За кілька місяців, а особливо за кілька днів перед чвертьсторічним ювілеєм на країну вилили стільки інформації про «п’яту колону» і тих, хто працював на знищення України, що волосся дибки стає. І тим більшим дивом видається те, що ця країна таки витримала – попри постійні, наполегливі і систематичні спроби її знищити.

Звісно, і раніше були здогадки – он той краде, он той бреше за гроші. Але значна кількість громадян таки сумнівалися. Ну невже можна аж так красти? Невже можна аж так брехати? Ну якщо політик так говорить – значить, є і люди, які його підтримують? Хтось же ж його вибирав…
І от тепер нарешті чітко з’ясувалося, які люди підтримують. Російські гроші їх вибрали. Ну і російська пропаганда переконала добрячу кількість громадян, що таки ті політики захищають саме інтереси громадян. І що без Росії та російської культури Україні ну ніяк не обійтися. Частина громадян ще й досі висять на шпагаті між реальністю та пропагандою: возять українському війську обладунок на фронт і тими ж руками потім пишуть «як ви мені пропонуєте користуватися українською культурою, та вона ж куца і недолуга, я без Бродського вночі заснуть не можу».

	Фото Дмитра Муравського

А деякі волонтери ще й у вільний від фронту час потихеньку думають думку про те, що Донбас потрапив під російські танки тільки тому, що він близько до РФ, а не тому, що там був популярним «русскій мір». Думка про те, що Одесу теж росіяни дуже активно собі хтіли заграбати – попри явну її віддаленість від кордону, а Сумська область має майже 300 км спільного кордону з РФ, до голови не приходить… А от думка про те, що не має значення, якою культурою користуються в країні – приходить…

І якби то тільки волонтери так думали.
Он організатори святкового концерту до Дня Незалежності на Майдані не вигадали ніц кращого, ніж вклеїти в концерт фрагмент радянської опери «Семен Котко» Сергія Прокоф’єва, а також твори Мусоргського з Чайковським. Не змогли панове організатори знайти в Україні композиторів, твори яких варті такого свята. Добре хоч Вагнера не поставили…
І так би мабуть і звучали твори російських композиторів на Майдані, якби не брати Капранови. Ті наробили ґвалту на весь Фейсбук: опера Прокоф’єва «Семен Котко» «розповідає про героїчну боротьбу червоних партизан проти петлюрівців та гетьманців» й написана за повістю «Я син трудового народу» російського комуніста Валентина Катаєва, котрий підтримував більшовицьку окупацію України.
Як то не дивно, але за два роки чутливість українських громадян до межі «своя-чужа культура» значно підвищилася. ФБ-ґвалт підхопили, і Капрановим зателефонував сам міністр культури Євген Нищук, пообіцяв змінити програму, хоч то і не парафія його міністерства… Як виявилося, організатором концерту є Адміністрація президента України…

Втім, он телеканал «Інтер» - той і взагалі включив у святкову програму виступ орденоносної регіоналки Таїсії Повалій…
І тут мабуть варто згадати тих, за чиї гроші банкет. Тим більше, що орден Дружби, котрий колись отримала Повалій, за ті ж самі гроші робився…
22 серпня Генеральна прокуратура України оприлюднила записи телефонних розмов радника президента РФ Сергія Глазьєва про підготовку приходу «русского мира» в Крим, Донецьк, Одесу та Харків. Зокрема, Глазьєв обговорював із Затуліним фінансування акцій захоплення держустанов в українських містах.
Під час прес-конференції генпрокурор Юрій Луценко продемонстровано записи телефонних розмов Глазьєва з громадянами РФ та України, в яких йшлося про різні протиправні дії.
Зокрема, датовані весною 2014 р. записи розмов Глазьєва і депутата Держдуми РФ Костянтина Затуліна щодо організації та фінансування масових заворушень в Одесі та Харкові.

Що цікаво, Затулін буквально на наступний день підтвердив факт телефонних переговорів з Глазьєвим. За його словами, у нього було багато розмов із Глазьєвим і «далі є».
«Безумовно, я говорив те, що я говорив, але одні мої слова підставлені до інших, і цим нехитрим способом досягається якийсь загальний ефект, у результаті якого люди і думають, а про що, власне, йдеться. Ми з Сергієм Глазьєвим і деякими іншими людьми заснували в той час фонд «Ми всі – Беркут», щоб допомогти людям, які боролися з переворотом і проти перевороту в Україні. Я зовсім цього не соромлюся і не збираюся з цього приводу перед кимось виправдовуватися», - заявив Затулін.
Генпрокуратура України навіть повідомила про підозру в здійсненні низки злочинів Глазьєву, колишньому представнику президента РФ у «Кримському федеральному окрузі» Олегу Белавенцеву, міністру оборони РФ Сергію Шойгу, його першому заступнику - начгенштабу ЗС РФ Валерію Герасимову, заступникам Дмитру Булгакову та Миколі Панкову.
Окрім цього, повідомлення були вручені головкому Чорноморського флоту РФ Олександру Вітку та деяким офіцерам, що обіймали керівні посади ЧФ РФ у 2014 р.

Тобто, Генпрокуратура чітко окреслила коло саме тих російських засранців, котрих вона не може дістати.
А вони не просто впевнені в своїй правоті, вони в ній нахабно впевнені. І навіть не приховують, що витрачали і витрачатимуть гроші і сили на те, щоб знищити Україну.
І, що характерно, допомагають їм місцеві українські засранці.
І от їх ГПУ чомусь не шукає, не ловить і взагалі ними мало цікавиться.

От, для прикладу «відомий політолог» Кость Бондаренко, котрий згадувався в «Чорній касі Партії регіонів», і котрий на прохання прокоментувати цей факт коротко відповів: «Заздріть мовчки». І от цей самий Бондаренко 23 серпня виходить на 112 канал і каже: «Україна поки що незалежною ще не стала, вона працює під диктатом наддержавних структур».
Шановний, та де ви бачили, щоб «під диктатом наддержавних структур» так крали?
Жодна наддержавна структура не змусить українських чиновників припинити красти. Ба більше – навіть звичайний інстинкт самозбереження їх до цього змусити не може. Так красти можна тільки в незалежній від будь-якого зовнішнього впливу державі, на жаль.
Ба більше – он навіть російська наддержавна мафіозна структура намагалася змусити Україну жити під своїм диктатом – і весь світ вже знає, що з того вийшло.

Наразі Україна живе під диктатом трьох сил: маніакальної жадібності владних чиновників, відчайдушного спротиву тих, кому набридли жадібні чиновники, і феноменальної нерішучості тих, кого ще не «дістали» ні жадібні свої чиновники, ні загребучо-войовничі російські чиновники-фсбшники. Власне от останні вагаються: от що можна зробити з Повалій? Вона ж просто приходить співати на російський пропагандистський канал «Інтер», і їздить заробляти гроші до Росії. А потім її грошодавці, вони ж – власники телеканалу «Інтер», вбивають українців на Донбасі. Всього-на-всього… Ну не плювати ж їй в очі – що про нас люди подумають?

Шкода, звісно, що розуміння того, де є терпимість до інакшості, а де вже повинна бути нетерпимість до брехні (і то вкрай небезпечної брехні!), виховується саме в такий спосіб. Але з іншого боку – добре, що це розуміння таки з’являється.
І тут варто було б згадати про два явища, котрі таки суттєво допомагають цьому розумінню народитися.

За дивним збігом, за день до проголошення Незалежності України, 23 серпня 1991 року, засновник інтернет-мережі Тім Бернерс-Лі відкрив доступ до неї для нових користувачів. І цим суттєво спростив людству нейтралізацію недоліків цікавого соціального явища, котре називається «спіраль мовчання».

Термін запропоновано німецькою дослідницею Елізабет Ноель-Нойманн. Перед тим, як висловити свою точку зору щодо певного явища або ситуації, людина схильна несвідомо перевіряти, чи поділяються її погляди більшістю. Якщо ні – промовчати. Але справа в тому, що решта людей діють так само. Тому дуже часто більшість, для прикладу, вважає чорне чорним, однак мовчить про це. А меншість вважає чорне білим, і активно про це говорить – і тому людина мовчки підтримує, або ж навіть активно пристає на думку меншості. Просто для того, щоб не виділятися з натовпу, через страх ізоляції, або ж через бажання ідентифікувати себе з переможцем. Таким чином активна горласта меншість цілком може крутити мовчазною більшістю, як циган сонцем. Кожен з більшості буде вважати, що він належить до катастрофічної меншості, або й взагалі він один такий розумний, а решта його не підтримають.
Однак як тільки хтось сміливий прориває спіраль, називає чорне чорним вголос – в нього знаходяться однодумці. І спіраль може навіть закрутитися в інший, цілком протилежний бік – але то вже буде зовсім інша історія…
Ігнорувати спіраль мовчання можуть тільки злочинці та герої – так вже склалося.

Українці взагалі впродовж історії були не дуже схильні до підтримки спіралей мовчання – в цьому і сила, і слабкість.
Слабкість – бо для того, щоб переконати широкі маси народу у правильності якоїсь думки, доводилося докласти масу зусиль. Кожен висловить свій сумнів, набере купку прихильників своєї думки, відділиться в один хутір – і спробуй їх об’єднай. (Особливо без інтернету).
Сила – бо тяжко нав’язати неправдиву думку, пропаганду, переконати, що король в новому вбранні. Обов’язково знайдуться кілька горластих, котрі таки скажуть, що король голий, і в яких місцях він найбільше голий. Об’єднаються в групки за інтересами – і спробуй їх надури.
(Особливо якщо в них є інтернет).

От власне і вся найбільша проблема України (і її найбільше щастя), котру умовно можна назвати «два Івани – три гетьмани», і полягає у різних викрутасах тієї спіралі мовчання. Героїв і геніїв (не кажучи вже про злодіїв) у нас таки справді на один квадратний метр площі багато, і кожен тягнутиме у свій бік.
І що найцікавіше – фактично більшість особливостей суто української спіралі мовчання закодовані у мові та в культурі. Особливо якщо порівнювати з російською мовою. Російська мова взагалі орієнтована на більшість, окремий індивідуум – просто гвинтик.
Українська більше орієнтована на окрему людину.
Хто хоче переконатися – купа словників у вашому розпорядженні. Найпростіший і найвідоміший приклад – російською неможливо планувати перемогу в однині. «Я переможу» російською просто неможливо сказати…
Загалом таких прикладів доволі багато.
Але для того, щоб перетворити цю національну особливість на перевагу, потрібно чимало попрацювати.
Адже в такому суспільстві, при активному мозковому штурмі та за умови певного рівня культури громадян, будь-яку проблему можна вирішити дуже детально, щоб не сказати дотошно. До найменших дрібниць.
Що, власне, і показали перші два роки війни.
Але сам цей процес затягується – бо фактично необхідно, щоб справді більшість суспільства отримала чітку візію проблеми – а не просто вдавано підкорилася. Якщо довести процес до кінця, не втратити терпіння посередині – результат має бути чудовим…

Ну і от приклад такої проблеми: перед самим днем Незалежності з’ясувалося, що мінометникам 72-ї бригади дали тестувати найпотужнішу українську розробку - 120-міліметровий міномет «Молот». І виявилося, що міномет взагалі ніякої критики не витримує.
У тест-драйві взяли участь 12 «Молотів». 2 з них випробування не пройшли - один розвалився ще на під’їзді на вогневу позицію, другий - під час першого пострілу.
Кожен міномет коштував ЗСУ… 480 тисяч гривень (майже 20 тисяч доларів).
Розповів про це колишній відомий український діджей, чинний солдат мінометної батареї в зоні АТО Анатолій Тапольський, на своїй сторінці в Facebook.

Тепер уважно слідкуємо: чи дійде хвиля народного обурення до жадібних чиновників, чи потоне у святковому настрої… Бо так чи інакше, але проблеми потрібно вирішувати, а не мовчати про них. І добре, що є в країні люди, котрі це розуміють.
Завдяки їм ця країна жива – і вільна.
З Днем Незалежності, Україно!