У минулому числі нашого часопису я познайомив читачів зі структурою державної влади України. Сьогодні продовжую тему і знайомлю вас з головним елементом державної влади – главою держави. І як з політичною інституцією, і в персональному вимірі.

Тема знайома і не дуже

Не минає і дня, щоб українські ЗМІ не давали якусь інформацію, пов’язану з діяльністю чи особистістю президента України.
Так було при всіх попередніх президентах України. Так є і нині.
Але частота згадувань не завжди є синонімом глибини знань про главу держави і розуміння того, що саме він, згідно з Конституцією та законами України, може робити, а чого не може, як би того не хотів.
Здавалось би, ті, хто уважно слідкує за політичним життям України, тим більше, протягом останніх 25 років, знає про президентів України майже все головне.
Можливо, це й так. А можливо, й ні.
Тож пропоную у першому наближенні проаналізувати, що це за державно-політична інституція – глава держави, як вона з’явилася та еволюціонувала в Україні і чим характеризується на нинішньому етапі розвитку вітчизняних політичних процесів.

Для початку – простий тест

Щоб кожен з нас міг перевірити себе в даній темі, для початку пропоную легенький тест: скільки в історії Незалежної України було тих, хто отримував президентську булаву, хто набував право іменуватися главою держави?
Якщо ви поблажливо посміхнетеся моєму простенькому питанню і відповісте, що за останніх 25 років Україна має п’ять президентів, то вже посміхнусь я.
Так, дійсно, добре всім нам знайомі президенти України Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Ющенко, Віктор Янукович та Петро Порошенко насправді обіймали, а останній досі обіймає вищу державну посаду в Україні. Але між ними якось непомітно для широкого загалу втиснувся ще один – Олександр Турчинов.
Нагадаю, що він був виконувачем обов’язків (в. о.) президента України після втечі тодішнього президента В. Януковича з 23 лютого 2014 року і до моменту, коли обраний президентом Петро Порошенко вступив на посаду – 7 червня 2014 року.
Першою особою держави, хоча і з приставкою в. о., О. Турчинов був недовго – три з половиною місяця. Але цього виявилося достатньо, щоб його ім’я було внесене в список президентів України, про що безпристрасно свідчать довідкові видання.
Правда, в цьому списку він стоїть окремо, не має свого порядкового номера і, здається, президентської булави в руки не отримував.

Чи був Грушевський першим президентом України?

У ЗМІ інколи називають першим українським президентом Михайла Грушевського. Це твердження є недостатньо коректним.
Михайла Грушевського обрали головою Української Центральної Ради (УЦР) після скидання монархічного ладу в Російській імперії, коли Росія на короткий час до жовтня 1917 року проголошувалася демократичною республікою.
Заснували Українську Центральну Раду (УЦР) у Києві 4 березня 1917 року, а уже через два тижні, 20 березня 1917 року, Михайла Грушевського заочно обрали головою УНР. Він тоді жив у Москві і був терміново відізваний до Києва телеграмою.
А ще через місяць, 19 (06) квітня 1917, на Всеукраїнському національному конгресі М. Грушевський за його присутності був обраний на ту ж посаду – причому – одностайно, що свідчило про його значний громадсько-політичний авторитет.
І Всеукраїнський конгрес, і УЦР були представницькими органами, причому, у найширшому розумінні цього слова. Але першими парламентами України їх назвати теж не можна – у строгому розумінні.
Це були такі собі установчі передпарламенти, широкі політичні, громадянські, національні форуми, коли українські національні сили з усіх куточків України та з-за її меж вперше збиралися в якусь більш менш єдину структуру.
Цілий рік, до самого державного перевороту, коли гетьман П. Скоропадський прийшов до влади і заборонив УЦР, Михайло Грушевський був на чолі УЦР. Але порівняти його тодішню посаду голови УЦР із президентською у нинішньому розумінні цього поняття неможливо. За структурою, функціями і типом УЦР тяжіла до парламенту. А голова УЦР був, скоріше, координатором, ніж управлінцем.
Та і його владні повноваження були вкрай обмеженими – не тільки законодавчо, але і практично.
І ще важлива деталь – М. Грушевського було обрано не всенародно (тоді такої можливості не було), а на форумі, нехай і представницькому.
А що означає сам факт всенародного обрання глави держави ми можемо зрозуміти краще, коли згадаємо, як затято демократичні сили сучасної України боролися проти ідеї обирати президента в парламенті – чого хотіли прихильники В. Януковича.
Сама подібна ідея сприймалася і кваліфікувалася як антидемократична та антиконституційна, яка забирає в народу його право обирати собі главу держави на всенародних виборах.

Нумерація президентів

	Перші троє президентів України

Усі президенти всіх країн мають свої персональні номери. Той, хто має в історії своєї країни № 1, є великим щасливцем і обранцем історії.
Леонід Кравчук був першим всенародно обраним президентом України, тому і має цей особливий № 1. Номер 2 має Леонід Кучма, хоча був обраним двічі поспіль і на мій, можливо, надто буквоїдський, погляд має називатися другим і третім президентом України. Але в списку президентів він все-таки має один номер – другий.
Третім президентом України був Віктор Ющенко, четвертим – Віктор Янукович, а п’ятим – чинний глава держави Петро Порошенко.
Ось якраз між четвертим і п’ятим президентами України якось бочком, без порядкового номера, і втиснувся
О. Турчинов.
Можливо, тому він залишився в історії президентства «безномерним», що не був обраним всенародно, як це передбачено Конституцією України, а призначений рішенням Верховної Ради України, що якоюсь мірою виправдовувалося надзвичайними обставинами – втечею тоді чинного президента В. Януковича.

Порушений ритм президентських виборів

Якщо якась справа зі самого початку не заладилася, то й надалі не складеться.
Так трапилося з президентськими виборами в Україні. Їх графік було зламано уже в результаті першого президентського терміну.
Леоніда Кравчука було обрано президентом України у 1991 році на п’ятирічний термін – згідно з поправками 1991 року до чинної на той час Конституції УРСР. Всі наступні президентські вибори мали би відбуватися через кожних п’ять років – у 1996, 2001, 2006, 20011 і 20016-му роках.
Але п’яти років у головному кріслі країни перший президент не досидів. Внаслідок суспільних катаклізмів, протестів, тиску суспільства Л. Кравчук погодився на дочасні вибори у 1994 році. Погодився, бо був впевнений, що виграє їх і тим самим зміцнить своє політичне положення, примусить критиків та конкурентів примовкнути.
І дійсно, перший тур він виграв, випередивши свого конкурента Леоніда Кучму більше, ніж на 6% голосів. Розслабившись перед другим туром, він проморгав потужну активність конкурента, який у другому турі несподівано для всіх отримав 52.15% голосів проти 45.1% у Кравчука.
Так Леонід Кучма став другим президентом України на 2 роки раніше передбаченого Конституцією терміну наступних президентських виборів.
Далі ця аритмія продовжувалася і у перший, і у другий терміни президентства Л. Кучми.
За графіком другі вибори президента України мали відбутися в 1996 році, коли Л. Кучма уже 2 роки був президентом, а треті – в 2001 році. Третій термін закінчувався, згідно з конституційним графіком, у 2006 році, коли Віктор Ющенко уже рік як перебував у кріслі глави держави, а мав закінчуватися 2011 року, коли уже рік державу очолював В. Янукович.
Цю аритмію президентських виборів ще більше посилив Віктор Янукович, який мав досидіти свій президентський термін з 2011 до 2016 рр., але у лютому 2014 був змушений ганебно тікати з посади і країни.
Так що п’ятий президент України обирався, можна сказати, не у свій період – як і його попередники, окрім Л. Кравчука.
Він мав би йти на наступні вибори тільки у 2016 році, якби Л. Кравчук та В. Янукович не збили графік чергових виборів президента України, двічі поставивши виборців України перед необхідністю обирати главу держави на дочасних, позачергових виборах – у 2004 та 2014 роках.
І ще одна закономірність – тільки Л. Кравчук та Л. Кучма балотувалися як позапартійні кандидати, хоча всім було добре відомо, що вони були високопоставленими членами компартії України. У свої молоді роки членами компартії також були В. Ющенко і В. Янукович.
І тільки Петро Порошенко не мав у своїй політичній біографії членства в компартії. Він був уже політиком іншої генерації – тієї, що сама створювала нові партії в період незалежності України.

Як з’явилася посада президента України

Список перших керівників тих державних формувань, які в різні епохи були на території сучасної України, великий і різнобарвний.
Тут і князі, і гетьмани, й володарі інших титулів.
Але в повноті своєї територіальної визначеності Україна сформувалася тільки в середині ХХ сторіччя, коли до адміністративно-територіального устрою України було включено Крим.

Президент СРСР М. Горбачов та майбутній президент України Л. Кравчук: час СРСР спливає…

На той момент Україна була однією з республік СРСР, її вища посадова особа мала титул «перший секретар Центрального Комітету (ЦК) Компартії України», обиралася не всенародно, а на компартійному з’їзді і фактично не мала головних повноважень першої особи незалежної країни.
Ці головні повноваження щодо України, як і щодо СРСР в цілому, мав генеральний (перший) секретар ЦК Компартії Радянського Союзу, який сидів у Кремлі, мав усю повноту державних повноважень і влади, якої не мали керівники усіх республік, зокрема, й України, що входили до складу СРСР.
А вища посадова особа України мала повноваження, які можна назвати повноваженнями колоніального адміністратора – адміністративно-розпорядча діяльність у межах визначених Кремлем повноважень без прав, притаманних керівникам незалежних держав. Наприклад, права представляти Україну на міжнародній арені та встановлювати міжнародні відносини з іншими країнами, права приймати Конституцію і закони без узгодження з думкою і вимогами Москви чи якогось іншого центру впливу тощо.
Коли ж Україна у 1991 році стала незалежною державою, її вищою посадовою особою на той перший короткий період був голова Верховної Ради України – органу законодавчого, а не виконавчого.
Але всі розуміли, що така ситуація є тимчасовою. Треба було вводити посаду глави незалежної держави Україна.
5 липня 1991 року законом, що запроваджував зміни до чинної на той час Конституції Української СРСР, була запроваджена посада президента України. На 1 грудня того ж року були призначені перші в історії України всенародні вибори президента України.

Перший президент

	Присяга Л. Кравчука

Перші президентські вибори у суперництві з головним конкурентом – В’ячеславом Чорноволом – виграв Леонід Кравчук. Що було особливо комічним – він, ще недавно офіційний компартійний ідеолог, секретар та член політбюро ЦК Компартії України, офіційно значився у виборчих документах як позапартійний.
Так українці отримали на президентських виборах першу велику дозу лукавства від претендента. Пізніше українські виборці побачили багато різного – й обман, і цинізм, і фальсифікації – але те перше лукавство Л. Кравчука щодо своєї партійності було тоді в новинку і жваво обговорювалося.
Усі розуміли, що виборці проголосували за компартійного функціонера проти національно-демократичного кандидата.
Тим більше, що офіційний кандидат від компартії Олександр Ткаченко в останній момент зняв свою кандидатуру на користь Л. Кравчука, про що публічно і заявив. І це було свідчення того стану умонастроїв, які панували в пострадянській Україні.
Половина виборців країни вважала, що Л. Кравчук є більш прийнятним кандидатом, тому що має великий досвід керівництва, нехай і компартійного, а «зек» В. Чорновіл не має жодного досвіду керівництва, та й «невідомо, що з ним та його психікою зробили роки ув’язнення».
Про це шепталися, про це говорили і навіть писали – і це було характерним проявом умонастроїв тих часів, коли значна частина виборців чи їхніх родичів також були членами компартії і не вбачали у цьому великого гріха. А слово «націоналіст» лякало на той час багатьох і відштовхувало їх від кандидатури В. Чорновола.
Тодішні страхи пересічних українців щодо кандидатів у президенти сьогодні здаються наївними і смішними.
Але тоді вони суттєво вплинули на перебіг та результати виборів.
Ті перші вибори президента України також показали нездатність національних та демократичних сил об’єднатися навколо однієї кандидатури.
В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, І. Юхновський, попри близькість позицій та програм, так і не спромоглися домовитися, щоб балотувався найрейтинговіший з них проти компартійного кандидата Л. Кравчука.
І ця «хвороба» амбіційності та нездатності домовитися продовжувалася й надалі, на роки вперед проявляючись у багатьох наступних виборах усіх форм і рівнів.
Продовжується і тепер.
Так вчорашній компартійний функціонер на перших президентських виборах переконливо переміг у всіх областях України, окрім Галичини, набрав 61.59% голосів виборців і став першим всенародно обраним президентом України.
Іронія долі була в тому, що це був політик, який буквально напередодні розпаду СРСР обійняв найвищі політичні посади в компартійній ієрархії КПРС та КПУ, ставши членом ЦК КПРС та членом Політбюро Компартії України.
Україна тоді вперше почула слова присяги президента України, коли Л. Кравчук із трибуни Верховної Ради України, праву руку приклавши до серця, а ліву – поклавши на Євангеліє, проголосив:
«Я, Леонід Кравчук, волею народу обраний президентом України, заступаючи на цю високу посаду, урочисто присягаю на вірність Україні. Зобов’язуюсь усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу, захищати права і свободи громадян, дотримуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників, підносити авторитет України у світі».

Повноваження першого президента

Які повноваження мав на той момент перший президент незалежної України?
По-перше, згідно з липневими 1991 року поправками до Конституції УРСР президент тоді очолював виконавчу владу – чого сьогодні нема.
Він визначав кандидатуру глави уряду і пропонував її Верховній Раді для затвердження. Його повноваження щодо Кабінету міністрів України були значними: президент мав право утворювати та ліквідовувати міністерства та відомства, скасовувати законодавчі акти як Кабміну в цілому, так і окремих міністерств та відомств.
Його повноваження у фінансово-економічній сфері також справляли враження: президент мав право подавати на розгляд парламенту той проект державного бюджету, який його влаштовував, а це могутній важіль впливу на процеси в політикумі та суспільстві.
Він також призначав голову Фонду держмайна – а в період, коли масштабна приватизація тільки-тільки починалася, лояльний главі держави президент Фонду держмайна був дуже потрібен.
Президент мав право призначати представників президента в областях, і це були його персональні наглядачі над місцевою владою, яка тоді зосереджувалася в обласних радах.
Як президент України Л. Кравчук через тиждень після свого обрання, 8 грудня 1991 року, підписав з главами Росії та Білорусії Б. Єльциним та С. Шушкевичем Біловезькі угоди про припинення існування СРСР, за що отримав хор схвалення від одних та хор критики від інших.
Коли ж через три роки Л. Кравчук підписав Тристоронню заяву глав США, Росії та України про те, що Україна зобов’язується невідкладно вивезти всю ядерну зброю до Росії, то йому поставили у провину самочинність цього рішення, а хор критики на адресу Кравчука був і досі залишається потужним.

Зміна інституту президентства

в період Л. Кучми

Присяга Л. Кучми

Згадуючи президентство Л. Кравчука, хочеться сказати, що воно справляло враження слабкого. Хоча президент Л. Кравчук і був главою виконавчої влади, але його керівну «руку» аж ніяк не можна було назвати залізною. Хоча повноважень у нього було достатньо.
Російськомовний «червоний директор» Л. Кучма виграв за рахунок виборців Криму, Донбасу, інших російськомовних областей України. Присягу він проголошував українською мовою зі значним акцентом, але руку до серця не приклав. А на Євангеліє поклав праву руку – руку не від серця.
Ще під час перегонів він акцентував на тому, що президент має менше говорити, а більше практично управляти – натякаючи на схильність Л. Кравчука до пафосного говоріння.
І одразу почав це реалізовувати в своїй президентській діяльності.
Уже в першу свою каденцію президент Л. Кучма перестав бути главою виконавчої влади – згідно з Конституцією України, яка була прийнята Верховною Радою України у 1996 році і яка віддала це високе звання главі уряду – прем’єр-міністрові України.
Але не такий Л. Кучма був керівник, щоб змиритися з ослабленням своєї ролі.
Вся його попередня біографія генерального директора найбільшого військового заводу СРСР (і фактично всієї Європи) «Південмаш» привчила Л. Кучму до жорсткого командного авторитарного стилю.
Цей стиль він демонстрував і в період перебування на посаді прем’єр-міністра України з жовтня 1992 до вересня 1993 року.
Тому формально переставши бути главою виконавчої влади, президент Л. Кучма робив усе, щоб ніхто в країні не сумнівався – він і тільки він є господарем країни, і все буде так, як він закомандує.
Хоча при цьому Л. Кучма продемонстрував і певну гнучкість, уміння домовлятися на основі роздавання «жирних» шматків.
Він і в нових конституційних умовах мав право призначати главу уряду, але за згодою Верховної Ради України. А Рада ставала все більш вимогливою і жадібною до всіляких способів отримання бонусів, благ і заробляння грошей.
І Кучма навчився мистецтву заручатися згодою парламенту – зацікавлюючи його провідних функціонерів парламентської більшості, глав фракцій та комітетів участю в приватизаційних процесах, наданням певних податкових, ліцензійних та інших преференцій тощо.
А оскільки депутатський корпус значною мірою складався з бізнесменів або їхніх представників, то президент і Рада зі середини 90-х років минулого сторіччя швидко знайшли спільну мову.
Згідно з Конституцією, президент втрачав право одноосібно призначати голів місцевих адміністрацій. Це він мав тепер робити за поданням прем’єр-міністра. І тут Кучма знайшов вихід, вимагаючи, щоб прем’єр-міністрами призначалися політики, які були лояльні особисто до нього. Тож і подання президентові вони робили тільки такі, які його влаштовували.
Коли ж, наприклад, прем’єр-міністр Євген Марчук почав отримувати популярність, президент Л. Кучма тут же звільнив його з неймовірним формулюванням – за спробу створення персонального політичного іміджу, що з головою видавало спосіб мислення Л. Кучми – на його переконання, персональний політичний імідж у країні міг мати тільки він, президент країни.
Тільки-но інший прем’єр – Павло Лазаренко – переоцінивши свої сили, кинув виклик президентові Л. Кучмі, то миттєво опинився за ґратами в США.
Пам’ятаю, що в коридорах влади тоді говорили, що це йому організував Леонід Данилович – хай, мовляв, не заривається і знає своє місце.
Президент Л. Кучма вважається «хрещеним батьком» вітчизняної системи олігархії. Саме при його президентстві почалася «дика» приватизація, більше схожа на масовий грабунок державної та комунальної власності, виникли перші вітчизняні мультимільйонери і мільярдери – Рінат Ахметов, Ігор Коломойський, Дмитро Фірташ, Віктор Пінчук інші.
Останнього Леонід Кучма пригрів особливо, оскільки той одружився з розлученою донькою Л. Кучми Оленою і став зятем президента.
І сьогодні В. Пінчук є офіційним фінансовим гарантом життєдіяльності екс-президента Л. Кучми та його фонду.
Маючи покірний йому уряд і апарат державних службовців, пригодовану Верховну Раду і олігархів, яких він тримав на короткому повідку, суддівський корпус і силовиків, Леонід Кучма завершував свою другу президентську каденцію майже як одноосібний правитель країни.
От тільки голова Верховної Ради України Олександр Мороз та його колишні прем’єр-міністр В. Ющенко і віце-прем’єр Юлія Тимошенко псували президентові нерви, бо перший вставляв йому палиці в колеса де тільки міг, а двоє інших формували антикучмівську опозицію, яка потім виросла в партії «Наша Україна» і БЮТ.
Під звуки колосального скандалу навколо вбивства Георгія Гонгадзе та руху «Україна без Кучми» другий президент України завершував своє десятирічне правління державою.

Від президентсько-парламентської

до парламентсько-президентської моделі

	Л. Кучма зі зятем-олігархом В. Пінчуком

Наприкінці свого другого президентського терміну Л. Кучма та глава його адміністрації Віктор Медведчук серйозно задумалися про власні персональні долі при наступному президентові.
Основних претендентів на головне крісло було двоє Вікторів – Ющенко та Янукович.
Л. Кучма не чекав нічого доброго від обох.
Тут то і визрів їхній план – незалежно від того, хто стане наступним президентом, послабити його роль і можливості, одночасно посиливши роль прем’єр-міністра. А це можливо тільки за умов конституційної реформи, яка забезпечить перехід від президентсько-парламентської моделі керівництва державою до парламентсько-президентської.
Подейкували, що Л. Кучма певний час не полишав думки якимось чином продовжити своє перебування в керівництві країни – чи то через третій термін президентства, чи то через сподівання посісти крісло глави уряду.
Але запропонована ним та В. Медведчуком конституційна реформа під значним тиском з елементами ультимативності все ж була прийнята Верховною Радою України.
І Віктор Ющенко вступав на посаду президента України уже при парламентсько-президентській моделі.
Правда, за умовами реформи він мав перший рік старі, «кучмівські» повноваження президента, але не зміг ними ефективно розпорядитися.
Чотири інші роки президентства В. Ющенка минули в постійному взаємопоборюванні з прем’єр-міністром, особливо, коли цю посаду обіймала Юлія Тимошенко. Якщо хтось вважав, що спостерігає міжособистісний конфлікт між Віктором Андрійовичем та Юлією Володимирівною, то це була тільки половина правди. А друга половина полягала в тому, що повноваження президента були звужені, а повноваження прем’єр-міністра розширені.
За умов політичного та міжособистісного порозуміння президента і прем’єра при парламентсько-президентській моделі є можливості налагодити спільну продуктивну співпрацю для управління державою. Якщо ж такого порозуміння немає, то інституційних нестиковок у цій моделі для виникнення конфліктів вистачає.
Крім того, потрібен певний час, досвід не однієї каденції, щоб за такої моделі президент звик і змирився з тим, що він не є всевладним керівником, а прем’єр щоб глибоко і тонко розумів, що його доволі широкі повноваження не повинні використовуватися для взаємопоборювання за першість із президентом, а лише для синхронної взаємопідтримки і спільної роботи.

Розворот В. Януковича

Присяга по-кучмівськи – права рука на Євангелії, ліва – не на серці

Коли Віктор Янукович виграв президентські вибори у 2010 році, він був беззаперечним одноосібним лідером Партії регіонів та всієї своєї фінансово-політичної групи з «донецьким кланом» у її серцевині.
Тому ніхто не сумнівався, що терпіти парламентсько-президентську модель він не захоче. Так і сталося.
Конституційну реформу 2004 року, яка так муляла президентові Ющенку, Верховна Рада України, в якій домінувала фракція Партії регіонів та її сателіти, негайно скасувала. Янукович зі слухняними соратниками різко розвернули систему управління державою до авторитарної. Президентська посада знову отримала ту саму посилену вагу, яку мала за часів президентства Л. Кучми.
Та ще й персональні особливості В. Януковича, його схильність до жорсткого авторитарного правління тут зіграли не останню роль.
І Україна повторно побачила чотири роки всевладдя однієї особи.
Президент Віктор Янукович за короткий час підім’яв під себе парламент, уряд, силові органи, суддівську систему, загнав у лави партії регіонів більшість бюджетників країни, організував системний грабунок країни, намагаючись себе, свого старшого сина, свою так звану «Сім’ю» зробити найбагатшими людьми країни.
І чим сильнішою була його зажерливість, тим потужнішим зростав спротив режимові В. Януковича доволі широкого фронту політиків, бізнесменів, громадянського суспільства.
Майдан поставив крапку не тільки на політичній кар’єрі президента В. Януковича, але й максимально загострив для суспільної свідомості небезпеки президентсько-парламентської моделі.
Крах Януковича одночасно породив широкий запит на обмеження всевладдя однієї особи в державі.

Післямайданна доля президентства

Тому не дивно, що одразу після втечі В. Януковича, уже 22 лютого 2014 року, Верховна Рада України зробила новий розворот – розворот навпаки. Нардепи повернули парламентсько-президентську модель, проголосувавши за повернення Конституції 2004 року, в якій вона була прописана.
Констатувавши, що В. Янукович самоусунувся від виконання президентських обов’язків, Верховна Рада України проголосувала за те, щоб виконувачем обов’язків глави держави став чинний голова Верховної Ради України О. Турчинов.
Головою парламенту О. Турчинова обрали 22 лютого 2014 року. А виконувачем обов’язки президента України – наступного дня, 23 лютого. Виходячи з положення Конституції України, яке проголошує: у випадку дострокового припинення повноважень президента України виконання обов’язків президента України покладається на голову Верховної Ради України.
Всі політики, передусім, першого ешелону, добре бачили повний розвал держави після її чотирирічного нищівного пограбування, колапс силових органів, деградацію армії, занепад економіки, «чорну діру» у фінансах.
Всі розуміли, що після закінчення зимової Олімпіади-2014 Росія жорстко візьме Україну в лещата ультимативних вимог.
І тоді, і тепер у мене є думка, що в такій, майже патовій, ситуації ніхто з політиків першого ешелону не захотів брати на себе відповідальність, і нардепи вибрали О. Турчинова на роль своєрідного «цапа-відбувайла».
Ні раніше, ні на той момент, ні, тим більше, пізніше О. Турчинов не вважався самостійним політиком, здатним на жорстке одноосібне управління. Усі звикли бачити його «другим номером» команди Юлії Тимошенко. І раптом такому, перепрошую, безбарвному політикові Рада віддає всі мислимі повноваження, обираючи його одночасно главою законодавчої та виконавчої влади. За яких це таких мотивів?
А чому не когось із так званих лідерів Майдану?
Є над чим подумати майбутнім історикам!

	Старт президентства

Думаю, головним мотивом було колективне бажання інших політиків уникнути історичної відповідальності, і вони обрали того, кого нікому не було шкода.
Відторгнення від України Криму, військові дії на Сході, втрата частини Донецької та Луганської областей – усе це відбулося за короткий період перебування О. Турчинова на чолі держави. Яка його персональна відповідальність за це – визначить історія, бо люди поки що визначати не захотіли, тим більше, по гарячих слідах.
Через три з половиною місяця відбулися дочасні вибори і президентом України в першому турі було обрано Петра Порошенка – наймолодшого і найбільш підготованого поки що главу держави з всіх попередників.
Обрано під гаслом «Жити по-новому».
Відповідно до статті 102 Конституції України, президент України П. Порошенко є главою держави і виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
Наскільки ефективно він виконує свої основні обов’язки, судити нам усім.
За два минулі роки ми бачимо, як у рамках парламентсько-президентської моделі чинний глава держави Петро Порошенко офіційно та неофіційно, тактикою малих кроків робить усе можливе, щоб посилити свій вплив на політичні процеси.
Він поступово зміг позбутися конкурентного глави уряду А. Яценюка, доклав зусиль до затвердження лояльного до нього Володимира Гройсмана прем’єр-міністром України і прийнятного для себе складу уряду.
На основі своєї партії БПП створив парламентську більшість, яка тримається на ниточці, але поки що приймає необхідні президентові закони, особливо, коли він при цьому присутній у парламентській залі під час голосування.
Отримав П. Порошенко від Верховної Ради призначення свого соратника Юрія Луценка Генпрокурором України, примусивши Раду навіть прийняти окремий закон, який би дозволив затверджувати Генпрокурором людину без юридичної освіти та стажу роботи в прокуратурі, що було неможливим при старому законодавстві.
Діяльність президента П. Порошенка викликає в Україні та за кордоном суперечливі відгуки. Прихильники П. Порошенка багато розповідають про реформи, які почалися за його каденції, про люстрацію, децентралізацію, декомунізацію, створення антикорупційних відомств, поліцейську та судову реформи, зміни в армії тощо.
Критики, лави яких збільшуються, висловлюють розчарування та незгоду з низкою дій президента чи, навпаки, звинувачують його у бездіяльності щодо певних кроків – таких, наприклад, як оголошення воєнного стану, розрив дипломатичних стосунків із РФ, продаж липецької фабрики «Рошен» тощо.
Попри всю складність ситуації та гостру критику, Петро Порошенко поки що залишається чи не найвагомішим політиком України. З невеликою перевагою, але його рейтинг все-таки є найвищим в Україні. Правда, і небезпека втрати цього рейтингу теж не зменшується.
Історія поставить йому оцінку, як і всім його попередникам.
А поки що в живому повсякденному політичному процесі Петро Порошенко має доводити, якою мірою він гідний обіймати найвищу в державі посаду і що переважить у його діяльності – бізнесмен-мільярдер чи державник.
Люди уважно стежать за діяльністю президента і кладуть на вагу історії те, що йде на користь державі, й те, що йде на користь самому Петрові Порошенку чи його наближеним.
Що переважить?