Члени студії Гердан з одним із організаторів Bead & Button Show Ліндою Коллатз
	Члени студії Гердан разом із представниками дирекції УІМА та кредитівки Самопоміч
	Відвідувачі виставки разом із Н. Марусик
	Експонат виставки (автор Оленка Прийма)
	Експонат виставки (автор Оксана Казанівська)
	Відвідувачі-американці - шанувальники українського народного мистецтва
	Експонати виставки (роботи членів студії Гердан)
	Виставковий куточок УІМА
	Експонат виставки (автор Настасія Марусик)
	Член студії Н. Левицька-Купрій разом з родиною

Bead & Button Show – надзвичайно престижне міжнародне шоу, яке щороку відбувається у містечку Мілуокі, штат Вісконсин. Щороку це шоу відвідує понад 10 тисяч людей з усіх штатів Америки та 50-ти країн світу. У величезному павільйоні продають свої роботи з бісеру майстри та ювеліри; також бізнесмени привозять сюди найрізноманітніші матеріали для створення прикрас.

На це шоу мріють потрапити безліч майстринь. Але потрапляють лише найкращі. І серед них – майстрині студії «Ґердан», яку очолює мисткиня Настасія Марусик. І одразу ж до їхньої експозиції потягнулися вервечки глядачів! Роботи українських майстринь мали приголомшливий успіх!
Їхні роботи потрапили на виставку, призначену тільки для показу. В основу виставкових робіт студійців було закладено орнаменти зі старовинних ґерданів та силянок кінця ХІХ-поч. ХХ сторіч із приватних збірок буковинських збирачів старожитностей Івана Снігура і Миколи Шкрібляка та з фондів буковинських музеїв.
Також майстрині відтворили старовинні прикраси, що зберігаються у музеях України, використовуючи матеріал із книг Олени Федорчук «Українські народні прикраси з бісеру» та Ганни Врочинської «Українські народні жіночі прикраси ХІХ-поч. ХХ сторіч». Відвідувачі виставки також могли ознайомитися зі старовинним буковинським строєм, вишитим бісером.
Учасниця студії «Гердан» пані Оленка Прийма взяла невеличке інтерв’ю з однією з організаторів Bead & Button Show, пані Linda Kollats.

– Ми дуже раді, що ви запросили нас до участі у шоу, і хотіли б продовжувати співпрацю і в майбутньому.  Розкажіть, як ви почали працювати у «Bead & Button Show»?

– «Bead & Button Show» було започатковано у Портленді в 2001 році, а потім прийшло у Мілуокі, штат Вісконсин.
Я спочатку працювала в компанії Kalbach Publishing, яка є організатором цього шоу. Але я вирішила, що не хочу більше сидіти перед комп’ютером, а хочу брати участь у подіях. Тож я прийшла у відділ у 2003 році і почала роботу з експозицією на виставці. У цьому, 2016 році зі мною працювала також Сара Дамфорд, наш івент-директор.

– А у вас є якісь плани на майбутнє? Це ж великий проект, яке ваше бачення проведення таких шоу?

– У майбутньому ми маємо намір зберегти його у такому ж форматі. Очевидно, що ми будемо робити деякі зміни в проведенні шоу, і це буде залежати від того, скільки ми матимемо щороку заявок, і скільки ми матимемо щороку учасників. Таким чином, на даному етапі ми ще перебуваємо в пошуку, як кажуть, змісту і форми, але ми сподіваємося, що в майбутньому ми остаточно визначимо стиль.

– Це чудово. Що ж, це наш дебют. Як вам наша експозиція?

– Це прекрасний показ, чудова експозиція, нам дуже подобаються експозиції з національним акцентом.

- Ми сподіваємося співпрацювати з шоу і надалі. Щороку ми будемо мати щось інше. Цьогоріч ми зробили інтерпретацію давньої, старовинної геральдики України. У наступному році ми будемо робити щось сучасніше. І ми вам дуже дякуємо. І це, безумовно, велика честь для нас.

– Дякую вам за участь!

Нам також вдалося поспілкуватися з наставницею-майстринею студії «Ґердан» Настасією Марусик.

– Пані Настю, український стенд на Bead&Button Show представленo надзвичайно багатими роботами учнів вашої студії. Чи зуміли ви реалізувати свій задум? Чи знайшли однодумців, послідовників, людей, які б горіли так само, як і ви, бісеронанизуванням, ґерданоплетінням, усім традиційно українським?

– Вважаю, що всі загорілися цією ідеєю. Ми не шукали нікого. Декілька місяців перед тим було створено дитячу групу у школі мистецтв при катедрі св. о. Миколая. Дирекція школи подала перші оголошення на радіо, в газету «Час і Події». І тут якось телефонує мені директор школи мистецтв Андрій Чуйко і каже: «Є одна пані зі старої еміграції, яка хоче навчитися робити ґердани». Я й кажу: «Якось нецікаво працювати тільки з однією людиною. Але, думаю, нехай. Тож вирішила зустрітися з Оленкою Приймою. Ми мали кілька уроків. Я не проводила з нею індивідуально уроків. Вона приходила до дітей, у нашу дитячу студію. Їй сподобалося. А потім вона сказала: «Я б хотіла мати індивідуальні заняття». Ми позаймалися трохи часу індивідуально. Я й запропонувала їй: «Якщо ви цим «захворіли», може ще хтось захоче цим займатися. Давайте зробимо класи при Інституті».  Пані Оленка тоді була віце-президентом Українського Інституту Модерного Мистецтва. Вона порушила питання на Раді директорів, і всі погодилися. Це щось було нове, а Інститут постійно шукає нові ідеї.
Заняття ми проводимо двічі на місяць, щоб людям не набридало. Аби людина могла зробити проект, допоки буде друге заняття. Звісно, що всі працюють протягом усього робочого дня. Бісеронанизування чи ґерданоплетіння – це хобі, захоплення для серця. Думаю, це так, як і в мене.
Люди приходять різні. Приходять іноді на один день. І якщо розуміють, що це їм не підходить – то йдуть. А ті, що залишаються, то вже надовго.

– У вас багатюща колекція. Ви протягом усього життя збираєте різноманітні старовинні узори. Як вам вдається поєднати давні традиційні візерунки, техніки зі сучасністю?

– У мене артистична натура з дитинства. Але так склалося, що батьки не могли дати мені ту освіту, яка мені до душі. Я отримала технічну освіту. Працювала інженером-конструктором на одному з чернівецьких підприємств. Саме цей досвід конструктора, те, що я мала справу зі схемами, а також моя любов до вишивання, поєднання найрізноманітніших художніх проектів стало причиною, що мої задумки шикуються в оці схеми у ґерданах. Ось це старовинне мистецтво ґерданоплетіння чи вишивки базується на геометричному орнаменті. А це – насамперед – точність. Елементи, знаки і символи повторюються, тому все має бути точним.
Можливо, дійсно допомогла дисципліна від спеціальності й ота любов до народного мистецтва. Я дійсно все життя збираю ось ці старовинні орнаменти, у мене й колекція велика є. І коли я працювала в музеях над своєю новою книгою з вишивки, натрапила на старовинні бісерні силянки й гердани. Вони є у дуже малій кількості. За радянської влади сорочки віддавали у музеї, бо то було не модно. А ось бісерна прикраса – маленька, вона не заважала вдома, тому люди їх рідко здавали у музеї. Проте, коли я побачила кілька робіт, у мене одразу загорілися очі, я захотіла вивчити бісероплетіння. Зараз це дуже легко зробити, бо в Інтернет-мережі можна знайти все потрібне. Тоді не було цього нічого. По крупинках довелося збирати матеріал. Книг тоді також не було. Якось, коли я приїхала з відпустки з України, привезла повну «валізу» усіляких вирізок із журналів, багато що мені дали працівники музеїв. Я впродовж року працювала над цією технікою. Мій чоловік зробив за моїми ж кресленнями цілу купу верстатів, щоб мої студійці могли освоїти техніку ткання бісерних виробів. І все поїхало!
Сам Бог мені послав пані Оленку. Чомусь вона також захотіла вже у свої зрілі роки цим зайнятися. Так поступово ми виросли до найкращого у світі шоу Bead & Button Show.

– На ньому представлена Україна, а саме – наша діаспора, вже вдруге?

– Ні, на шоу, як учасники, ми вперше. Сюди ми їздимо, відколи організували нашу групу. Це був десь вересень 2013 року. Наступного року я повезла своїх учнів подивитися на це шоу. Оскільки я жила тут, у Мілуокі, то знала про нього. Поїхали вперше – сподобалося дуже. Поїхали вдруге – також. А на третій рік вирішили – давайте і ми щось зробимо.
Тоді ми підійшли до Лінди Колатц, організатора шоу. Вона тоді на нас так поглянула, не розуміючи, що ми хочемо. А коли ми надіслали світлини наших робіт, то нам вислали аплікацію і навіть спонсорували наш стенд. Ми за нього нічого не платили. І, як я бачу, дебютували ми досить успішно. І організатори задоволені, бо вони додали справжню перлинку в це шоу.
Там виставляють свої роботи, здебільшого, дуже знамениті бісероплетільниці, майстрині і художники. Але всі працюють у сучасному стилі. А ми захотіли показати старовинну Україну.
Ще одна важлива деталь – українське народне мистецтво дуже схоже з бісероплетінням індіанців Америки, корінних мешканців США. Американці дуже шанують свою культуру. За цих три дні до нас підходила шалена кількість людей. Вони цікавилися, просили детальніше розповісти про українські традиції. Ми сьогодні давали інтерв’ю – кожен член моєї студії. Люди настільки захоплені!

– А які плани у вас на майбутнє? Ви вийшли на міжнародний рівень. Це насправді просто дивовижно!

– У нас залишається кістяк студійців, людей, які люблять свою справу. Для яких це, як наркотик. Але зараз мені підкинули ідею організувати клуб творчих людей, аби кожен привносив щось своє. Хтось любить в’язати, хтось – вишивати, хтось – робити ґердани. Уявляєте, яка то буде краса! Звичайно, на цьому шоу будуть презентовані тільки бісерні роботи. Але, можливо, людина, яка не вірить, що може зробити ґердан, але яка вишиває, прийде до нас подивиться і скаже: «О, я це зможу!»

– У Вас не тільки практичні заняття. Ви також розповідаєте про історію виникнення бісерних прикрас і їх місце в комплексі традиційного вбрання українців. Себто, це й освітній проект.

– Таким людям, які зараз є у моїй групі, історію не треба розповідати. Мені ще можна повчитися у них. Настільки їхні батьки цінували своє, рідне. Ми виросли трошечки в іншому середовищі, за часів радянської влади, коли було модно носити фуфайку, а не вишиванку. Хіба окремі люди, як от я, хто дійсно любив і цінував старовину. Величезний внесок у збереження національних скарбів України несли, відомі далеко за її межами збирачі старожитностей Іван Снігур, Микола Шкрібляк, які радо поділилися світлинами із своїх зібрань. У свої роботи ми закладаємо орнаменти із їхніх колекцій.  
Ми не маємо якихось грандіозних планів на майбутнє. Наша головна мета – популяризувати у світі мистецтво наших предків, щоб воно не пропало. І до цього треба залучувати молодь. А заробляти ми мусимо іншим способом. З оцього хобі не виживеш.

Далі до розмови приєднались майстрині студії «Ґердан» Оленка Прийма, Оксана Казанівська, Христина Сютрик, Катерина Івасишин, Ганна Овчарчин, Люба Мартинюк, Наталя Левицька-Купрій. Їх розпитувала Софія Разумова.

– Що спонукало вас долучитися до ґерданоплетіння?

Олена Прийма: Я є родом з Тернополя. Мала лише шість місяців, коли виїхала з України у 1944 році. Мої батьки поїхали до Австрії, звідти – до Аргентини. А в 1956 році приїхали ми до Америки. Мої батьки – українці-патріоти. Тато – адвокат. У нашій хаті все було в українському стилі: українська школа й українські танці.
Я дуже багато вишивала з мамою. Тепер, у старшому віці, вже трошки тяжче вишивати, але я дуже зацікавилася ґерданами. Побачила пані Настю після занять у школі св. отця Миколая, де вона вчила малих дітей. Я між тими малими дітьми відчувала себе дуже великою. Ми хотіли почати щось подібне робити в Інституті. Я там працюю дуже багато років. Мою пропозицію управа  підтримала, адже ми стягнули до Інституту нову ідею і нових членів.  Пані Настя погодилася нас вчити. Наразі десь 10-18 наших жінок вчаться бісеронанизуванню і ґерданоплетінню. І не конче всі українці. Були також і чужинці.
Справа в тім, щоби втримати нашу українську традицію – вишивку, ґердан... Також є ідея пристосувати старовинне українське дійство до модерного способу (стилю) одягатися. Ми маємо великий успіх під керівництвом пані Насті, бо вона дуже багато всього знає. Знає, куди спровадити, щоби ми могли себе показати.

– Речі, виготовлені вашими руками, були презентовані і в Києві.

О. П.: Так, ми уже третій рік поспіль надсилаємо наші речі до Києва.
Настя Марусик: У Києві діє Національна спілка майстрів народного мистецтва України. Я є її членом із 2006 року. Під їхньою егідою, а також Міністерства культури України проходить виставка «Кращий твір року», куди звозять роботи майстрів з усієї України. Потім організатори ці роботи додають у каталог. Тож наші роботи вже є в одному такому каталозі. Думаю, ми будемо постійними учасниками цієї виставки. Це – дуже престижна виставка.

– Раніше подібні роботи зберігалися в Україні. А тепер роботи, навпаки, везуть з діаспори до України.

О. П: Життя – то є коло. Те, що ми сюди привезли, тепер пересилаємо туди. Задля того, аби зберегти усі наші традиції.
Н. М.: Ми їм даємо нове життя. Ось ці ґердани, які я роблю, завдяки пані Оленці, стали модними. Вона – дуже великий трудолюб. Робить найбільше робіт. Всі свої роботи вона одягає на поважні імпрези, отримує багато схвальних відгуків. Люди нарешті почали витягувати свої ґердани зі скринь.

– Себто, українське стало модним.

Н. М.: Ми пробуємо навіть осучаснити ґердан. Беремо старовинний ґердан і додаємо щось своє. Відтак, таку роботу можна одягнути і до вечірнього вбрання, і до вишиванки.
О. П: Кожен ґердан є оригінальним, ексклюзивним. Кожен вибирає собі кольори. Із тих 150 ґерданів, які ми вже створили, нема жодного однакового. Кожен – інакший, нема жодного повтору!

– Вам подобається, що ваша студія вийшла до людей, а ваші роботи побачили люди?

О. П: Нам не була конечно потрібна велика публіка. Але люди знали про Український Інститут модерного мистецтва, знали, що тут може бути збережена наша традиція. Ми є з того дуже-дуже гордими. Тепер ми вийшли на американську публіку, на це шоу в Мілуокі, яке має статус міжнародного.
Н. М.: Усі роботи, які виконали мої студенти – це копії робіт із приватних колекцій Івана Снігура, та Миколи Щкрібляка. Вони датуються кінцем ХІХ-ХХ сторіч. Івану Снігуру вже майже 90 років. Він хоче, щоб його праця не пропала марно, бо вона насправді дуже велика.
На цій виставці ми виставляли копії  виготовлених нами прикрас, які зберігаються в багатьох українських музеях. Використовували матеріал із книжок Олени Федорчук, Ганни Врочинської. Зараз є ідея видати книжку з роботами нашої групи, які базуються на колекції Івана Снігура і Миколи Шкрібляка.

– …але виконаних вашими руками.

Так, адже головне завдання майстрів народного мистецтва полягає в тому, щоб відтворювати старовинні вироби, втілювати іх в життя і передавати майбутнім поколінням. Маємо багато світлин старовинних прикрас, які ще не друкувалися.  У нас дуже великий обсяг роботи. Це нелегко, бо кожна з жінок працює.

– Пані Оксано, чому ви приєдналися до студії пані Насті?

Оксана Казанівська: Для мене це, як наркотик. Я люблю вишивку, і ґердани, і бісероплетіння. Це для мене – відпочинок після роботи. Я мушу мати щось, що знімає стрес. Коли мені було 4 роки, мама дала мені голку в руки. Я дуже цікавлюся українською культурою, змалечку зберігаю різні книжки, історії. Коли ми їздили на вакації, то брала зі собою кольорові олівці й змальовувала все.
А чому я приєдналася? Бо Оленка Прийма розповіла мені, що організовується така студія. Я колись була у клубі вишиванки, а тепер вирішила долучитися до цієї справи. Тут дуже приємне спілкування. Ми можемо бачити, які ідеї мають інші люди. Якщо є труднощі, то завжди хтось підкаже, як буде краще.

– А як ваші батьки зуміли зберегти почуття єдності з Батьківщиною?

О. К.: Моя мама до Америки приїхала під час Другої світової війни. Її ціль була – зберегти українське. Вона хотіла тут відбудувати маленьку Україну. Хотіла, аби ми всі розмовляли українською. Мої сестри всі розмовляють українською. Їхні діти – також. Мама одного літа навіть образилася, коли ми, сестри, між собою розмовляли англійською. Ми тут закінчили школу українознавства. Знали українську літературу, культуру, історію. Мої сестри вміють вишивати, але не захоплюються цим так, як я.
Ганна Овчарчин: Людина може без того обійтися, але я цю справу дуже люблю. Дуже вдячна пані Насті, що ми маємо де навчитися і ґерданоплетінню, і бісеронанизуванню. Я була в Україні, але не мала змоги того бачити. Ми б хотіли продовжувати цю справу, допоки пані Настя зможе нас навчати. Вона має дуже великий досвід у цій справі, великі знання. Є майстром вищого класу. Ми їй дуже вдячні!

– У вас є інші зацікавлення?

– Вишиваю. В Україні я вишивала і рушники, і подушки, і блузки. Але коли відкрилися ці курси, сказала собі, що мушу туди ходити.
Христина Сютрик: Моя мама, Олександра Савин, якій 97 років, вишиває все своє життя. Мій покійний тато писав писанки, також різьбив і працював з деревом, виготовляв різні речі для церкви.
Коли я довідалася, що пані Настя хоче робити такий проект, дуже захотіла до нього долучитися. Думала, що то є дуже цікаво. Коли я прийшла додому після першої лекції, показую мамі і кажу: «Ти мусиш навчити мене це робити!» Ні, мама не буде того робити, бо її пальці не надаються до того. Вона здібна до вишиття. А бісеронанизування – то трошки тяжче. Вона робить різні речі з коралями. То дає їй потіху.
Якби я могла цим частіше займатися, то було би дуже добре. Але я дуже заангажована в інших речах. Нема часу, але бажання є.

– Коли вам пані Настя дає проект, у вас є якісь власні ідеї?

Х. С.: Я завжди кажу: «Я не здібна до того». Пані Настя доручила мені розмальовувати один проект, і я дала стільки кольорів! Бачу, що зробила не так, як треба. Ще мушу попрактикуватися. Мені дуже тяжко вибрати кольори. Розмальовувати – мені це, на жаль, ще не виходить.
Н. М.: Це справа майбутнього.

– Нові люди можуть прийти сюди? Є майбутнє у цієї студії?

Х. С.: О, звісно! Нові люди постійно приходять. На вихідних у Чикаго стільки подій, що нема коли цим займатися. Але треба собі сказати: «Я буду цим займатися» і виділити час саме на цю справу. Я, для прикладу, пропустила тільки кілька лекцій. Намагаюся приходити на кожну лекцію.
Наталя Купрій: На День незалежності я познайомилася з пані Настею. Мене дуже зацікавила розмова про традиції бісероплетіння. Дуже сподобалися вироби, які вона виставляла на цьому святкуванні. Пані Настя запросила мене прийти до них на заняття. Я ніколи раніше цим не займалася, але захотіла спробувати. Коли я прийшла сюди вперше, мені надзвичайно сподобалось. Тут є можливість проявити себе, свою креативність, можливість повернутися до стародавніх традицій і втілити їх у сучасній манері. З того часу я стала шанувальницею клубу.

– Ці курси вас надихають на створення чогось свого?

– Вони спонукають творити власні візерунки, вироби власного дизайну. Після того, коли я спробувала виконати кілька класичних схем, які запропонувала пані Настя, мені захотілось підбирати свої кольори, створювати більш осучаснені мотиви у традиційних виробах з бісеру. У мене вже є кілька нестандартних робіт. Планую займатися цим і в майбутньому. Дуже мені подобається те, що люди сюди приходять різного рівня. Тому людина одразу може знайти для себе заняття певного рівня і продовжувати разом з усіма. Є також можливість спілкуватися з людьми, які вже роками займаються цією справою.
Це – моє хобі. Я вважаю бісероплетіння мистецтвом високого рівня, тому що воно залучає багато думок і любові, багато відповідальності. Але результати дивують і дають натхнення до появи нових виробів з бісеру.
Катерина Романків-Івасишин: Я приїхала до Америки, коли мала 8 років. Ходила тільки до американських шкіл. Завжди мала здібність до мистецтва. У школах намагалася виконувати речі, які презентували українське. Я вчителювала 34 роки. Своє українське намагалася ставити наперед: аби передати й американцям, і своїм онукам. Вони саме підростають. Коли я займаюся бісеронанизуванням, вони бачать українську красу. Вони такі задоволені! Кажуть: «Ось це ти зробила професійно!» Я їх також вчитиму бісероплетінню. Мені родина з України каже: «Ти – справжня патріотка!» На це відповідаю: «Людина не може змінити те, ким вона є». Я народилася українкою і до смерті буду нею. Все моє серце волає за Україною.

– Дозвольте поцікавитися, скільки часу ви вже відвідуєте студію?

К. Р.-І.: Уже понад рік. Мене запросила товаришка. Вона, на жаль, померла, але залишила цей дарунок на усе моє життя.

– Яка ваша найулюбленіша робота, котру ви виконали самі?

К. Р.-І.: Я люблю робити традиційні узори. Адже модерні можна купити будь-де. Базовані на традиції узори – це моє. Це – моє серце. Я маю багато кузин в Україні. Там – уся моя родина. Я їздила туди вже 8 разів. Мені дуже важливо, аби ми любили своє, розвивали його і показували іншим. Маю знайомих американців, яким показую свої роботи. І знайомі захоплені!

– Бачила, як люди підходили до вашого стенда на виставці. Вони були дуже й дуже зацікавлені.

К. Р.-І.: Я запитувала їх, чи подобаються їм наші роботи. Одна пані сказала: «Це дуже важливо, що ви продовжуєте своє, традиційне». Я жила в різних державах, роз’їжджала по всьому світі. Але мені дуже важливо те, щоб ми любили своє. Я бачу різницю між своїм і чужим.

– Це допомагає зберігати тепло душі, дає основу в житті.

К. Р.-І.: Коли я приїхала вперше до України у 1952 році, не могла повірити, яка ж Україна красива! Те, про що розповідав батько, я побачила своїми очима. Зрозуміла, чому мама і батько все життя так тужили за своєю землею.

– Ви зовсім недавно приєдналися до студії. Як вважаєте, чи стане це вашим хобі? Вистарчить вам терпіння? Чи є тут зерно, яке й далі притягуватиме сюди людей?

Шалева Анна: Я завжди вишивала. Танцювала, брала участь у хорах, у струнному оркестрі. Але бісеронанизування – це те, чого я хотіла навчитися, ще коли була молодою. Це – моя дуже давня мрія. Але завжди не було часу, та й не було доброго вчителя. Тож тепер, коли з’явилася добра вчителька, я хочу навчитися і цим займатися. Хочу навчитися робити традиційні узори, але, водночас, додати нотку модерного. Маю добрий хист до кольорів. Тож, сподіваюсь, зможу зробити щось своє. Це дійство для мене дуже цікаве. Воно вимагає уважності і терпеливості. Це дуже добре для мене. Я іноді буваю дуже дратівлива, тож бісероплетіння мене заспокоює.

– У вас є задуми, які ви хотіли б реалізувати?

Ш. А.: Завжди маю свої ідеї, проте, не завжди знаю, чи зможу їх виконати. Я не знайома зі стилями. Думаю, спочатку треба навчитися виконувати традиційні узори. І тільки тоді можна робити щось своє.
Ми презентували на виставці візерунок з рожею. Це ті речі, яких я би дуже хотіла навчитися. Це – дуже модне, нове, але також візерунок, який пов’язаний із традицією.
Н. М.: Той орнамент я взяла зі старої горботки. Але робота виглядає настільки сучасно! Мета всіх наших студентів – осучаснити українські ґердани.
Ш. А.: Щоби люди цікавилися ними. Щоби зрозуміли, що це є українське. Що воно походить від певної культури.
Я тут народжена. Мої батьки приїхали до Америки у 1949 році.

– Хто привив вам любов до українського?

Ш. А.: Мама. Вона дуже гарно вишивала. Насправді вона була артисткою. Мала справжній талант. Я маю багато її вишитих речей. Деякі ми загубили, бо, на жаль, вважали, що їх нема чого зберігати. Але тепер, коли я виросла, думаю по-іншому.
– Кожен, з ким ми спілкувалися, наголошував на важливості традицій, родинності. Усі жіночки перейняли це від мами.
Н. М.: Стара еміграція змушена була так чинити. Ми приїхали на заробітки. А вони втікали від тоталітарного режиму. Що можна було взяти зі собою? Дітей і вишиванку. Це дуже шанувалося Люди тужили за Україною. Ось ці традиції для них були понад усе. Тому вони так збереглися.

– Думаю, ці традиції дали можливість зберегти свої народні скарби і вижити.

Дякую вам за розмову!