6 червня вітчизняні журналісти відзначають своє професійне свято. Соцмережі переповнені взаємними вітаннями. Всі, хто можуть, напередодні чи саме цього дня збираються: організовано та стихійно, офіційно та неформально.

Офіційні структури – від глави держави до керівників професійних журналістських спілок та окремих ЗМІ – віншують, вручають відзнаки, премії, матеріальні та моральні заохочення.
Взагалі, українські журналісти та їхні колеги по інформаційній діяльності мають декілька офіційних та неофіційних свят. Окрім Дня журналіста 6 червня, вони відзначають Всесвітній день свободи преси (3 травня), Міжнародний день солідарності журналістів (8 вересня), День українськомовної преси (12 листопада), День працівників радіо, телебачення та зв’язку (16 листопада).
Схиляють голови у день зникнення журналіста Георгія Гонгадзе (16 вересня) а також у День пам’яті журналістів, загиблих при виконанні професійних обов’язків.
Але, відзначаючи цей день, ми його не схильні поки що святкувати. І ось чому.
Згідно з міжнародними оцінками, Україна уже декілька років перебуває у сіро-чорному спектрі шкали безпеки для роботи ЗМІ та журналістів. Так, у 2013 році Україна була визнана одним з найгірших місць у світі для діяльності працівників ЗМІ. Коли ж відбулася анексія Криму та війна на Сході нашої країни, справи ще погіршилися. У 1914 Україна очолила ганебний список країн світу за кількістю викрадених журналістів, випередивши навіть такі «гарячі» світові точки, як Лівія та Сирія і посіла третє місце за кількістю вбитих журналістів.
У рейтингу свободи ЗМІ останніми роками Україна також посідає принизливо невисокі місця. Причому, катастрофічна ситуація з українськими ЗМІ в Криму та окупованих районах Донбасу (ОРДЛО) і надалі фатально тягнутиме Україну вниз у цьому рейтингу.
Оскільки міжнародна спільнота офіційно розглядає Крим та ОРДЛО територіями, що, згідно з міжнародним правом, належать Україні, то й ситуація там з українськими ЗМІ буде постійною гирею на ногах української журналістики і гнутиме її міжнародні рейтинги донизу.
Але й ситуація зі свободою слова на території, підконтроль­ній центральній владі Києва, залишається далеко не благополучною. Усі провідні ЗМІ України підім’яли під себе олігархи. ЗМІ меншого масштабу також належать великим бізнесменам. А чим дихає вітчизняний олігархат і великий бізнес, яким є його ставлення до українських цінностей, мови і культури – читачам давно відомо.
Це підтверджує, зокрема, ситуація з присутністю в радіоефірі України українських пісень. Через чверть сторіччя після здобуття Незалежності українська музика все ще залишається Попелюшкою в ефірах десятків, а то й сотень районних, міських, обласних і всеукраїнських ФМ-станцій на просторах нашої країни.
А ці радіостанції також входять до списку українських – формально, звичайно.
Намагаючись вкотре якось виправити цю ситуацію, Міністерство культури України в особі міністра, а заодно й віце-прем’єр-міністра України В. Кириленка ще 16 січня цього року заявило свою позицію: «У межах квоти 50% для вітчизняних виконавців на радіо має бути квота на, мінімум, 75% пісень українською мовою. Готуємо відповідний законопроект».
Проектів у ВРУ було зареєстровано навіть два. Але їх чекав далеко не гостинний прийом від так званих народних депутатів, котрих обробляли лобісти від володарів ЗМІ.
Тож через чотири з половиною місяця той же Кириленко 2 червня був змушений констатувати: «Лобісти поки зробили свою справу – обидва проекти провалено. Але ми НЕ зупинимо боротьбу – українські квоти на радіо все одно буде запроваджено!»
Оптимізм Кириленка тішить.
Не тішить тільки той факт, що проваленим виявився законопроект, в якому квота українських пісень була знижена навіть вдвоє (?!) – до 35%. І все одно «українським» (?!) «народним» (?!) депутатам цього здалося забагато. І 245 з них натиснули кнопки, відправляючи цей законопроект на повторне перше читання.
До цього читання володарі та топ-менеджери радіоорганізацій будуть намагатися ще більше знизити відсоток україномовної продукції, зокрема, і пісенної, в добовому мовленні. Це абсолютно ясно – як то кажуть «і до ворожки не ходи». Й аргументують вони це також заяложеною тезою про неконкурентність українського музичного продукту порівняно з іноземною (зокрема, і російською) попсою.
А всі ці антиукраїнськи налаштовані керманичі також вважаються українськими керівниками ЗМІ, і 6 червня також, надуваючи щоки, отримували привітання з Днем журналіста.
Схожа, хоча й краща, ситуація з україномовними ЗМІ. Нагадаю, що 111 років тому, 12 листопада 1905 року, в Лубнах, стараннями братів Шеметів вийшло перше число україномовної газети «Хлібороб», а 110 років тому в Харкові трудами Миколи Міхновського – газета «Слобожанщина». Через сторіччя харків’яни запропонували оголосити 12 листопада Днем україномовної преси, написали звернення до президента України В. Ющенка, але офіційним святом цей день так і не став.
Великий розголос отримала і значну шкоду міжнародному іміджу України завдала історія, коли сайт «Миротворець» оприлюднив персональні дані журналістів, зокрема, й українських, які працюють на непідконтрольних Україні районах Донбасу. Посли провідних країн Заходу, і чи не найгучніше з них посол США в Україні Дж.Пайєтт, закликали владу України зробити все, щоб убезпечити тих журналістів, чиї адреси та телефони були «засвічені», від можливого нападу та переслідувань.
А представник ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Дунья Міятович вкотре звернула увагу на проблему безпеки діяльності українських журналістів: «Оскільки тривожні події у сфері безпеки журналістів тривають у різних частинах України, я знову закликаю владу зробити все, від неї залежне, щоб зберегти це актуальне питання в порядку денному і покласти край безкарності за такі злочини».
Тож, президент України П. Порошенко, керівники силових органів А. Аваков та В. Грицак також засудили дану публікацію.
Та, попри всі проблеми, українські журналісти активно працюють і навіть у день свого професійного свята сотні з них «в полі» чи за «станком» – забезпечують суспільство інформацією. Добре, якщо чесною, правдивою, виваженою – відповідно до етичних стандартів світової та української журналістики.
Справжній журналіст – це людина в доброму розумінні «схиблена» на своїй роботі. Як жартують, вона не тільки вміє працювати день і ніч, у будні та вихідні, але ще й примудряється радіти при цьому. Радіти вчасній новині, вдалому рядку, гарно зверстаній сторінці, кожному новому числу своєї газети.
Особливо, якщо ця газета є очікуваною сотнями і тисячами читачів, якщо читацька вдячність потужно підтримує сили журналістам, котрі, буває, втомлюються у виснажливому процесі створення та донесення до читача інформації, позиції, душі.
Ми, колектив «Час і Події», прагнемо бути для вас, шановні читачі, тим чистим джерелом інформації та українських демократичних цінностей, яке щотижня втамовує вашу інтелектуальну та духовну жагу.
Із Днем журналіста всіх колег і вас, наші читачі! Відзначимо його, а настануть кращі часи – то й відсвяткуємо!