Бо жінка завжди повинна виглядати, як жінка, і, зрештою, відчувати себе вродливою жінкою. Викладач кафедри перекладознавства й контрактивної лінгвістики імені Кочура, кандидат філологічних наук Анастасія Василик росла в атмосфері, де ніщо інше не підкреслює так жіночу вроду, як національний костюм.

І що важливі не дорогі бренди, а відчуття стилю. Стиль молода жінка тонко відчувала завжди. Тому, коли загорілась ідеєю зробити колекцію дитячого одягу «Чичері» на основі вбрання української шляхти козацьких часів, оцього моменту – що відчуття стилю кудись зникне – боялася якнайменше.
Присвячена улюбленій доні Ксені (яка, як і мама, дуже любить, щоби вбрання було самобутнім), ця колекція стала першою, яку Анастасія Василик наважилася показати ширшій громаді. І цей показ був велелюдним і теплим не лише через неординарну особистість дизайнера, а й через те, що модельєрів, які в отакий спосіб працюють з дитячою модою в Україні, – одиниці.

– «Не заблукав би хто до себе йде, на жаль, поводиря не знайде, йти ж далеко», – пригадала під час показу слова Андрія Содомори. Як «занесло» доволі успішного професійного філолога й перекладача Анастасію Василик у сферу моделювання і пошиття одягу?

– Це було цілком аргументовано. Оскільки моя донька Ксеня йшла в перший клас і потрібен був одяг в етнічному стилі, то я захотіла для неї щось із цього верхнього одягу пошити. Тим паче, що у Львові на перше вересня доволі прохолодно. Шила я віддавна, навіть мріяла, що вступатиму на кафедру моделювання Академії мистецтв, але тато був категорично проти: мовляв, художників у сім’ї досить. Так я опинилася на англійській філології – продовжувати традиції другої половини сім’ї. Однак, шила завжди – для себе чи для товаришок. А це стало нагодою спробувати себе в стилізації і практичному виконанні.

– Практичне втілення вийшло за рамки звичайного пошиття. Ви використали фелтинг – спосіб валяння вовни. Вчилися у майстрів чи самостійно?

– Сміюся, що в святого ґуґла запитувала. Насправді я страшенно хотіла, щоб те, що роблю, не було шароварщиною. Хотілося знайти щось своє, свою стилістику. Зацікавлення добою козацтва, тим, як одягалася українська шляхта у XVI-XVII сторіччі, теж було для мене цілком органічним, оскільки історії про ці часи в нас удома були популярними.

– Однак, назва «Чичері» мала б перенести глядача, радше, в українські Карпати, ніж у Центральну Україну.

– Ось тут і знадобилася мені філологічна освіта. Бо насправді в корені цього слова (яке десь із Балкан) закладено семантику повтору, динаміки, завитків, оздоби. Саме це воно й означало в наших старослов’янських діалектах.

– Чи борються між собою ваші дві сутності: філолога та модельєра? Хто перемагає, навіть якщо про цю боротьбу знаєте тільки ви?

– Насправді боротьби немає. Одне й друге завжди було моїм. Філологія – це те, в що я вкладала свої зусилля упродовж останніх 15-ти років. А одяг – друга моя іпостась, бо змалечку любила гарно одягатися, ходила з батьком на захисти дипломів на кафедру моделювання в Академію мистецтв і, захоплюючись там усім, завжди відчувала: воно завжди буде біля мене – чи це буде пошиття для себе, чи для доньки, чи для друзів. Зараз чітко побачила – свою стилістику знайти мені поталанило. Й дуже тішуся, як усе представлене виглядає разом, оскільки ці речі інтегруються у спільний знаменник. Сьогодні думаю, що так і буду працювати – колекційно-тематичними групками.

– З якими почуттями підійшли до першого показу, крім радості і природного хвилювання?

– З відчуттям щастя, що вистачило розуму не дослухатися до порадників, які переконували, що колекція і показ у моєму випадку – це нереально. Вважаю, якщо в людини є мрія, то її потрібно реалізувати. Розумію, що це може бути не одразу, але кожну мрію потрібно довести до її втілення, щоб потім ці нереалізовані мрії ночами не стукали у вікна…