Мабуть, у кожного українця різні почування, пов’язані з 24 серпнем. Мені здається, що доля дала мені значно більше, ніж пересічній людині світу, бо народився я у Нью-Йорку, задовго до приїзду зовсім нових американських політичних емігрантів з України, однієї з найбільш трагічних але і героїчних країн світу. Народитися і виростати в США, а зокрема, у найголовнішому місті не тільки в США, але, здається, у цілому світі, давало людині неабиякі нагоди, переваги, ілюзії та створювало враження власної окремішності та важливості.

Родинне коріння батьків та прадідів робили з людини не просто американця з буденними особистими амбіціями, але зі світоглядом, сповненим любові до власного народу і гніву до його ворогів, тобто, жити і працювати, але також стриміти, сягати і змагатися не тільки для власної вигоди чи слави, але для чогось значно більшого і святішого – за долю свого народу.
Мабуть, ілюзії простеляли життєвий шлях. Ми, тобто, моя родина, вірили в остаточну перемогу правди і тому надіялись на можливий добробут власного народу, хоч при раціональній розмові інколи визнавали, що це надто оптимістичне бачення, але ніколи не дозволяли собі, щоби реалії впливали на наші змагання.
Наука починалася вдома, звичайно, українською мовою, бо нью-йоркська сьома вулиця була трохи немов зачарованим ізольованим світом українства, а тим більше, домашнім притулком. Формальне навчання також починалося в українському оточенні, хоча англійською мовою, але ця перша доза англійського не дуже шкодила, бо недалеко був національний острів вдома. Коли у першому класі формальної школи вчителька зауважила, що я взагалі не володію англійською мовою, хоча народжений у США, і звернула увагу батьків на цей брак відповідної підготовки дитини до американського, батько спокійно відповів: «Нічого, навчиться, добре, що знає українську».
Студентське життя було наповнене ідеалістичним змістом, тільки замість перевантаження захистом усього людства та впровадження миру у світі я турбувався більше долею власного народу, а мир бачив як далекий момент після затяжної боротьби за волю і справедливість. Правда, батьки наголошували на завданні – закінчити вищі студії, але оскільки у тому віці в уяві я був розумнішим за батьків, школа мала тільки значення як для кожного американця, але було щось поважніше – захист і боротьба. Щоденно відбувалася підготовка не тільки до шкільних занять, але також до акції. Були арешти в Україні, і тут теж мали бути, як знак солідарності з нашими братами.
Це почуття української особливості (exceptionalism) не покидало і у середньому віці в професійному житті. Моя роль була значно кращою, ніж у моїх американських друзів, бо, крім щоденних турбот, я мав ще на своїх плечах долю цілого народу, про яку мої американські друзі знали дуже мало.
Одначе, 24 серпня 1991 приголомшило, хоча виглядало майже нормальною кульмінацією життєвого шляху, тим більше, що воно було ціллю життя. Ну і процес відбувався поступово, бо були декларація суверенітету, живий ланцюг, Революція на граніті тощо. Але той момент проголошення був вершиною почування найбільшої радості.
Минув короткий час, і прийшла реалізація, що так, це кульмінація, але це також новий початок знову нового змагання, нових завдань. Ця реалізація прийшла вже під вечір першого дня. Україна проголосила незалежність, але хто цю незалежність визнає? Поволі почали визнавати менш впливові країни-приятелі, а країна, в якій доля дала мені можливість народитися, мовчала. Щойно чотири місяці по тому США визнали незалежну українську державу. І тоді я зрозумів, що вибороти незалежність було важко, а втримати, мабуть, не легше, бо правдивих країн-друзів не було, а була тільки політична вигода, здебільшого, непринципова.
Здається, 25-річчя державності – це не довгий проміжок в історії інших держав, але для нас, українців, це щось небувале. Які ми щасливі, що доля Божого провидіння нагородила якраз нас цим радісним життям. Щороку 24 серпня – це день глибоких почувань, це день радості, це день, коли відсуваєш раціональність і аналіз.
У цей день, мабуть, треба усвідомити, що змагання за нашу державну незалежність було і залишається боротьбою нашого життя, бо реалії, зокрема, геостратегічне розташування, на що ми наголошуємо так часто у позитивній площині, дуже важкі. Та ж і ми, хоча народ добрий, розумний, працьовитий, з освітою, все ж таки, надто ввічливий, а може, і наївний, а довкола нас хижаки, а фактично всі інші не розуміють і не відчувають наших переживань.
Тому чверть сторіччя незалежного життя мого народу – це велике Свято. Святкуймо величаво, але вже 25 серпня берімося до подальшої праці. Нехай нам допомагає у цьому Бог, який керує всім, а доля залежить від Божого провидіння і нас самих. Не забуваймо, що Бог допомагає тільки тим, котрі змагають до висот. Як для мене, немає нічого кращого, ніж державність власного народу. «Яка краса: відродження країни!» – писав Олександр Олесь. Тим більше, коли тому відродженню доля має дати спершу 25 років, а потім багато-багато більше. Для цього треба працювати.
Многая літа, Україно!