Княгиню Ольгу в україн­ському народi почитають як святу та рiвноапостольну. Прийнявши християнство, вона ненасильницькими ме­то­дами сприяла його поши­ренню на Русi.

Згiдно з лiтописною тра­дицiею, Ольга була родом iз Пско­ва i доводилася родич­кою правлячому тодi на Русi князю Олегу. У 903 роцi її ще маленькою дiвчинкою вiддали замiж за Iгоря, сина Рюрика, майбутнього великого князя.

Далекi походи вiдволiкали Iгоря вiд внутрiшнiх подiй, i Ольга дедалi бiльше входила у справи управлiння державою. У тi часи в Києвi було вже багато християн. Вони вiдрiзнялися грамотнiстю i широтою кругозору, необхiдними при веденнi державних справ. Тож, спираючись у державних справах на християн, Ольга поступово схилялася до їхньої вiри. Восени 945 року Iгор вирушив за даниною до древлян, якi вбили князя.

Залишившись iз малолiтнiм сином Святославом, Ольга взялася за угамування древлян. Лiтописець розповiдае про триразову помсту княгинi древлянським послам. Спочатку вони вирiшили запропонувати iй у чоловiки свого князя Мала, i послали до Киева своiх старiйшин. Човен, на якому припливли посли пiдняли угору до князiвського палацу, а потiм кинули у приготовлену заздалегiдь яму i живими засипали землею. Удруге послiв древлян за наказом Ольги було спалено у лазнi. А трете посольство - отроки княгинi перебили пiд час тризни, яку справляли по Iгорю.

Пiсля цих розправ княгиня у 946 роцi послала у древлянську землю вiйсько на чолi з воєводою Свенельдом. Древляни закрилися у добре укрiпленому мiстi Iскоростенi. Тодi Ольга пiшла на хитрiсть: вона пообiцяла вiдступити, взявши данину голубами вiд кожного дому. Хитромудра княгиня наказала пiдвiсити до лапок голубiв тлiючi лучини i вiдпустити їх. Птахи полетiли назад i мiсто запалало.

Опiр древлян було зламано, i бiльше нiхто з данникiв Русi не повставав проти Ольги. Змiцнивши свое становище всерединi країни, Ольга перейшла до актив­ної зовнiшньої полiтики. Насамперед iй необхiдно було встановити добрi стосунки з Вiзантiєю та Нiмеччиною - двома найсильнiшими державами Європи.

Згiдно з давньоруським лiтописом, у 955 роцi вдова Iгоря прибула i Константинополь до iмператора Костянтина VII Багрянородного. Тут вона хрестилася. Поiздка у Константинополь розвiяла багато надiй княгинi, щодо розвитку партнерських вiдносин iз Вiзантiею.

Ольга проводила самостiйний курс, не озираючись на Константинополь. Зробивши остаточний вибiр на користь включення Русi у християнський свiт, вона добивалася для краiни незалежного статусу при рiвноправному положеннi у стосунках iз Вiзантiею та Нiмеччиною, iз грецьким Сходом i латинським Заходом, визначивши цим загальний характер зовнiшньоi полiтики Киева на два наступнi столiття.

11 липня 969 року Ольга померла. Iї поховали за християнським звичаєм. Правлiння Ольги було вирiшальним поворотом в iсторiї Київської Русi.

 

ДРЕВЛЯНСЬКИЙ ТРИПТИХ

 

І

Отут жили древляни і древлянки.

Віки минули, як єдиний схлип.

Медове сонце вигріли дуплянки

у жовтих лапах сутозлотих лип.

Ліси в лісах.

                              Утоплена дорога

лоскоче боки мертвих яворів.

Слов'янські борті з профілем Стрибога

стоять в густому павітті дворів.

Замшілих сосон таємничі капища.

Димлять росою срібні спориші.

Ідуть волхви у стуманілих каптурах.

Ліси правічні, госпіталь душі!

    Не хочу я в рай, і не заздрю я Крезові.

    Заб'юся в глухий оцей кут.

    Тут сосни соснові, берези березові,

     і люди людяні тут.

Зелені коси русальних Великоднів верби

                               порозвішували на сонці.

У криницях вибухають відра, склепані з

половинок бомби.

А поза тим - тиша. І я добуваю з неї істину.

     Приватний атом - істина розщеплена.

    У ці ліси, в це небо голубе,

    за два ікси історії зачеплена,

     на сто віків розмотую себе.

Тут вітер мені до серця прикладе древлянські

                                                                        тужаночки.

 Тут вранці закукурікають тесові такі  кружгапочки.

Хай прадідам згадається легенько,-

 пасуться коней вільні табуни,

і вічністю розпороті легенди

несуть на іклах дикі кабани.

Тут вечір пахне смаленою гумою,

щоб дик не вліз у картопляний рай.

Щаслива я. І ні про що не думаю.

І мозок мій здивований украй.

Що я сміюсь. Що говорю дурниці.

Що чую голос вимерлих племен.

Що у сучасність ґонти і драниці

не закидають вудлища антен.

Що тут нема транзисторної музики,

лише пташки щебечуть лісові

і маслючків брунатні карапузики

з дощами в шахи грають у траві.

Цікава білка струшує лушпинки,

несуть моріжки, що у кого є.

Я входжу в ліс - трава стає навшпиньки,

кошлатий морок лапу подає.

Люблю хати древлянського Полісся,

ті старовинні рублені хати -

кремезні, довгі, сірі од сльоти,

де кущ туману, як бузок, розрісся.

Де літо маки стеле килимами,

дитя в городі ходить коло мами.

І на верстатах різьблених воріт

тче лабіринти вулиць живопліт.

Печаль моя - ріка без переправи,

на тому боці спогади живуть.

Хати древлянські - трохи пароплави,

що по зелених пагорбах пливуть...

Але, не дай бог, іскорка десь бликне!

Дахи тесові, дерево, сушник.

Переморгнуться відблисками вікна,

і двір о двір черкнеться, мов сірник.

І як гасити полум'я несите,

в такій біді на кого уповать,

хто має воду відрами носити,

хто має чим те полум'я збивать?!

Тому - як герб,  як знак нагрудний хати,

неодривний настінний календар,-

портрет відра, драбини чи лопати,

щоб кожен знав, з чим бігти на пожар.

Тут я живу. Світаю дні за днями.

Мовчу. Дивлюсь. Записую пісні.

Синета-ліс з обвугленими пнями

в сутемряві пугутькає мені.

Лляний дідок пряде усмішку вусами,

цвіте ромен кружчатими обрусами,

і поки не горгуснули громи,-

сплять оксамитне у корчах соми.

Вночі в садах тут світять груші бери.

А молодик зійшов - оторопів,

бо, перш ніж виплисти під місяцем на берег,

русалки дивляться в дзеркальних коропів...

 

ІІ

А де ті дерева, що роздерли князя Ігоря?

Такий же князь був плохенький,

                                в колінцях йому скрипіло.

А вони ж його як схопили, аж кості в кольчузі

                               хруснули.

Чи ці, чи не ці дерева, а десь на оцьому ж місці.

Та я ж вдихаю повітря, яке болить його криком.

Які ж вони дикі, древляни,- вони ж його били граблями!

Та в нього ж був ревматизм і грижа,

та він же не чув на одне вухо,

та він же був чоловік тонкої п'ясті,-

а вони його взяли та й роздерли!

Та вони ж вдесятьох крутили одну корбу,-

                           нагинали дуби, як буйволам роги. Прив'язали князя за руки й за ноги.

Таж ті дуби могли роздерти контейнер!

Та з того ж князя кров'ю заморосило!..

А чого ж він прийшов у вільну древлянську землю?

І яким це він правом брав із древлян данину?

Та він же їх так примучив, що сил не було терпіти!

Набрав і хутра, і меду,- аж коні йому втяжіли.

Чого ж він ще повернувся, правцем би його поставило!

Казали ж йому: - Навіщо  ти знов ідеш до нас, князю?

Годі, відай же честі, ти нічого в нас не  забувся.-

Ну, та він же був глухий на одне вухо,

а другим чув тільки те, що йому хотілось.

Ну, то нахилили два дерева,  та й прив'язали його до вершечків. Ну, то й роздерли, так йому й треба.

Але ж була у нього жона Ольга.

Та так побивалася за своїм мужем!

І синочок маленький, сиротою лишився,  княжич.

То що ж вона мала робити,  то вона їм помстилася.

Ціле літо держала в облозі.

А що не могла їх взяти силою, то надумала

                           взяти хитрістю.

Та й послала сказати, що відступить  від їхнього міста.

Тільки й візьме данини - по три голуби з кожного двору.

Ну, та ще там по три горобчики,

це ж така вже легка данина!

А вони, клаповухі, розпустили гемби та й  повірили.

А вона роздала тих птахів своїм ратникам,

а вони їм до лап прив'язали ганчірочки з сіркою.

Підпалили - та й гайда,  та й летіть додому, у гнізда. Ой, горіли ж древляни, аж гуготіло!

Ото щоб знали, як роздирати князя.

Отак помстилася мудра княгиня Ольга.

Але що ж воно винне, оте древлянськенемовляточко,

що згоріло в лозовій колисці?

 І ота бабуня - рятуйточки! - що за димом у

                                                           двері не втрапила?

І ота дівочка, що горіла на ній сорочка,

а вона бігла, а сорочка ще більше горіла,

а вони її повалили, княжі месники,

та й заходились гасити...

І оті бджоли, що розтопилась вощина, і їх

заливало гарячим медом.

 

І ота вагітна молодиця, що впала,

                                            і поперек їй перебило кроквою. І коні, коні, що сахнулися тяжко у стайнях! І той голуб, що приніс своїй голубці  у лапах полум'я...

 

III

А було це увечері, як земля древлянська вже спала.

Пахло смаленим пір'ям, од вогню одбивалися  крильми.

А воно ж горобець - кричати з болю не вміє,

то й летить у гніздо,

                        щоб йому горобчиха на лапи подула.

А древляни хропуть, обнявши своїх древлянок.

Сплять лошата, і мальви, корови, і бджоли, і оси.

Коли пес як завиє! То один у спідніх - на  ґанок.

А вже земля деревлянська рве на собі вогненні коси!

А вже язик пурпуровий у миснику лиже  тарілку.

А вже оранжеве небо у чорно-ятряних віхтях.

Вогонь зміївся між пнями, обертавсь на вогненну білку, дерся вгору по стовбуру на іскристих кігтях.

Сичала сита соснина. Падали печені яблука  з яблунь.

Люди товклися лобами і що до чого не відали.

Кипіла вода в криниці. Шкварчали свині в  повітках.

І чаділи у небо обвуглені ідоли

Хто гасив, хто гасав. Кіявчали галки і круки.

По землі хтось качався, студив своє тіло  травою.

Палахтіло волосся, пухирями бралися руки,

наче вжалені кропивою.

Хто виводив коня, хто тягав з річки мул у відрах,

хто хапався за меч, хто орудував ломом здоровим,

хто безтямно кричав, хто шукав свого скарбу попідрах.

А один сподаряка обкопував хату ровом.

Де відро? Де лопата? - отака тарапата.

За макітри, кочерги! - і на той світ без черги.

Той наткнувся на того, а інша упала,

той вогонь перескочив, як на Йвана Купала.

А той обкопує хлів, де треба іншому бігти  з водою.

Той кричить: не там! А той кричить:  не тудою!

Ох же ж, і насміялися вої княгині Ольги!

Нащо тих древлян і вбивати? - самі себе перетопчуть.

Знай лови на льоту смажених гусей

                                                 з древлянського полум'я.

Але ще ж яку помсту надумала мудра Ольга!

Привели їй дочку деревлянського князя  Мала.

Десь зняли те дівчатко на вже обгорілій  драбині,

і гона ту князівну взяла собі у рабині.

І забрала у Київ оту нещасну Малушу,

щоб і рід той пощез,  щоб і спогад про нього вимер.

Але син її, княжич, полюбив ту рабиню - як душу.

Народився в них хлопчик.

                                    І це був князь Володимир.

А чого я це все згадала? Не Батия чомусь,

                                                            не Баторія.

Шелестіли дуби, і смарагдова тиша була.

У древлянському лісі на пні сиділа Історія.

А я шукала опеньки, на неї там набрела.