Уже не вперше виникає відчуття, що за лаштунками українського інформаційного поля група ляльководів періодично визначає, якою темою збурити суспільство, щоб отримати бажаний ефект.

Ефект може бути різним, але в своїй основі він політико-психологічний.
12 червня ми всі стали свідками (а багато хто й учасниками, коментаторами, критиками, пропагандистами) публічного дійства під назвою «Марш рівності» у Києві.
Сутність цього маршу, нібито, проста – представники ЛГБТ-спільноти (геї, лесбіянки, трансгендери, співчуваючі тощо) зібралися пройти колоною вулицями столиці України і тим заявити…
А ось про що заявити – не так просто сказати. А сказати потрібно.
Для цього, напевно, потрібно усвідомити контекст події і механіку її організації.
На сторінках нашого часопису мені вже доводилося писати про проблеми ЛГБТ в Україні в контексті зірваного гей-параду у Львові (див. «Традиційні цінності та ліберальні спільноти в контексті львівської події» http://www.chasipodii.net/article/16659/ ).
Якщо хтось думає, що вся справа в тому, що група київських (українських) представників ЛГБТ-спільноти вирішила у вихідний зібратися і провести ходу, то він наївно помиляється. Акція ця демонструвала всі ознаки потужної підготовки, яка не під силу жодній окремо взятій групі (купці) індивідів.
По-перше, впадає в око активна рекламно-пропагандистська кампанія. Тема була «розігнана» в усіх ЗМІ, на телебаченні (що само по собі є дуже не дешево), у соцмережах і активно обговорювалась. Громадську думку спеціально «підігрівали», активізуючи прибічників та противників цієї акції, фактично розколюючи суспільство.
По-друге, складалося враження, що хтось розглядає цю акцію як принципову битву. Адже попередньо було заявлено, що учасниками гей-параду мають намір стати посли деяких західних країн та окремі депутати Європарламенту.
Це був сигнал українській владі – ми, мовляв, будемо в колоні і нехай хто спробує цю колону розігнати чи навіть просто здійснити напад на неї – будете виправдовуватися перед Євросоюзом.
Але якщо це готувалося як битва, то доречно запитати: битва кого, за що і проти чого?
Якщо це битва за рівні права геїв, лесбіянок та інших представників ЛГБТ-спільноти, то їхні права в Україні, як і в дуже багатьох країнах світу, частково дотримуються, частково блокуються.
Дотримуються в тому сенсі, що жодних офіційних заборон чи переслідувань цих осіб в Україні нема. Блокуються в тому сенсі, що нема законодавчого дозволу на створення одностатевих шлюбів та усиновлення такими парами дітей.
Громадська думка в цілому доволі толерантно ставиться до факту, що секс-меншини в Україні існують. Розбіжності починаються тоді, коли ставиться питання виходу цієї проблеми з інтимного простору в публічний.
Якщо спробувати висловити цю проблему простою мовою, то звучить це так: «Робіть що хочете у себе вдома, але не вивертайте свою білизну на людях».
І тут впадає в око цікавий момент – ми бачимо перехід представників ЛГБТ-спільноти від оборони до атаки. «Ображені» виявилися вельми агресивними і під прапором захисту своїх прав почали тицяти в обличчя суспільству своїми сексуальними особливостями, вимагаючи визнати їх не просто нормою, а тим майбутнім, що має прийти на зміну минулому.
Минулим вони називають традиційну модель сім’ї й активно виступають проти неї. Майбутнім – нетрадиційну, до складу якої входить, як базова структура, співжиття одностатевих партнерів, і активно пропагують саме її.
Диспозиція у цій битві виглядає наступним чином.
На одному боці – традиційна народна і сімейна мораль, підтримана більшістю суспільства і церквою. На іншому – так звана модерна сімейна мораль, пропагована сексуальними меншинами, яка активно розхитує традиційну сімейну мораль і вимагає визнання права одностатевої моделі сім’ї постати нарівні з різностатевою. Включно до права укладати шлюби та всиновлювати і виховувати дітей.
Українська церква дотримується в цьому питанні принципової позиції оборони традиційних сімейних цінностей і відмовляється визнати содомітський гріх нормою.
У виваженій заяві УПЦ КП із благословення Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета чітко заявлено негативне ставлення до гомосексуалізму та його пропаганди, тому що «одностатева сексуальність є наслідком особистого вільного, але помилкового вибору людини та проявом глибоко вкоріненого у ній гріха».
Вказуючи, що в основоположних міжнародних документах сексуальна орієнтація ніде не позначена у переліку фундаментальних прав людини, УПЦ КП заявляє: «Вважаємо безпідставними намагання прирівняти до боротьби за права людини публічні акції за схвалення державою і суспільством аморального явища одностатевих відносин».
У Декларації Помісного Собору Української Православної Церкви Київського Патріархату, прийнятій на засіданні 27 червня 2013 року «Про негативне ставлення до гріха содомії (гомосексуалізму), його пропаганди у суспільстві і так званих одностатевих шлюбів» наголошувалося: «Священне Писання Старого і Нового Завіту однозначно свідчить, що сексуальні відносини між представниками однієї статі протиприродні та є злом (дивіться, наприклад, Лев. 18: 22, Рим. 1: 21 – 32).
Підтримуючи природність різностатевих стосунків і традиційну сімейну мораль, УПЦ КП твердо заявляє свою позицію: «Ми не виступаємо за дискримінацію осіб, які вважають себе гомосексуалістами, але ми категорично проти того, щоб гомосексуальний спосіб життя й поведінка трактувалися як природні, нормальні й корисні для суспільства та особистості. Ми проти того, щоб содомія пропагувалася як варіант норми статевого життя і щоб держава заохочувала своїх громадян до одностатевих сексуальних стосунків.
Нехай Господь допоможе українському народові захистити свої духовні традиції, релігійні переконання, моральні та культурні цінності перед наступом гріха!»
Така позиція Церкви є принциповою. Ще 15 травня 2007 у Декларації Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій «Про негативне ставлення до явища гомосексуалізму та спроб легалізації так званих одностатевих шлюбів (реєстрації одностатевих партнерств)», яку підписали Предстоятель Української Православної Церкви – Київський патріархат, Патріарх Київський і всієї Руси-України (УПЦ КП) Філарет, Глава Української греко-католицької церкви, Верховний Архієпископ (УГКЦ) Любомир (Гузар) та ще 16 глав українських Церков та релігійних організацій, було проголошено: «Ми не виступаємо за дискримінацію осіб, які вважають себе гомосексуалістами, але ми категорично проти того, щоб гомосексуальний спосіб життя й поведінка трактувалися як природні, нормальні й корисні для суспільства й особистості. Ми проти того, щоб гомосексуалізм пропагувався як варіант норми статевого життя і щоби держава заохочувала своїх громадян до одностатевих сексуальних стосунків».
А що ж держава? Якою була її позиція 12 червня цього року в контексті цього «Маршу рівності»? А держава тримала позицію страуса – голову у пісок з високо піднятим задом. Вона якщо й не заохочувала гей-парад, то боязливо прогнулася перед ультиматумом західних адвокатів гомосексуалістів.
На охорону гей-параду нагнали таку кількість правоохоронців та спецпризначенців, що їх було помітно більше, ніж учасників ходи. Залізною стіною вони огородили ходу, так що, як висловлювалися у соцмережах, «правосєки не дістали до гомосєків». Локальні напади, правда, були – на околицях міста. Постраждалих, нібито, лише двоє.
Хода також мала зовсім символічний маршрут – від університету до метро «Площа Л. Толстого». Це, напевно, менше, ніж кілометр. А вже потяги метрополітену з огляду на загрозу нападів, розвозили учасників ходи по декілька станцій без зупинок, щоб вивезти учасників від гріха якомога далі.
А щодо того, чи був цей марш рівності дійсно таким, який захищає рівність, то достатньо одного красномовного акту, наведеного Керуючим Чернігівською єпархією УПЦ КП Євстратієм (Зорею): «Марш рівності»? Лише сухі факти. Єпископа Української Лютеранської Церкви V’yacheslav Horpynchuk поліція не пропускала сьогодні зранку до місця звершення богослужіння (громада УЛЦ орендує приміщення на вул. Терещенківській, яка опинилася в периметрі, оточеному поліцією), пропонуючи «звернутися до організаторів» гей-параду за дозволом (!) на прохід».
Чи потрібно ще якісь уточнення, якщо поліція залежить від невідомих громадськості «організаторів» гей-параду?
Академічний тлумачний словник української мови визначає парад як урочистий огляд військ, спортсменів і т. ін., а також їх рух, стрій. Вітчизняні гомосексуалісти поки що, скоріше, «спортсмени», ніж «військо», вони з прихованих позицій ведуть вперту позиційну боротьбу, правда, цілеспрямовано підтриману зовнішніми силами.
Паради влаштовують переможці. Поки що гомосексуалісти України не перемагають, але їх готовність до атак збільшується.
Кожен з них має право обирати в інтимній сфері ту поведінку, яку вважає за потрібною, якщо вона не заважає іншим і не ображає суспільну мораль. Навіть гріховну.
Але суспільство також має право протестувати проти того, щоб гріх нав’язувався як благо тим, кому цей гріх здається протиприродним і супротивним єству людському.

P. S. Гей-парад в Україні таки проведено. Залік Євросоюзу зданий, і хтось із тамтешніх ляльководів поставить Україні плюсик і більш поступливим стане у питанні виділення чергового траншу МВФ та наближення її до безвізового режиму.
А вітчизняні ляльководи також задоволені. Адже штучно розігнана інформаційна хвиля повністю перекрила тему різкого підвищення (вдвічі!) тарифів на тепло, яке сталося напередодні гей-параду. Як висловлюються у народі, геї на вулицях Києва допомогли під***ам у владних кабінетах накинути ще одне тарифне ярмо на шию українцям.