На передових позиціях «Зеніту»

«Я не маю права і особливого бажання позбавляти життя людину, адже розумію, що це чиїсь батьки, чоловіки, сини. Але такі вже закони війни», - каже 25-річний Ігор Ємельянов, гранатометник із позивним «Сокіл», один з героїв легендарного загону «Диких качок».

Вже майже вісім років, як старший солдат, водій-акумуляторник Кам’янко-Бузького зенітного ракетного полку служить в Повітряних Силах Збройних Сил України. Професію військового обрав не даремно – хлопець продовжив військову династію. Матір Ігоря понад двадцять років віддала службі у Збройних силах України. Ігор з дитинства мріяв про професію, пов’язану із захистом громадян – завжди знав, що така робота саме для нього, цікавився діяльністю людей у погонах.
Потрапивши у військо рядовим, амбіційний юнак вирішив будувати кар’єру військового. Сьогодні Ігор мріє стати офіцером. Під час служби за контрактом в армії він закінчив юридичний факультет Львівського державного університету внутрішніх справ України. Тепер є всі передумови отримати офіцерські погони.
Восени 2014 року Ігор пішов добровольцем у Збройні сили України. Майже три місяці старший солдат майже виконував бойові завдання на передовій позиції «Зеніт» під Донецьким аеропортом. Це був найгарячіший час з історії зведеного загону Повітряних Сил.

	Орден, який отримав Ігор Ємельянов

«Зеніт» розташований на території покинутої зенітної ракетної частини. Постійні артилерійські та мінометні обстріли залишили від будівель тільки каркаси, а подекуди лише хиткі стіни. У цих руїнах, поміж знищеною бронетехнікою українські військові робили укриття, копали бліндажі. Пост «Хургада» – найближчий до Бутівки, пост «Очі» - спостерігав за старим та новим терміналом ДАПу – висоти, що на той момент була під контролем терористів.
Разом зі своїми побратимами 22 січня 2015 року Ігор Ємельянов взяв участь у найзапеклішому своєму бою з проросійськими найманцями. Колона ворожої техніки, яка мала завдання зайняти позиції «Диких Качок», не мала жодного шансу здійснити цей намір. Перебуваючи під постійними обстрілами ворогів, гранатометник Ємельянов знищив сім одиниць техніки – БМП, БТР, два автомобілі «Урал», підбиті танки, гаубиці, не рахуючи значних втрат в живій силі противника.
Цей бій 22 січня був доленосним для солдата і назавжди закарбувався у його пам’яті.
«На пост ми заступали по сім осіб — командир та шість бійців. Зміна відбувалася кожні чотири години. Ми прокинулися близько дев’ятої, поїли й пішли на пост. І тут раптом помітили колону техніки, що рухалася з боку селища Спартак. На бронетехніці були розпізнавальні зображення, схожі на наші. Але ніхто не був упевнений у цьому на 100%. По рації ми передали, що бачимо невідому колону. Керівництво наказало почекати роз’яснень та не стріляти. Через деякий час скомандували «Вогонь», потім «Припинити вогонь». Ми почали хвилюватися, не знали, що ж робити. Тоді по рації я почув наказ бойового командира «Графа»: «Вогонь зі всіх стволів!» - згадує боєць.
Під час бою Ігор помітив, як до них під’їжджає ворожий БТР.  Коли бронемашина вже була на відстані десяти метрів від позицій ЗСУ, Ігор розстріляв у неї свій гранатомет.
«Зі мною на «Хургаді» в той момент був «Умка», він з мобілізованих, та капітан Муравський. Вони мене прикривали. «Умка» допомагав перезаряджати , щоб скоріше було. Не знаю, як, але кожний розумів в той час, що саме треба робити, ми розумілись без слів. В якусь мить я вискочив на пагорб, щоб зробити постріл, та відразу не побачив, що піші сепаратисти, заходять нам в тил. Але мої побратими їх помітили. Це був снайпер і три автоматники. На такій відстані шанс вижити один на всіх: або ми, або вони» - згадує солдат. У терористів не було шансів.
«Був ще один момент: почув, що наближається танк. Його прикривав один ворожий снайпер і чотири терористи. Поки я чекав, коли танк під’їде ближче, помітив, що мій гранатомет погано заряджений – ракета при заряджанні не видала характерного звуку. Я виліз із окопу, щоб дозарядити зброю. Під час перестрілки мене якось не помітили, хоча відстань була такою, що вони нас бачили, а ми — їх. Часу — кілька секунд. Все життя  промайнуло перед очима. Нарешті ракета була на місці, я навів гранатомет на танк. Прицілившись добре, я вистрілив між баштою і корпусом танка, і він загорівся. Знову ж таки, в бою все вирішують декілька секунд. Коли машина робила маневр, аби покинути поле бою, почала чавити своїх же людей. Терористи таки від’їхали, погасили башту і відступили у напрямку шахти Бутівка», - розповідає Ігор.

Із дитячими малюнками, які привозили волонтери

Побратими, яким довелося прийняти бій поруч з «Соколом», стверджують, що позивний йому дістався не дарма. З 23 пострілів було лише два промахи. І все це майже на відкритій місцевості: хлопець стріляв, падав, перезаряджав і знову гатив по ворогу. Тоді, в запалі бою, на кулі й уламки снарядів, що свистіли навколо за декілька сантиметрів від бійців, уваги ніхто не звертав.
«Усе почалося близько 10-ї ранку і закінчилося аж увечері. Тоді ми зрозуміли, чому напередодні нас накрили шаленим мінометним і снайперським вогнем. Ми навіть буржуйки запалити не могли, бо по нас працювали снайпери і могли за димом визначити наше розташування», - згадує боєць.
Підсумком бою стала нищівна поразка терористів. Прицільним вогнем українські бійці знищили два танки, три БМП, три БТР і ще два УРАЛи. Втрати живої сили ворога рахували КаМАЗами – російські найманці вивезли дві вантажівки трупів з поля бою. Але втрати були також і серед українських захисників – загинуло двоє бійців Повітряних сил.
За мужність і хоробрість у бою військовослужбовця Повітряного командування «Захід» старшого солдата Ігоря Ємельянова указом президента України нагороджено орденом «За мужність» третього ступеня.
З особливим теплом всі хлопці згадують про волонтерів. Під час перебування в зоні бойових дій підрозділу «Дика Качка» саме волонтери забезпечували хлопців всім необхідним.
«Якщо б не волонтери, нам було б дуже важко. Допомагали продуктами, одягом, засобами особистої гігієни тощо. Особливо було радісно, коли ми отримували дитячі малюнки, адже найщиріша турбота, слова вдячності, підтримки були викладені у малюнках. Приємно, коли відчуваєш, що за тебе моляться і переживають навіть маленькі діти. Розумієш за що ти стоїш – і воно того варте. З ними набагато легше пережити воєнні часи - за це і хотілося б всім подякувати, бо завдяки саме цій підтримці ми справилися» - згадує Ігор.
Після повернення додому, Ігореві, як і багатьом бійцям, що пройшли передову, довелося звикати до того, що в рідній частині мало що змінилося - важко з поля бою вертатись в війська старого взірця.
За час, проведений в АТО, воїни здобувають великий досвід, вивчають і засвоюють незрівнянно більше, ніж за всі попередні роки, що взагалі знаходились в строю. Саме такі воїни становить кістяк Збройних сил України, а у майбутньому реформуватимуть військо за новітніми стандартами і вимогами часу.