Щось дивне діється наразі у європейському політичному та журналістському середовищі.

Наче запрацювала така собі «машина часу», і демократична об’єднана Європа почала провалюватися відразу в декілька темпоральних проваль – у 1930-ті, у 1950-ті та в 1970-ті, з тодішніми намаганнями якщо не домовитися з тоталітарними режимами про взаємовигідну співпрацю та яскравими барвами змалювати їхню «прогресивність», то бодай плекати щодо них нейтралітет – і в державній політиці, і в мас-медіа.
Мовляв, усі ми люди, у нас своя специфіка, у них своя, ми мусимо її розуміти та поважати, а ті, хто криком кричить про злочинний характер тоталітаризму – то ледь не вороги світової демократії та вільних медіа, принаймні, люди необ’єктивні.
Фактично саме з таких позицій розкритикував оприлюднення списків кореспондентів, які мають акредитацію на тимчасово окупованих територіях Донбасу, голова представництва Євросоюзу в Україні Ян Томбінський: «Те, що сталося з «Миротворцем», — це така подія, яка може мати дуже негативні наслідки для України». За словами Томбінського, в оприлюдненому списку прізвищ журналістів були також і друзі України: «Вони зараз роздратовані тим, що їхня безпека опинилась під загрозою через те, що всі їхні дані оприлюднено… Так ви будете втрачати своїх друзів».
Іншими словами, «друзі» України вважають за можливе співпрацювати з її відвертими ворогами, і вважають це нормальним – бо ж журналістика поза політикою, вона об’єктивна, вона всім повинна надати слово. Але ж, як писав мій колега Ігор Лосєв, «той, хто отримує акредитацію, вступає в юридичні відносини з тим, хто її йому дає, і таким чином визнає, легітимізує цю сторону, «ДНР», у якої беруть акредитацію, вже начебто і не терористичне псевдоутворення, а щось на кшталт «нормальної держави». А це вже не журналістика, це – суто політична дія. До того ж певна частина західних журналістів, чиї дані опубліковано, проїхала в «ДНР» і «ЛНР» прямо через Росію, отже, нелегально перетнула кордон Української держави. Тим самим ця публіка перевела себе з розряду «позаполітичних» журналістів у розряд банальних кримінальних злочинців. Скільки там їм «світить» за нелегальний, та ще й під прикриттям терористичних груп, перетин державного кордону? Тож, «Миротворець» опублікував список не журналістів, а учасників брудних політичних ігор. Можливо, не завжди свідомих цього, але ж хіба наявність бруду залежить від того, помічаєш ти його чи ні?
Утім, схоже, що ті, хто акредитувався у терористів, керувалися популярною у нинішній Європі парадигмою, яку французький філософ Філіп де Лара образно охарактеризував так: «5 хвилин для Гітлера, 5 хвилин для єврея». На перший погляд, тільки такий підхід веде до об’єктивності, але…
Але насправді для того, щоб записати п’ять хвилин з Гітлером у 1930-х, треба було акредитуватися при сумнозвісному відомстві Геббельса та пройти перевірку у Службі безпеки Третього рейху, очолюваній обергрупенфюрером СС Рейнгардом Гейдріхом. Тим самим, який уже тоді готував детальні плани «остаточного розв’язання єврейського питання». Ну, а для того, щоб у Рейху записати думку єврея, слід було звертатися до рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера. А потім спілкуватися з тим, і саме тим «правильним» євреєм, якого це відомство відібрало для контактів із журналістом. Утім, можна було спробувати переговорити з першим-зустрічним євреєм – але той або залякано мовчав би, або сприйняв журналіста за нацистського провокатора…
Іншими словами, формула «5 хвилин для Гітлера, 5 хвилин для єврея» насправді є формулою «10 хвилин для Гітлера, і тільки для Гітлера». У 1930-х ще можна було якось виправдати її своєю (й суспільною) наївністю. Проте в ХХІ столітті ця формула (хоч як би її «крутили», хоч як би трансформували) виглядає відвертою зрадою як ідеалів демократії, так і засад журналістики. Та й у 1950-ті ще можна було вважати, що «модернізація СРСР можлива без змін у його соціально-політичному устрої» (це висновок цілої групи західних «кремлезнавців»). А от у 1970-ті, коли багато мас-медіа топталися за «необ’єктивність» щодо Буковського, Григоренка, Плюща, Солженіцина, яким пощастило потрапити на Захід, це вже було відверте паскудство та брудне політиканство – не знаю, з ідейних міркувань чи за гроші Кремля й Луб’янки.
Водночас найцікавішим є те, що найточніший діагноз радянській системі поставили ті західні політологи й журналісти, які в СРСР ніколи не бували…
Так чи інакше, українські структури громадянського суспільства та значна частина журналістського корпусу, як засвідчує діяльність «Миротворця», активно продовжують справу своїх попередників, які боролися з нацизмом і сталінізмом, — попри всі закиди в «необ’єктивності» та «порушенні правил гри». Бо ж об’єктивність – це вміння назвати зло злом, а не шукати в ньому ознаки добра й історичної правоти, двобій же з будь-якими різновидами тоталітаризму, чи то колишніми, чи то нинішніми, – це зовсім не гра.

Про колонку в New York Times і не тільки...

Цими днями від персон, котрі незрозуміло як привласнили право представляти на міжнародній арені українських журналістів, принаймні значну їхню частину, знову звучать заяви про те, що, мовляв, журналістика — поза політикою.
Так само поза політикою й Міжнародна федерація журналістів — вона не визначає, чий Крим, хто правий — Ізраїль чи Палестина, а концентрується на правах журналістів. А тому треба намагатися співпрацювати в числі інших із Союзом журналістів Росії для захисту прав журналістів — скажімо, у Криму. Тим самим Союзом, який на конференції Європейської федерації журналістів виступав проти ухвалення заяви про посилення репресій проти журналістів у Криму. Треба, мовляв, діяти конструктивно. І навіть критикувати когось із російських «пропагандонів» потрібно у цілком доброзичливій формі...
Отож, за минулим досвідом, невдовзі варто чекати нових заяв вітчизняної журналістської номенклатури спільно з номенклатурою російською про «український конфлікт», про неприпустимість «мови ненависті», про «рівну віддаленість від сторін конфлікту» тощо. Звісно, і про принцип «журналіст поза політикою» та про «збалансованість інформації».
Що ж, нічого дивного у цьому всьому немає — попри те, що теза «справжній журналіст має бути поза політикою» не просто хибна, а й надзвичайно шкідлива для самої журналістики. Бо ті, хто її дотримується, або щиро не помічають, або воліють не помічати того, що їх використовують у політичних цілях, причому найчастіше — це радикально-тоталітарні політичні сили. Найновіший приклад цього — використання начебто нейтрального терміну rebels щодо бандформувань на Донбасі й європейськими журналістськими організаціями, й колись поважною корпорацією Бі-Бі-Сі.
Чи слід пояснювати, що називати поняття «rebels» і щодо курдських сил самооборони, які борються проти ісламістського фашизму ISIS, і щодо організованої та контрольованої Кремлем і Луб’янкою публіки з Донбасу, яка почала було війну під час «русской весны», репетуючи: «Путин, приди!» та «Да здравствует Новороссия!», а потім зробила вигляд, що цих гасел ніколи й не було, одним і тим самим терміном — щонайменше дурниця? Якби ще фігурував термін «pro-russian rebels», то якось би це годилося, а так — «позаполітична» європейська журналістика виявилася на цілком визначеному політичному боці — на боці Кремля та Луб’янки.
І якби це вперше — «позаполітична» частина західної журналістики далеко не вперше наступає на ті самі граблі, діючи під маркою «об’єктивності» та «збалансованості інформації». Я вже окреслив облудність формули цієї об’єктивності «5 хвилин для Гітлера, 5 хвилин для єврея».
Написане вище не є суто теоретичним розмислом. Під час війни у В’єтнамі американські журналісти добре виконували свій професійний обов’язок, показавши всі жахіття війни та страждання цивільного населення. Проте це все було показано тільки з одного боку фронту; на інший — комуністичний — бік фронту потрапляли лише одиниці ретельно відфільтрованих Луб’янкою та місцевими органами безпеки «служників партії» з числа громадян США. А насправді по той бік фронту жахіть і страждань було незрівнянно більше; у Південному В’єтнамі, який прагнули завоювати комуністи з півночі країни, існувала — хоча й поганенька та корумпована — але ж демократія, а по той бік фронту був тоталітаризм з усіма своїми «принадами». Отож і вийшло, що наче в ім’я свободи слова журналісти США активно сприяли перемозі запеклих ворогів свободи слова й усіх людських свобод, ба більше — вони немало посприяли тому, що Штати у 1974 році відмовилися виконувати свої договірні обов’язки перед Південним В’єтнамом, давши тим «зелене світло» агресії тоталітарного Північного В’єтнаму. Ну, а потім у квітні-травні 1975 року весь західний світ кинув напризволяще в’єтнамських утікачів від «комуністичного раю», і сотні тисяч людей загинули на саморобних плотах і рибальських човнах у морі — жінки, діти, старі люди... Про цю страшну гуманітарну катастрофу не люблять згадувати на Заході. І невипадково... Як невипадково й командувач армії комуністичного В’єтнаму генерал Во Нгуен Зяп після «остаточного вирішення південно-в’єтнамського питання» щиро подякував журналістам США: «Без вашої допомоги ми не перемогли б у цій війні». Так і працює формула: «5 хвилин для Гітлера, 5 хвилин для єврея»...
На жаль, у США і донині вистачає борців з «політизованістю» журналістики, які де-факто є куди більшими політиками, ніж ті, кого вони критикують. А то й поливають брудом. Останній приклад цього роду — стаття «Україна оголосила війну журналістиці» Єна Бейтсона в New York Times, де містяться не тільки різкі (хоча й частково справедливі) випади проти української влади, а й відверті наклепи на тих українських журналістів, які не хочуть жити за «аполітичними» формулами. Ось один із цих наклепів: «Чимало українських ЗМІ та журналістів уникають висвітлення новин, які виставляють Україну у негативному світлі, або можуть підіграти російській пропаганді». Читачі «Дня», думаю, добре знають, що ці «чимало» можна перерахувати на пальцях однієї руки, тоді як критичного запалу в українському медіа-просторі більш, ніж вистачає. Назва ж статті — це просто політиканство за формулою «10 хвилин для Гітлера». Втім, це має бути окремою темою…
Отож, що повинні робити журналісти — спокійно грати ролі, нав’язані їм тоталітарними режимами та їхніми холуями з числа «колег по професії», чи поводитися принципово, шукаючи не збалансованості, а істинності, й не полишаючи морального підґрунтя? Якщо коротко, то найліпші ліки від того, щоби журналісту не дати себе використати в політичних іграх, а водночас і самому не вести таку гру, — це називати речі своїми іменами. Не давати їм узяті зі стелі назви, як сприймають цю формулу звичні до постмодерних виграшок інтелектуали, не відмовлятися від різких оцінок в ім’я «безберегої політкоректності», а діяти в межах класичної європейської традиції, коли, за словами Гегеля, «поняття має відповідати сутності предмета».