Другого травня о восьмій ранку на телеканалі 112 у прямому ефірі ми з ведучими розпочали обговорення так званої «одеської» теми. Вона полягала у тому, що саме 2 травня виповнювалося 2 роки з часу жахливої трагедії – масових сутичок у місті та загибелі десятків людей.

Оскільки напередодні цієї дати було створено значний ажіотаж в країні та насамперед у самій Одесі, мій перший меседж полягав у тому, щоб національні ЗМІ не дуже акцентовано концентрувалися на цій болючій темі, бо то могло бути мимовільним «підкиданням дров» у вогнище і так палаючої теми.
Але й оминути її того дня було неможливо.
Нагадаю основне: 2 травня 2014 року відбулося масове побоїще між великими групами, які умовно можна назвати «Євромайданом» та «Антимайданом». У підсумку, загинуло 48 осіб, понад дві сотні були поранені – такі поки що офіційні дані. Слідство йде нестерпно повільно, і досі воно не завершено. Не названі ні організатори, ні головні винуватці трагедії у повному обсязі. Багато з них виїхало з України, декого обміняли на українських бійців на Донбасі.
Але у масовій свідомості одеситів – це незагоєна рана. У пропаганді з боку росіян і так званих ДНР та ЛНР – це вагома «страшилка», яка має функцію показати «звірства київської хунти» та навіяти мешканцям контрольованих сепаратистами територій та кримчанам думку: «Слава Богу, що ми не під хунтою».
Одеська трагедія має різні і навіть кардинально протилежні інтерпретації.

	Одесит Москаленко, 1966 рік

Першу можна назвати проросійською, і сутність її полягає у тому, що група одеситів, яка до того вже декілька місяців концентрувалася у наметовому містечку на площі, що має назву Куликове поле і була названа Антимайданом, у день футбольного матчу між одеською та харківською командами вирішила дати бій «бандерівцям» і «захистити» від них Одесу, а заодно і наметове містечко на Куликовому полі, яке, за чутками, євромайданівці мали намір того дня демонтувати.
Другу можна назвати проукраїнською, і сутність її полягає у тому, що група одеситів та мешканців інших міст, яку складали футбольні вболівальники-євромайданівці, й яку одеські антимайданівці називали бандерівцями, намірилася пройти масовою ходою по центру міста, щоб маніфестувати проукраїнську позицію і потім зайти на стадіон, де відбувався матч одеського «Чорноморця» та харківського «Металіста». Чи справді вони планували знищити наметове містечко антимайданівців на Куликовому полі зі самого початку – достеменно невідомо.
Розповідей та версій того, що сталося, було чимало. Одне з достовірних розслідувань належить групі одеських журналістів, які скрупульозно збирали факти і відновили хронологію подій погодинно і навіть в деякі моменти похвилинно. Вони зібрали свідчення навіть тих, хто втік з міста та України після цієї трагедії, і тому був і є поки що недоступними для допитів офіційного слідства.
Згідно з цим незаангажованим журналістським розслідуванням, події у максимально стислому викладі розвивалися наступним чином.
Колону євромайданівців, яка складалася з уболівальників Одеси, Харкова, Вінниці і прямувала на стадіон, у центрі міста зустріла група частково екіпірованих антимайданівців у масках, бронежилетах, озброєних палицями, бейсбольними битками, камінням, прикрашених георгіївськими стрічками і червоними пов’язками на рукавах – як йшлося, для розпізнавання «своїх». Вони, за словами одеських журналістів-розслідувачів, були ініціаторами побоїща, і це важливо розуміти.
Почалася бійка, і євромайданівці, які кількісно переважали антимайданівців, намагалися їх розсіювати по вулицях. Було багато поранених від ударів каменем тощо – з обох боків. 72 машини швидкої не встигали вивозити постраждалих з місця побоїща.
Потім прозвучали постріли. З боку антимайданівців стріляв такий собі одесит на прізвисько «Боцман», і він, нібито, вбив першого євромайданівця. Після цього лунали й інші постріли – зокрема – підозрюють і євромайданівця, який, нібито, також смертельно поранив антимайданівця.
Після того, коли пролилася кров з обох боків, натовп у стані розжарених емоцій, люті та жаги обопільної помсти перемістився на Куликове поле, де у приміщенні Будинку профспілок заховалися антимайданівці. Обопільне бомбардування коктейлями Молотова призвело до колосальної пожежі, під час якої і загинула більшість жертв того дня.
Головний висновок антимайданівців і тих, хто їх підтримує, зокрема, й низки мешканців Одеси звучить так: хунта, бандерівці спалили мирних мешканців, одеситів. Тому – «нє забудєм, нє простім».
Головний висновок євромайданівців, особливо націоналістів і тих, хто їх підтримує, зокрема, й низки мешканців Одеси, звучить так: «рашистська вата» хотіла розхитати ситуацію в Одесі і утворити так звану «Одеську народну республіку», але отримала «по зубах». Тому «Одеса є і буде українською».
Перед цьогорічною річницею голова ОДА М. Саакашвілі бив у всі дзвони, попереджаючи про ймовірні провокації, і доклав зусиль до того, щоб в Одесу прислали 3,5 тисячі силовиків. Причому, керували ними генерали з Києва, а місцевих на той день підпорядкували собі.
Жорсткість заходів і силу побоювань можна зрозуміти хоча б з того, що до місця трагедії на Куликовому полі навіть через встановлені металошукачі не пускали нікого – ні жінок із квітами, ні тих, хто ставав перед правоохоронцями на коліна, благаючи пропустити.
Періодично повідомлялося про замінування поля, потім – про знаходження схованок зброї, про якогось хлопця з нунчаками – словом, температуру максимальної напруги підтримували.
Після ефіру мені потелефонували знайомі одесити і сказали, що вони та багато їхніх знайомих цього дня виїздять за місто, на дачі, щоб уникнути можливих ексцесів у місті.
Але до кінця дня нічого особливо серйозного не трапилося. Ексцесом лише можна назвати акцію одеських євромайданівців, які в аеропорту заблокували нардепів Опозиційного блоку Ю. Бойка та В. Новинського, які чартерним авіарейсом прилетіли з Києва для проведення, як вони стверджували, поминальної служби за жертвами 2 травня. Службу нардепи та їхні священики змушені були провести у віп-залі аеропорту і за наполегливою рекомендацією одеської влади тут же вилетіли назад до Києва – від гріха подалі.
Наприкінці дня М. Саакашвілі та глава Національної поліції Хатія Деканоїдзе констатували, що цей складний день проминув, у цілому, під контролем і спокійно.
Правда, умонастрої одеситів та їхній душевний «післясмак» після цього напруженого дня і тотального блокування можливості навіть рідним та друзям пом’янути своїх загиблих, ніхто ще не аналізував. Думаю, ці умонастрої складні, неоднозначні і не на користь жодній стороні протистояння. А попереду ще й 9 травня – теж день, що не обіцяє в Одесі спокою.
Фіксуючи чималу кількість в Одесі прибічників «руского міра», не можна стверджувати, що Одеса налаштована антиукраїнськи. Вона хоче миру і спокою. І не завжди рецепти цього мирного стану поділяють усі одесити.
А я хочу нагадати тим, хто вважає Одесу тою чи іншою мірою антиукраїнською, про своєрідний перегук історії.
Адже 1 травня 2016 року виповнилося рівно півсторіччя з тієї ночі, коли саме одесит Георгій Москаленко з допомогою мешканця Київщини В. Кукси підняли у Києві, над приміщенням столичного Інституту народного господарства, саморобний синьо-жовтий прапор. На оприлюдненій нині світлині цього прапора рукою тодішнього працівника КДБ написано (зберігаю правопис оригіналу): «Лицевий бік оранжево-блакитного прапора зі знаком тризубця і написом «Ще не вмерла Україна, ще її не вбито!»
Г. Москаленку, як ініціатору, дали за той неймовірний за тодішніми мірками вчинок 3 роки, В. Куксі – 2. У 2006 році указом президента В. Ющенка обох сміливців нагородили, реабілітували і встановили меморіальну дошку на тому самому приміщенні.
Справедливості хлопці чекали довгих 40 років.
Скільки років чекатимуть справедливої оцінки ( і якої саме?) учасники одеської трагедії 2014 року? Хто візьме на себе не тільки правову, але й історичну відповідальність за те, щоб точно кваліфікувати та оцінити дії всіх учасників того трагічного конфлікту?
А без того одеська рана кровоточитиме роками...