Два благочестиві священики УПЦ КП різних поколінь, зліва – о. Віктор Полярний
	Духовні провідники православного українства на зустрічі з громадянами – перший ряд – у центрі сидить Патріарх Мстислав (Скрипник), справа від нього – архіпресвітер отець Ф. Білецький
	Митрофорний протоієрей отець Віктор Полярний (у центрі світлини)
	О. Панченко (зліва) та подружжя Личиків – д-р Неоніла та інж. Святослав
	Світлина з архіву каси «Самопоміч». Перший зліва сидить отець Федір Білецький

Закінчення. Початок – в числі № 28

По війні о. Федір служив у парафіях таборів ДП у Фюссені, Фельдмохінгу, Фраймані. Це був час, коли вигнанці з України жили в непевності і страху перед майбутнім. Отець Федір підтримував їх на дусі, зміцнював віру в Божу допомогу, в краще майбутнє. Коли у 1946 році великій групі переміщених осіб у фюссенському таборі загрожувала примусова репатріація, отець Федір був у передових лавах масової демонстрації на їх захист.
«…Емігрувавши до Америки 1949 року, – зазначав дописувач Олександр Воронин, – отець Федір обслуговував парафії в Піттсбургу та Детройті, а потім став настоятелем катедрального собору святого Володимира в Чикаго, де прослужив 28 років. Під його керівництвом чиказький собор став центром Українського православ’я на Середньому Заході США. Тут відбулись три єпископські хіротонії. Впродовж багатьох років о. Федір очолював Чиказький деканат. Брав найактивнішу участь у діяльності парафіяльної школи українознавства, поширив курс навчання в ній до десяти років. Підніс на високий рівень суботню релігійну радіопрограму при парафії.
Обдарований гарним мелодійним голосом та красномовністю, отець Федір чарував віруючих своїми відправами, підносив їхні душі у небесні висоти, до Творця, робив Слово Боже доступним, зрозумілим і актуальним для кожного. Характерними рисами його вдачі були лагідність, терпеливість і толерантність. Отець Федір був багаторічним членом Ради Митрополії Української Православної Церкви у США. На засіданнях цього міжсоборного керівного органу Церкви він спокійно та розсудливо закликав до взаємного розуміння, мирних компромісів. За високі заслуги перед Церквою Митрополит Іоан на початку 1960-х років нагородив отця Федора званням протопресвітера, а в 1983 році митрополит Мстислав надав йому право носити два золоті хрести.
Отець Федір Білецький був у дружніх взаєминах з українцями інших віровизнань. З пошаною та вдячністю його згадують українці-католики Чикаго, які після переходу УКЦ на новий календар не погодились на це нововведення і заснували парафію св. Володимира з проханням дозволити відправляти богослужіння в їхньому соборі. Отець Федір підтримав їх, і українські католики роками користувались приміщеннями катедрального собору, аж доки не побудували свій власний храм… Лише кілька років не дожив о. Федір до відновлення незалежності України, любов’ю до якої був перейнятий усе своє життя та передавав її молодим поколінням. Тепер перед престолом Всевишнього він молиться за кращу долю свого народу, за єдність Рідної Церкви у всьому світі…»
Дослідниця Галина Горбунова у своїй праці «Постать протодиякона Василя Потієнка в історії Української автокефальної православної церкви», зокрема, зазначає, що «…серед питань, що розглядалися на засіданнях парафіяльної ради св. Михайлівської української православної парафії в Німеччині, були «Прийняття справ парафії й розподіл обов’язків між членами парафіяльної Ради», «План роботи парафіяльної Ради», «Прийняття нових членів парафії», «Поточні справи», «Основні засади існування й роботи Братства християнського вдосконалення при парафії», «Касовий звіт парафії», «Інформація о. настоятеля про стан церковного життя в Берліні й на периферії», «Про святкування Різдва Христового», «Про відкриття бібліотеки при церкві» та ін.
При парафії діяло Братство морального вдосконалення й християнської взаємодопомоги, в якому так само головував прот. Ф. Білецький, а секретарем був протод. В. Потієнко…» Із щоденника, який вів Василь Потієнко, що його пізніше досліджувала Галина Горбунова, стає зрозумілим, що від 1 січня по 5 квітня 1945 року до останніх своїх днів головними для В. Потієнка залишалися справи української церкви. Щодня вони разом з прот. Ф. Білецьким проводили регулярні богослужіння та вирішували нагальні проблеми св. Михайлівської парафії. Крім того, В. Потієнко регулярно відвідував та звітував про роботу перед єпископом Переяславським Мстиславом (С. І. Скрипником). За розпорядженнями останнього він часто бував (інколи зі сином Юрієм, який на той час був іподияконом) у відрядженнях в містах Бад-Кіссінген (Німеччина), Відень (Австрія), Торунь (Польща) та ін.
Обидва священики під час своїх поїздок зустрічалися з українськими біженцями, остарбайтерами, під час цих зустрічей вони виступали з проповідями, читали лекції з історії української церкви, приділяли значну увагу висвітленню постатей видатних громадських, релігійних та культурних діячів. Цікаво, що серед творчих документів, що входять до складу опису архіву В. Потієнка, є доповіді та статті «Церковна ситуація на Україні і в Росії після революції 1917 року», «Українська Автокефальна Соборноправна церква», «Патріаршество в Москві та Українська церква», «Віра народу незламна», «Свято хрещення Руси-України», «Віра українського народу», «Короткі відомості з історії Української Православної Автокефальної Церкви», «Право Української Православної Церкви на Автокефальність», «Українська Православна Церква», «Основи відродження Української Автокефальної Православної Церкви», а також статті, присвячені вшануванню пам’яті О. Олеся, О. Кошиця, Є. Коновальця, В. Чехівського, Г. Сковороди та ін. Деякі вищеназвані публікації та доповіді підписані псевдонімом «Валер’ян Похмурий».
До останніх днів свого життя В. Потієнко вів щоденник. У тому ж самому щоденнику його син Ю. Потієнко зробив запис: «10.4.45. Виїхали шукати кращого життя, тікаючи від небезпеки, яка була над Берліном. З великими труднощами і перешкодами добралися 12.4 до станції Crossen у Тюрінгії. По дорозі з Crosseniy в Eisenberg в селі Kursdorf 12.4.45 о 12 годині дня під час атаки англійських винищувачів загинув мій ніколи незабутній і відомий всьому свідомому українському громадянству почесний протодиякон Василь Потієнко». «На жаль, – пише далі Г. Горбунова, – не врятувало життя протодиякона Василя Потієнка портмоне, через яке пройшли уламки снаряда, завдавши йому смертельних ран. Це портмоне, так само, як і орар, – символ приналежності до дияконського сану, від якого в душі він ніколи не відрікався, збагатили колекцію ЦДАЗУ. Поховали протодиякона Василя Потієнка в с. Курсдорф (Німеччина)…»
На переконання видатного діяча гетьманського руху, уродженця Лубенщини Сергія Шемета, зразком для нього була організація православної парафії у Берліні. «Тут, у Берліні, церковне життя вдалося налагодити так, як треба, – зазначав С. Шемет. – Церковна Рада створеної тут недавно української парафії і Братство цілком у наших руках. Ми маємо щонеділі перед російською свою, українську, Службу Божу в прекраснім новім соборі. Настоятелем призначено заходами пана Гетьмана дуже доброго, освіченого священика з Волині Федора Білецького (він був священиком у тім же селі, де мешкав Штейнґейль). Маємо прекрасний хор з молодих волиняків, котрі тут працюють на фабриках. Прихід утримується самими прихожанами, що дали підписку на певні щомісячні внески. Словом, справа поставлена чисто і без втручання всіляких темних і спекулюючих на церковних справах елементів. До участі в парафії запрошені всі православні. Але вдалося так скоро без зайвих інтриг організувати цю справу тільки дякуючи тому, що зі самого початку поведена тверда, певна лінія, яка забезпечила провід цілої справи гетьманцям…» По війні наша православна церква була «…у невеличкому бараку ч. 83. Жили в таборі студенти теології, передусім, з Волині. Їх Українська Богословська академія в Мюнхені нараховувала майже 80 осіб. Прислуговували вони активному, дуже резолютному отцеві Федорові Білецькому, який відігравав поважну роль і в церкві, і в громаді. Це поєднання функцій було тоді необхідним, бо церква наша, – писав Володимир Маруняк в історії «Українська еміграція в Німеччині і Австрії», – перебувала у ті роки в дуже критичній фазі. В Німеччині й Австрії нараховувалось 1946 р. 12 єпископів на чолі з митрополитом Полікарпом. Але на першому церковному з’їзді в Ашаффенбурзі 1947 р. виокремилася з лона УАПЦ частина вірних, зосередившись у Соборно-правну Церкву, яка утворилась в Україні 1921 р. під омофором Василя Липківського. Досвідчений у церковних баталіях о. Федір Білецький зберігав у таборі церковну рівновагу. На жаль, він релятивно скоро емігрував у США, де теж відігравав видатну роль у лоні УАПЦ…»
В одному з пізніших дописів йшлося: «Парох Православного собору святого князя Володимира отець протопресвітер Федір Білецький був українським патріотом, розумною і розсудливою людиною. За п’ять років перебування разом багато дечого ми навчились від братів православних, а вони – від нас, греко-католиків. Тут відбувалися спільно Йорданське водосвяття, а у Страсну п’ятницю – спільний обхід зі Святою Плащаницею. Це найбільше закарбувалося у моїй пам’яті. Я відійшла вбік із процесії, щоб побачити це божественне дійство. Людей було дуже багато. Початок і кінець процесії зімкнувся в одне велике містичне коло, що єднало нас у святій вірі до Бога, у щирому зближенні всіх українців. Люди співали, плакали з радості, гомоніли, несучи в руках запалені свічки. Панував чудовий святковий настрій! Тріумфальний обхід навколо Православного собору князя Володимира – це великий духовний подвиг людей, які не відступились від батьківських прадавніх традицій…»
Комітет збереження традицій, шукаючи за тимчасовим приміщенням для новоствореної парафії святих Володимира і Ольги, – писав Володимир Павельчак, – попросився в комірництво до Православного собору св. князя Володимира. І вони радо погодились прийняти нас до того часу, поки не побудуємо свій новий храм.
21 вересня 1968 року, в празник Різдва Пресвятої Богородиці, ми, греко-католики, молилися вже разом з православними братами-українцями в одній церкві аж до 14 жовтня 1973 року. Літургійні відправи відбувалися за попередніми домовленостями отців. Часом у народі буває так, що з Божого провидіння неможливе стає можливим! Прийшли Різдвяні свята! Величезна Свята Літургія! Після закінчення відправи ми, хористи новоствореної парафії, пішли заколядувати отцеві Федору і паніматці Ніні Білецьким. Вони були дуже зворушені і вдячні.
Пригадую, коли ми мали спільний концерт колядок у великій залі. На закінчення концерту хористам подали запалені свічки. У залі світло погасили, і хор разом із присутніми колядував величний гімн «Бог Предвічний народився» та колядку «Що то за предиво». Це було особливо урочисте, хвилююче і неймовірно величне дійство. Всі разом із хором колядували, а свічки миготливо блимали в затемненій залі. Здавалось, що сам Господь Бог завітав до нас зі спасінням і благословенням у нашому духовному єднанні. Здавалось, ось-ось світло в залі засяє, і ми всі побачимо себе в рідній Україні, а не в цій холодній чужині... Засвітилось світло, а я поглянула на свічку з думкою: «Чи це світло загасити, чи десь заховати глибоко у серце, як прозріння і взаємну любов і єдність між нами, українцями?»
Та поволі минали місяці, роки...
Анна Кульчицька з Чикаго у числі 41 часопису «Час і Події» за 10 серпня 2008 року зворушено писала: «Любіть ближнього свого, як себе самого...» – ці слова Божої заповіді знає, напевно, кожен християнин. Ними Господь наказує нам керуватися у своїх вчинках, і вони повинні бути однією зі складових нашого життя. Ці слова Господньої заповіді можуть бути також яскравою ілюстрацію подій сорокарічної давнини у взаєминах українських братів-християн міста Чикаго. Восени 1968 року, в силу певних обставин, у цьому місті було створено нову парафію, якій дали ім’я святих Володимира та Ольги. Не вдаючись у причини виникнення цієї парафії, все ж необхідно сказати, що ініціатори її створення постали перед, здавалося б, нерозв’язною проблемою – де ж відправляти Служби Божі, причащатися, хрестити дітей та відспівувати покійних. У членів молодої парафії на ті часи ще не було ні достатніх коштів, щоб придбати у власність уже збудований храм, ні досвіду в будівництві нового, а надворі вже була в розпалі осінь.
І саме у цю скрутну хвилину на допомогу новоутвореній громаді прийшла допомога від православних братів і сестер з парафії святого князя Володимира. Настоятель храму отець протопресвітер Федір Білецький разом із членами парафіяльної управи, яку в той час очолював Алекс Пелюхівський та в порозумінні з митрополитом Української Православної Церкви у США Мстиславом вирішили простягнути братню руку допомоги та запросити членів новоствореної парафії святих Володимира й Ольги почергово служити свої Божественні літургії у православному храмі.
У своєму дописі «Нова парафія в Чикаго» Юрій Теодорович справедливо зазначав, що не може бути нормального і гармонійного церковно-релігійного життя в атмосфері суперечних зі законом і традицією розпоряджень і заборон та реакції на них – критицизму і спротиву мирян… Миряни-традиційники перенесли свої богослужіння до українського, православного храму, щоб без митарств і постійних «змін думки» нарешті в спокої і справді побожно молитися Богові. Перше українсько-католицьке богослужіння у православній українській церкві було відправлене у празник Різдва Богородиці, 21 вересня. Перед тим посвячено церковні ризи і чашу, а настоятель собору св. князя Володимира, митрофорний протоієрей о. Федір Білецький привітав католицьких братів і по-братерськи обнявся з о. парохом Джулинським. Присутні втирали сльози. Що вони переживали, хай це уявлять собі шановні читачі…»
Багато років після відходу у Вічність благочестивого панотця Федора Білецького, його ім’я не перестає бути на вустах прихожан і на шпальтах часописів. Так, Лариса Кухар у своєму дописі у числі 33 газети «Час і Події» від 20 серпня 2009 року під назвою «Урочисте прийняття в церкві св. Андрія Первозванного» писала про урочисте прийняття з нагоди призначення Святішим Патріархом Київським і всієї України Філаретом митрофорного протоієрея отця Віктора Полярного настоятелем церкви, народженого, до речі, 31-го жовтня 1935 року у місті Золочів, Харківської області, у родині розкуркулених, що його в листопаді 1999-го року Святіший Патріарх Київський і всієї України Філарет підвищив до сану протоієрея, а в травні 2002 році за ревну працю для Помісної Української Православної Церкви Київського Патріархату нагородив митрою. Цій події передувало багато інших, саме тому мені б хотілося познайомити наших читачів з історією цієї православної святині.
Почалась вона ще наприкінці 60-х років минулого сторіччя. Багато українських сімей почали виїжджати у передмістя. Підростали діти, нове покоління українців, народжених вже в Америці. Здавалось, що цей процес розпорошення українців приведе до втрати традицій та здобутків української громади. Побоювались, що процес асиміляції є просто неминучим. Але, на щастя, серед тих, хто поселився на Заході, знайшлись кілька відважних однодумців, котрі вирішили збудувати новий паросток українства там. Почали, звичайно, з церкви. Адже саме храм Божий завжди об’єднував наших людей. Саме тут люди не тільки складали молитву всевишньому, але й ділились радощами і печалями, мріяли про майбутнє та допомагали один одному. Після довгих роздумів Петро Драпало запросив до розмови групу людей. Відгукнулись лише 7 сімей. Це було 6 вересня 1970 року. Тож, на перших сходинах постановили заснувати нову парафію в Довнерс Гроу. Найперше отримали дозвіл від декана о. Білецького і знайшли приміщення в місцевій Єпископальній церкві. Небесним покровителем нової парафії було обрано святого апостола Андрія Первозванного.
Уже 15 листопада 1970 року отець Євстахій Писар відправив першу службу Божу. Чутка про нову парафію швидко поширювалась, і до парафії приєднувались дедалі більше і більше сімей. Тож, на їхні пожертви невдовзі змогли придбати будинок, в якому і правили службу. Умілі руки українських господарів упорядкували цю будівлю до належного стану, а через 3 роки вирішили її продати і придбати 3 акри землі в Довнерс Гроу під будівництво нової церкви. Проте згодом парафіяни надумали перемістити цей осередок більш на північ. У 1976 році вони придбали 15 акрів землі для постійної осідлості парафії св. Андрія в Блюмінґдейл. Фінанси на цю купівлю прийшли з пожертв парафіян та від продажу попередніх приміщень.
До речі, коли родина Полярних у листопаді 1948-го року переселилася до Бразилії, пана Віктора зарахували до семінарії святого Йосипа в Прудентополосі, де він продовжив свою науку, а через одинадцять років, уже після переїзду сім’ї Полярних до Америки, у 1959 році, якраз благочестивий панотець протопресвітер Федір Білецький вінчав Віктора Полярного з Валентиною Дмитренко в храмі святого князя Володимира в Чикаго. Принагідно згадаю, що натепер протоієрей Віктор Полярний нагороджений Святішим Патріархом Філаретом за заслуги з відродження духовності та утвердження Української Православної Церкви Київського Патріархату орденом св. Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ-го ступеня (2006), орденом святого Миколая Чудотворця (2007), а від 2-го липня 2008 року його було призначено секретарем Вікаріату Української Православної Церкви Київського Патріархату в США.
Слід також зазначити, що згаданий вище Вікаріат Української Православної Церкви Київського Патріархату в США і Канаді вітав ієрея Олега Сацюка, священика з великим досвідом теології та ширшою освітою права, з поверненням в лоно Київського Патріархату. Син дубенчан, правника й письменника Олексія Сацюка та пані Марії (з дому – Чучмай), ієрей Олег Сацюк народився в 1946 році в Австрії, був вінчаний у листопаді 1970 року з Роксоланою (Бігун) у катедрі святого князя Володимира в Чикаго також протопресвітером Федором Білецьким. До речі, його дружина, Роксолана Сацюк, вчителька, директор шкіл українознавства, голова відділів Союзу Українок Америки, багаторічна голова церковних сестринств і активна членкиня парафіяльних управ. Господь благословив подружжя двома синами, Ростиславом і Бориславом.
Коли ж 21 травня 2012 року Божого упокоївся в Господі митрополит Костянтин, від 1993 року Предстоятель Української Православної Церкви в США, який був наступником покійного Митрополита Мстислава (Скрипника), то в некролозі після відходу його у Вічність йшлося, що «…23 липня 1967 року Теодор був висвячений на священика у його рідній парафії св. Володимира в Піттсбурзі митрополитом Іваном (Теодорович). Одночасно його призначили помічником о. Федора Білецького, який був настоятелем катедри св. князя Володимира у Чикаго, ІЛ. Близько двох років він навчався біля людини, яку він щиро любив разом з пані добродійкою Ніною, дружиною о. Білецького, яка разом зі своїм чоловіком мала вплив на нововисвяченого священика. Отець Теодор працював з молоддю в парафії, в результаті чого утворився відділ Української Православної Ліги та парафіяльне тижневе радіо, яке слухали тисячі українських православних вірних околиці Чикаго. Всі ці молоді люди, а також його ровесники та старші залишалися його «дітьми» та «учнями» протягом їхнього життя...»
Минуло вже понад 70 років, коли 28 березня 1945 року у Німеку на прохання генерала Павла Шандрука, за командою командувача Другої Дивізії УНА полковника Петра Дяченка, було «піднято прапор, і почесна варта пронесла його до вівтаря», а «дивізія вишикувалась для Божої служби у парадній формі. Посередині квадрата стояв чудово прикрашений вівтар (із прапорами та тризубами)», – преподобний отець Білецький зачитав текст Присяги українського воїнства: «Присягаюся всемогутньому Господу Богу нашому на святому Євангелії та його животворящому хресті, що, не шкодуючи свого життя, завжди і всюди буду боротися зі зброєю в руках під українським національним прапором за мій народ і за мою рідну землю Україну. Усвідомлюю велику відповідальність, яка лежить на мені як на солдатові Української національної армії, і присягаюся слухняно, без заперечень виконувати всі накази командирів, тримати всі службові накази в таємниці. Хай допоможе мені Господь і пресвята Богородиця»…
Нещодавно я повернувся з Чикаго, де мене радо зустрічали: моя землячка зі Санжарщини д-р Неоніла Личик (Шерстюк) з чоловіком, інженером Святославом Личиком, багаторічним головою парафіяльної управи Українського Православного собору св. князя Володимира у Чикаго, сином Миколи Федоровича Личика, майора Армії УНР, Галина Степанівна Грушецька, батьки якої походили із Зіньківщини, а також – Микола Семенович Міщенко, уродженець гадяцьких Будищ, голова Фундації Українського Геноциду, яка є офіційно зареєстрованою у штаті Іллінойс від 2002 року, – усі вони при щирих розмовах завжди згадували добрим словом отця Федора та паніматку Ніну Білецьких…
Пам’ять же про благочестивого панотця Федора Білецького, душпастиря українських військовиків, мають шанувати й берегти всі правдиві українські патріоти. Мною ж зроблена певна спроба якраз напередодні 100-річчя Православного катедрального собору святого князя Володимира в Чикаго, цієї першої Української народної церкви в США, – повернути до материкової України добре ім’я протопресвітера нашої рідної Церкви о. Федора Білецького, привернувши увагу до його направду небуденної постаті дослідників історії української церкви, українського війська та широких кіл мирян, громадськості й усіх військовиків нашої держави, які на Сході нашої держави мужньо борються проти підступного і підлого московського агресора.