Автор на відкритті персональної виставки
	Олег Кіращук за роботою
	Писанки «Янгол-охоронець» і «Жар-птиця»
	Свіжонаписані писанки
	Замальовки покутської писанки
	Поєднання мистецтва і війни
	Екіпаж на Дебальцевському плацдармі. Осінь, 2014

Мистецтво і війна – несумісні. Митець творить красу і радість. Війна приносить у дім горе і розпач. Та коли ворог лізе в твою хату, на її захист стають усі. Не зміг стояти осторонь і відомий писанкар з Коломиї, Івано-Франківської області, 43-річний Олег Кіращук.

Тільки-но наприкінці 2013 року у Києві почався Майдан, Олег одразу долучився до боротьби. Спочатку був в охороні у Громадському секторі «Євромайдан», потім учасником 14-ї сотні. Під час розстрілу Майдану вступив до «Правого сектора». Як активіст цієї організації пройшов вишколи і деякий час служив у складі добровольчого батальйону «Дніпро-1». Через брак зброї, відсутність соцзахисту для сімей-«добробатівців», із власної ініціативи наприкінці липня 2014 року прийшов до коломийського райвійськкомату і 1 серпня був відряджений до 128-ї гірсько-піхотної бригади. У її складі з початку вересня і по 30 січня обороняв так званий «Дебальцевський плацдарм». Був поранений. На початку червня 2015 року, після лікування у госпіталі, продовжив службу у цій же бригаді у Станиці Луганській. У вересні 2015 року був демобілізований. Загалом, провів у зоні АТО 8 місяців.

 – Пане Олеже, напередодні цьогорічних Великодніх свят у Музеї писанкового розпису була відкрита виставка ваших авторських писанок. Головною була писанка з Ангелом-охоронцем. Що вас спонукало написати її?

– Де б я не був, мене скрізь оберігав мій Ангел-охоронець. А був я і на Майдані, і в зоні АТО. За цей час у моєму житті було багато таких моментів, коли, здавалося, що вже кінець, але Ангел завжди оберігав мене. Тоді я подумав, чим віддячити Богові за щасливе повернення? І вирішив, що напишу писанку з Ангелом-охоронцем.

– Цікаво дізнатися – коли ви почали розписувати писанки?

– Це був 1985 рік. Тоді ще навіть не пахло вільною Україною, а наші традиції не були в моді. Позаяк мій тато родом з Космача, то я часто бачив твори космацьких народних майстрів – вироби зі сиру, дерева і, звичайно ж, писанки. Не скажу, що сильно зацікавився, але часто милувався творами народного мистецтва. Моя мама розписувала вдома писанки на продаж, бо ми жили дуже бідно. Я сидів біля мами і починав робити перші спроби у писанкарстві. Відтоді щороку допомагав мамі писати писанки. Пізніше пішов до армії і навіть не думав, що в майбутньому моє життя буде пов’язане з писанкою. У 1992 році повернувся з армії. В Україні якраз тоді почалася шалена криза. Я пішов на роботу, але через мізерну зарплату через кілька днів звільнився. Мама каже: «Сідай і пиши писанки. У тебе гарно виходить». Спочатку розписував заради заробітку, а відтак, почав займатися більш професійно, цікавитись історією писанки, їздити в експедиції по селах і збирати давні, автентичні писанки. Замовлень не було, але, тим не менше, сидів і писав. Мама уже й шкодувала, і докоряла: «Хлопці ходять на кавалєрку, а ти сидиш вдома. Іди і погуляй». Але я вже не міг зупинитися. Мій молодший брат теж писав писанки. У 1993 році ми вже мали першу сімейну виставку.

– У вас є мистецька освіта?

– У 1995 році я побував на курсах із підвищення кваліфікації у Прикарпатському університеті в Івано-Франківську. Поважні люди побачили мої писанки і сказали: «Вам потрібно навчатися». Але яке там навчання у 23 роки? Зрештою, прийшла пора одружуватися, грошей нема… Але, тим не менше, друзі і родичі переконали мене, і я наважився поступати до Прикарпатського університету. На час вступу я вже 3 роки працював у коломийському Будинку школяра, де навчав дітей писанкарству.

– Коли прийшла ідея розписувати авторські писанки?

– Після нашої сімейної виставки я познайомився з Дмитром Пожоджуком. Пан Дмитро провів кілька лекцій про символіку української писанки, про її історію… Ці лекції справили великий вплив на мою подальшу творчість. У 1995-1998 роках мені стало нецікаво повторювати автентику і я почав пробувати щось своє. Проте, я твердо дотримувався позиції, що писанки повинні чітко поділятися на «автентичні» та «авторські». З того часу я не тільки писав свої, «авторські» писанки, але почав їздити по селах Гуцульщини та Покуття і збирати зразки давніх, автентичних писанок, робити замальовки. Мої «експедиції» виглядали приблизно так: приїздив у село і дізнавався у перших зустрічних людей, хто в цьому селі пише писанки на Великдень. Іноді мене провадили до писанкарок, які все ще писали автентичні, правдиві писанки, а траплялось, що у відповідь чув, що треба було 50 років тому приїхати. Так було у селах, ближчих до Коломиї, проте у віддалених селах автентичні писанки все ще тоді писали. Часто доводилось бачити, як занепадають традиції писанкарства: в одних селах писанки не писали взагалі, в інших писали такі, що вони тільки нагадували автентичні українські писанки. В міру можливостей я купував ці писанки, але тоді були скрутні часи, і я не міг купити багато, тому часто робив замальовки і записував їх назви. Приємно, що писанкарки часто мені сприяли в цьому. Згодом у Городенці з’явився меценат Володимир Никифорук, який профінансував купівлю писанок на Городенківщині…
Стосовно особисто моїх, «авторських писанок», то почалося все зі символу «олень». На гуцульських писанках він зображується просто, у стилізованій формі. Я ж почав додавати до нього декор, який брав з писанкової символіки. Мені до вподоби цей символ, оскільки, згідно з повір’ям, олень вказує правильний шлях у житті. Дійсно, згодом, куди б я не йшов, олень завжди вказував мені правильні шляхи. Більш витончені авторські роботи я почав писати тоді, коли у мене з’явилися замовники, які були готові дорожче заплатити. Тоді я міг повністю присвятити себе писанкарству, не думаючи, де заробити гроші. У 2008-2010 роках був такий період, що в місяць я заробляв втричі більше, аніж була наша середня зарплата у місті. Тоді про мене дізналися колекціонери з-за кордону і почали масово купувати писанки. Якраз у той час я зареєструвався як приватний підприємець.

– Пане Олеже, незважаючи на те, що війна і мистецтво несумісні, ви добровільно пішли на війну, закинувши своє улюблене заняття. Не страшно було?

– Спочатку було страшно, але від самого початку боротьби, тобто, ще від Майдану, мене не покидав мій Янгол-охоронець, тому підсвідомо я вірив, що все буде добре. Правда, йдучи на війну, я до кінця і не усвідомлював, що таке війна, хоча і розумів, що можу звідти не повернутись. Нас попереджали, що те, що ми бачили в кіно, то лише красиві сюжети. Подих війни ми відчули одразу, тільки-но наша колона в’їхала в зону АТО, коли наші САУ, що відстали від колони, були обстріляні диверсантами. Але все обійшлося благополучно, бо на допомогу прийшла група з мого підрозділу, яка наздоганяла нашу колону. Разом з екіпажем вони зайняли оборону і відбили напад. Ні вбитих, ні поранених не було.
За час мого перебування в зоні АТО хлопці помітили, що під час моєї присутності на позиціях панувала досить спокійна обстановка, і навпаки – коли мене не було, тоді позиції обстрілювалися противником. Також за час моєї відсутності загинули два мої побратими. Я відчував, що за мене дійсно моляться вдома, і що я маю надійного Янгола-охоронця.
Коли почалися великі бої за Дебальцеве, мене забрали на передову як артилерійського розвідника. На той час на передовій уже була вкрай напружена ситуація. Наші позиції обстрілювали щодня, оскільки на нашій вогневій позиції був ПТУР, АГС та бусоль, завдяки якій ми з напарником передавали координати нашим артилеристам… Незважаючи на обстріли, в нашу позицію не влучив жоден снаряд… Перед нами – поле. Спочатку міна падає далеко, потім наступі міни падають ближче і ближче… Відчуваємо, що наступна міна вцілить по нас, тому залягли, голови обхопили руками і чекаємо на вибух... але «наша» міна не прилітає… настає тиша... Схоже трапилось, коли в нашу позицію не міг вцілити танк… Мій Янгол і тут беріг мене, як міг.
Пізніше ворожі танки таки прорвали нашу оборону, і противник опинився не тільки попереду, але і позаду нас. Поруч з нашою позицією зупинився ворожий танк. Але сталось чергове диво – танк загруз однією гусеницею на сотню метрів від нас, тому він уже не міг наїхати на наше укріплення, щоб розтрощити його разом з нами. На той момент я вже тримав в руках гранату, щоб підірватися швидше, аніж танк почне «рівняти нас із землею».
Відстрілюючись, ми з товаришем виповзли з поля бою. За якихось кілька сотень метрів зупинились, щоб перевести подих. Я взяв телефон, щоб зателефонувати до дружини і повідомити, що зі мною все добре. Знову сталось чудо, бо, як я тепер кажу, мій янгол вдарив крилом по моїй руці, і телефон упав на сніг. Тільки-но я нахилився, щоб його підняти, поруч пролунав вибух, а я отримав поранення голови уламком. Якщо б я не нахилився за телефоном, то поранення було б значно серйознішим.
Мій напарник перепинив кількох наших бійців, і вони надали мені допомогу. Ми рушили пішки на Дебальцеве. На щастя, мій Янгол-охоронець і тут був поруч, оскільки лише він міг зробити так, що ми випадково натрапили на наших розвідників, які попередили нас, що прямо на дорозі, по якій ми йшли, на нас вже чекає засідка. Разом з розвідниками ми повернулись до Вуглегірська, де сподівалися зустрітися з нашими бійцями. Ідучи, натрапили на ще одну засідку, але наші розвідники вміло відбили напад, і ми рушили далі. По містечку їздила важка техніка, в різних місцях було чутно, як тривали бої, але неможливо було зрозуміти, де свої, а де чужі, все перемішалось…
Ми благополучно дійшли до будинку, де раніше дислокувались наші війська. На цей момент ми вже не знали, хто його контролює. Щоб дізнатися, я вирішив піти у розвідку, таким чином віддячити розвідникам за те, що опікувались нами. Йдучи в той будинок, тримав у руці гранату, щоб підірватись, якщо будинок уже виявиться захоплений противником. На щастя, будинок все ще перебував під контролем ЗСУ. Тут же мене обстежили медики і повідомили, що незабаром по нас приїде автомобіль. Минула година, друга… на дворі почало темніти, з’явились нехороші передчуття… Як виявилось згодом, медики не приїхали до нас, бо їх обстріляли ворожі танки, які вже були близько. Розуміючи, що своє бойове завдання я виконав, а поранення голови є серйозною справою, вирішив самотужки виходити з оточення. Вночі пішки вирушив у Дебальцеве. І тут сталось диво. Я не знав дороги до позицій ЗСУ, а рушив першою-ліпшою стежкою. Звичайно, просив Бога, щоб вказав мені саме ту дорогу, яка веде до наших позицій. Через кілька годин зустрів наших бійців, які обороняли Дебальцеве.

– Ви пішли в АТО добровольцем?

– Так. Я не міг сидіти спокійно вдома, знаючи, що на Сході гинуть молоді хлопці. Спочатку відбув із «Правим сектором» у батальйон «Дніпро-1» (коли ще він лише формувався). Через те, що бійці з добровольчих батальйонів і їхні сім’ї не мали соцзахисту, я вирішив перейти до лав ЗСУ. Таким чином, у липні 2014 року сам прийшов на військкомат, а 1 серпня вже служив у складі 128-ї бригади. Пишаюся, що служив саме у цій бригаді, хоча кажуть, що ми здавали Дебальцеве. Не правда. Ми були в Дебальцевому, тримали там оборону, відступали звідти, але не здавали цей плацдарм, оскільки на відтинку оцих 40 кілометрів, що від Дебальцевого до Артемівська, тривали активні бої з 20 січня до 18 лютого, тобто, майже місяць ми тримали оборону. Якщо б наші бійці втекли звідти, то для цього вистачило б однієї доби. Там були настільки геройські хлопці, що тут важко нам це зрозуміти. В середині лютого деякі наші хлопці стояли на позиціях, прикриваючи відхід бригади, знаючи, що, швидше за все, загинуть. Саме ці герої не допустили «другий Іловайськ», звідки наша армія відходила без прикриття.

– Чи задовільним було технічне і продовольче забезпечення батальйону?

– У 2014 році інструменти для ремонту гаубиці та уніформу для мене купила моя дружина. Зрештою, уніформу в армії видавали, але у ній дуже парило і вона була легкозаймистою. Тому моя дружина купила «натовську» уніформу, якісні флягу, берці, «паракорд» і хімічні грілки... Від держави я отримав тільки зброю і боєприпаси.

– А волонтери навідувалися до вас?

– Волонтерський рух тоді тільки починався. Одного разу, пригадую, був казус: нам привезли коробки з написом «Одяг», а коли ми їх розпакували, то в одній були бюстгальтери, а в іншій – жіночі рукавички. Згодом почали привозити нам продукти. А взимку під Дебальцевим уже стільки всього понавозили, що ми просили припинити постачання на деякий час. У нас ранок починався з думки, що будемо їсти, але не тому, що нічого не мали, а тому, що був великий вибір продуктів і напівфабрикатів. А коли вже потрапив на «передову», то там була друга крайність. З передової до їдальні було 200-300 метрів, але то була така собі «дорога смерті», бо проходила через рівнинну місцевість і не було де заховатись у випадку обстрілу. Коли тривали великі бої, то у багатьох воїнів організм не сприймав їжу. Тоді я був дуже схуд. А коли йшов із прориву до Дебальцевого, то 20 годин був без їжі, а замість води ми їли сніг.

– Як поводили себе на війні медики?

– Були навіть такі, що проривалися через оточення, щоб забрати поранених. Декотрі з них загинули. Наш медик Олександр Данилюк разом із бригадою потрапив в оточення під Дебальцевим. Він оперував поранених у бліндажі, користуючись підручними, немедичними інструментами, що були продезінфіковані спиртом.

– Чи було зловживання спиртним?

– Всяко траплялось. Випивали тоді, коли більш-менш було спокійно. Коли починалося пекло, тоді від горілки вже не п’яніли, наскільки сильним були викиди адреналіну. Але пили не всюди. Наприклад, коли були у Вуглегірську, то там горілки не було. Коли перебували у Станиці Луганській, то там без 50 грамів важко було заснути, бо противник був поруч, тому я не знав, чи ворог до тебе у бліндаж зайде, чи гранату вкине. А виспатись то ж треба, бо вночі ще й на варту заступали.
Тих, хто зловживав спиртним, ми карали – когось закривали у бліндажі, іншому вигадували більш суворе покарання…

– А чи були хлопці, котрі боялися йти в бій?

– Читав в Інтернеті детальніші описи про бої на наших позиціях. Дізнався, що поруч з нами стояли «артилеристи-протитанкісти». Вони втекли з позицій і, в результаті, у нас не було чим боронитися від танків. Були й такі, що скаржилися на біль у шлунку чи ще десь і, нібито, не можуть воювати. Кілька днів лежали у бліндажі, потім їх забирали у госпіталь, а на їхнє місце привозили нормальних хлопців.
Я був вражений одним гранатометником Сергієм (навіть не знаю, чи він живим залишився), хоча моя перша думка була про нього негативна. Він ще не воював раніше і я подумав, що він розгубиться в бою. Та коли почався перший для нього бій, я побачив, що він кинувся до свого гранатомета і впав на коліна, не дивлячись, що так можна покалічитись. Гепнувся й одразу почав стріляти. Після того бою я подарував свої «натовські» наколінники Сергієві, бо бачив, що вони йому більш потрібні. Бувало, що й офіцери втікали, і тоді рядові самі відбивалися.

– А було щось схоже на дідівщину?

– Чогось такого не було взагалі. Половина офіцерів вимагала, щоб до них зверталися на «ти» і без усіх почестей. Зі мною були хлопці, котрим по 18 років, а були і молоді офіцери. Молоді офіцери зарекомендували себе дуже добре.

– Як місцеве населення ставилося до українських військових?

– Ставлення було різноманітним. Коли ми були у Слов’янську, тобто, далеко від передової, то вони пошепки казали, що дуже вдячні сепаратистам за те, що ті позбирали наркоманів та алкоголіків в одну купу і кудись забрали. Очевидно – на війну. А коли ми перебували під Дебальцевим, то люди казали: «Спасибо ребята, что вы здесь». Місцевий фермер привозив нам молокопродукти з ферми, за що потім його з братом розстріляли терористи, а  його дружина десь пропала. Тут місцеві гарно усміхаються, а потім здають своїх же земляків.
Краще ставлення до нас було у Станиці Луганській. Ті люди, котрі розраховували на якісь привілеї у випадку перемоги сепаратистів, були дуже озлоблені на нас. Вітаєшся з ними, а вони не відповідають або розмовляють крізь зуби. Навіть пробували хамити, але коли тупнеш ногою, то він уже твій друг. Але більшість людей були дійсно щиро вдячні нам. Пізніше в Станиці Луганській люди призналися, що коли до них у містечко заходила українська армія, вони заховали усі дорогоцінності, автомобілі, побутову техніку, мовляв, «фашисти» все відберуть. Проте, минуло кілька днів, а ніхто не мародерствує, і люди почали розуміти, що були жертвою пропаганди. Згодом уже й почався «містечковий бізнес», бо ми почали купувати у них продукти. Якось попри блокпост їхав місцевий тракторист. Зупинився і кричить: «Мужики, тут пісня про вас». Підкрутив гучність, а там звучить пісня «Воїни світла, воїни добра». Потім витягує з кабіни пляшку пива і протягає мені. Я кажу, що не вживаю алкоголь, а він відповідає: «Я ображуся. Не бійтесь – не отруєно!». Стосунки були добрими. З наших спостережень виглядало так, що палких прихильників Росії було не більше, ніж 10 %. А були й такі, що казали, що їм однаково, яка буде влада, аби тільки не стріляли.

– Чи важко було призвичаїтися до нормального життя після демобілізації?

– Психологічний стан був важким. Часто снилося, що продовжую воювати. Нещодавно приснилося, що потрапив в оточення і стріляю по своїх. А це був якраз найбільший страх – підстрелити свого. Я маю чудову дружину, яка змогла мене вивести зі складного психологічного стану, і тепер у нашій сім’ї знову панує тиша і злагода.

На «передовій» в Станиці Луганській. Серпень, 2015	Зустріч із земляком з Коломиї. Блокпост у Червоному Жовтні. Літо, 2015