армія РФ відійшла. Нам прямо сказали: ми відходимо і передаємо ці позиції ополченцям. І вже 2-3 вересня в Інтернеті з’являється відео з т. зв. батальйоном «Восток».

Максим Авраменко, у 2014-му боєць батальйону «Донбас»

22 серпня нас перекинули з Попасної в Первомайськ. Вже було відомо з новин, що війська в оточенні.
Плюс командування повідомило, що в кільці, але наразі не щільному. Поставили перед нами завдання: увірватися в місто і забезпечити прикриття наших військ. Нас було 20 людей, залишки батальйону: частина хлопців звільнилася (ті, хто не хотів служити під керівництвом Семенченка), частина була у відпустках. Стало зрозуміло, що відходу не буде, ми прибули на посилення. Примітно те, що місто утримували силами добровольців. І кількома одиницями бронетехніки 30-ї бригади. Решта ЗСУ, які хваляться Іловайськом, стояли по периметру.
Ми зайшли в місто 23 серпня, ближче до вечора, десь о 3-4 годині дня. Приїхали на базу, яка була в школі. Вона відома з фото. І там залишилися. Тому що через півгодини після нашого приїзду почався мінометний обстріл, а пізніше включилася артилерія, гаубиці. Об 11 вечора навколо все горіло. Так нас привітали з Днем Незалежності. За зведеннями ж, у цей момент заходили російські батальйонно-тактичні групи.
24 серпня ми пішли у контратаку, щоб зайняти місто. Очікувано, не вистачило сил. Адже у нас були самі піхотинці. Ми змогли зайняти кілька ключових точок в місті, кілька блокпостів, і на них закріпилися. 25 і 26 серпня були зачистки по самому місту. У нас була інформація, що база сепаратистів, скажімо, в дитячому садку. Виділяли групу, бронетехніку, і ми йшли зачищати. Заходили в садочок, а там нікого. І точно так само відбувалося з боку сепаратистів.
27-го серпня ми зрозуміли, що в оточенні вже три кільця. Почалися переговори про те, щоб нас випустити. Умови змінювалися. Росіяни то хотіли, щоб ми вийшли без зброї, то без техніки, то щоб вийшли тільки ЗСУ. В результаті, 28 серпня досягли домовленості, що зі 7 до 11 вечора організовують гуманітарний коридор, щоб вивезти поранених. З міста їх забрати змогли, але передати нашим – ні. Росіяни пустили колону тільки до крайнього селища, яке вони контролювали. 29 серпня нам надійшла команда збиратися і формувати колону для руху. Ширилися чутки, що, нібито, наші домовилися і Путін дав команду випустити колону з Іловайська. Коли ми приїхали в Многопілля, до нас прибули парламентери від росіян. І знову почали міняти умови. То виходимо без зброї і по їхніх маршрутах, то командування залишає добровольців. І в один момент, коли наші відмовилися йти на такі умови, почався обстріл з мінометів. Нам дали команду рухатися вперед, прориватися, на провокації не відповідати. Маршрутів було два: по якому йшов «Дніпро» і наш, через Красносільське.
У полі нас почали розстрілювати з ПТУРів, вкопаних танкiв, прихованих вогневих точок. Почалася бійня. Хто вцілів, закріпився в Красносільському, селі на одну вулицю. Ми зайняли кругову оборону, почали переносити поранених в підвали. Наші змогли підбити один танк, у другий влучили так, що йому заклинило башту. Крім того, ми взяли в полон російського десантника, вийшли на радіохвилю росіян і сказали, що у нас полонений. Вони прислали свого медика. Ми намагалися домовитися про те, щоб зібрати тіла товаришів. І росіяни, начебто, дали згоду. Але коли ми вийшли, знову відкрили вогонь, знову з’явилися вбиті і поранені. Ми повернулися в село. Ближче до вечора, годині о восьмій, до нас приїхали парламентарі. Один з офіцерів з позивним Лис запропонував здатися. Він дав час подумати до 7 ранку. А у нас не було зв’язку з командуванням. Намагалися з ним зв’язатися – не вийшло. Начальник штабу, який з нами був, з бронегрупою пішов вперед. А техніка, яка йшла за ним, була розстріляна. А що там за техніка? Автобуси-маршрутки «Богдан».
Один з наших додзвонився на Шустер Live і зміг розповісти про реальну ситуацію. Коли спікер АТО казав, що війська виводять за розкладом, все красиво... І в ефірі один з журналістів каже про цю бійню, а потім наш боєць.
Вночі з нами зв’язалося командування, сказали триматися. Нібито, були переговори про те, щоб нас випустити. Ми зайняли кругову оборону, сидимо. Але проблема була в тому, що в Іловайську у нас були міцні позиції, було багато боєкомплектів. А коли ми виходили, не могли забрати все зі собою. І громіздкі снаряди ми залишали, мінували. Так що у нас було мало боєприпасів. А росіяни підтягували сили.
На ранок знову приїхали росіяни. Ми сказали, що наші ведуть переговори про те, щоб нас випустили. Росіяни посміхнулися і поїхали. Після по нас почали пристрілювати міномет. То переліт, то недоліт. Такий ось елемент тиску. Ми зв’язалися з командуванням, нам сказали, що за нами вийшов транспорт. Головне, казали вони, не здавати зброю. Добре. Ми весь день трималися. І нам командування казало: за вами через дві години приїдуть, через дві години приїдуть. А о 6 вечора до наших позицій виїхав чи то БМД з ПТУРом, чи то танк, і вистрілив по будівлі, де ми сиділи. Ми виходимо на зв’язок, кажемо росіянам, що у нас перемир’я. А вони у відповідь: «Ми даємо вам шанс вибрати єдине правильне рішення. Або ви виходите до нас, або ми відводимо особовий склад, криємо вас «Градами», а потім залишки розкатуємо танками ». Ми зв’язалися з командуванням. І нам сказали, що підкріплення не буде, бронегрупи не буде. Крутіться, мовляв, як хочете. Ми подивилися на стан поранених, на боєкомплекти і домовилися, що виходимо без зброї, а наших поранених передають на наш блокпост. Російський офіцер дав слово, що нас не передадуть сєпарам.
Нас привезли на пункт збору військовополонених. Це було велике поле, на якому раніше росли кавуни. І нас усіх, з різних напрямків, гнали на це поле, де була російська охорона. І камуфляж, і їхня говірка це підтверджували. Та й при спілкуванні з нами вони цього не приховували.
На ранок нас розділили. Поранені поїхали в один бік, інші під конвоєм БМД пішли в інший. Ми залишилися чекати. Хтось сказав, що «Донбас» піде за «окремою програмою». Як виявилося, спочатку в Донецьк повезли військових. Потім ті ж машини повернулися за нами. Нас посадили в них, відвезли в місто. Там пропустили коридором ганьби. І так, 31 серпня, для мене почався полон.