Історик Орест Субтельний подарував нам Україну. Не ту, яка була. А ту, яка буде.

Для більшості сучасних молодих людей фігура Ореста Субтельного природним чином перебуває серед інших відомих українських істориків, які займалися минулим нашої країни.
Історію України писали і до, і після Субтельного. Чому ж саме його постать, саме його праця «Україна: Історія» викликала такий ажіотаж у сучасників, чому про нього з такою ностальгією згадують люди, які тільки вступали в життя на момент публікації цієї книги?
Цьому є просте пояснення – Субтельний подарував нам Україну. Не ту, яка була. А ту, яка буде. Власне, він зробив те, що зробив для свого покоління Михайло Грушевський.
Грушевський теж писав про країну, якій тільки належить повернутися на політичну карту. Але, незважаючи на те, що сам він займався не тільки її історією, а й її творенням, Україні, як державі, не вдалося вистояти під натиском кількох шовіністичних армій.
Субтельний теж писав про країну, яка має виникнути. Не випадково український переклад його книги вийшов саме 1991 року – що практично збіглося з проголошенням незалежності.
Субтельний писав не просто про історію народу, не просто про історію земель – він писав про історію країни. Вихований у традиціях західної історичної школи, він був вільний від імперських міфів Карамзіна і Ключевського, які бадьоро долучали українську історію до історії Московського князівства.
Але він чудово знав ці міфи, бо як вчився в їхнього вічного опонента – і, між іншим, опонента Грушевського, професора Київського університету Олександра Оглобліна, який викладав після війни у Сполучених Штатах. Іншим його вчителем був Омелян Пріцак, вільний від російського імперського контексту. На перетині двох цих шкіл і з’явився підхід Субтельного до України як до самостійного організму, що володіє, до того ж, історичною пам’яттю кількох імперій.
Цього розуміння історичної пам’яті нам, до речі, не вистачає досі. Історична пам’ять українців розривається між уявленням про минуле, яке властиве Галичині, та уявленням про минуле, котре властиве Донбасу, в той час, коли найголовніша, державотворча історична пам’ять, пов’язана зі спадщиною центральної України, здається багатьом чимось периферійним.
Субтельний займався саме цією історичною пам’яттю, був найбільшим фахівцем з епохи Івана Мазепи. Тому його історія була історією українського центру, а не тільки українських околиць. І якби ми зрозуміли цей підхід і навчилися сприймати Україну не як шосе до Львова або до Донецька, а як життя в Києві, Полтаві чи Чернігові – то могли б уникнути багатьох проблем, пов’язаних зі становленням тієї самої держави, яку передбачив Субтельний.