Franz Kafka is Dead

По губах він читає слова, зміст яких, як завжди, незрозумілий –
йому, чоловіку, вирваному з буденного плину життя раптово;
у далечині берег річки хитається, наче човен на хвилях білий,
і сіра мертва рибна вода ранить лезом борлак, розриває горло
навпіл, ніби від тих обережних слів, промовлених у вигнанні,
залежить надто багато, мовби на кін поставлено життя і рана,
завдана жінкою минулої ночі в готелі, коли зорі світили ранні,
майже не тривожить, як перше, і тільки річка, у брижі вбрана,
несе кудись червонувату ржу осінніх плодів, теплих на дотик –
і на смак, певно, досить приємних, жене од покинутих жител;
чується крапання крана і за вікнами чайки тривожний покрик –
зледеніла задуха знищує почуття, забирає можливість любити,
і пульсує блакитна жилка на шиї в тієї, хто спить, й невиразно
вибивається усмішка на вустах і гасне; мокне дерево й гравій;
на круглому столі у бузковому мороці бовваніє китайська ваза,
випадкова властивість жити без імені – як французькі гаркаві
слова, якими змальовують життя або смерть, якими навчились
гоїти й розраджувати, нищити душу, як паводок – дрібнолісся;
справжність світу тонша за бритву, що затис у руці; спочилий
яскравий полудень наражає на небезпеку, міддю фарбує листя
поруділого горішника: навчили жити, але вмирати не навчили;
масний липкий осад на шкірі, гнучка ніжність цілунку, вибух
гніву через нерозуміння, людина виходить з кімнати, й комір
муляє щойно вимиту шию, так води шалений глибокий віддих
перемагає настовбурчену чуприну чагаря, так кориться втомі
серце, де вмирає кохання, і дзюрчить вода в поржавілих трубах,
а в чоловіка захолола душа, на його шиї пляміє губна помада,
залежність од хижого денного світла – ніби риби жива утроба,
і оголена плоть тремтить від цілунку чи доторку простирадла –
так раптом чайка відбивається в мутних хвилях і мочить пера –
наче неусвідомлений жах, що вже нічого неможливо змінити –
і розплата неминуча, і сміливість лише здається жахом перед
плином часу, що переходить у розпад, де зайві слова молитви.

Пляж у вересні

Вже птахів сіруватий димок розчинився в глухій висоті,
вночі у саду, збиті зливою, пружно гупали яблука зрілі;
притулок в готелі на безрік знайшли – усі грішні й святі –
чоловік притискався шерхкими губами до жіночої шиї –
це необмежений вияв справжніх почуттів під час війни,
двох тіл на зібганому простирадлі приречене поєднання,

із виразом цілковитого спокою на обличчі він бачив сни,
де мовчки розглядав мертву землю і осінь кровила рання;
а потім, споглядаючи жіночу оголену спину, тихо курив,
і сонна вода, поступово перетворюючись на лід, твердла,
вранці на знак жалоби в місті було приспущено прапори,
запахуща кава й цигарка були як терпка грубувата цедра;

це був один із тих диваків, які любили чорно-біле кіно,
теплий вересень, одноповерхові селища, суп із шафраном,
він збрив вуса, ніби назавжди оголив душі замулене дно,
перед тим, як нарешті повернутися на землю обітовану;
тоді вони разом були на пляжі, вона лежала на рушнику,

гортала ранкову газету, було сонячно, він плавав кролем,
на похилому березі бачив її постать – жіночну й струнку –
мертва вода відгонила лікарняним ліжком і тілом кволим,
а старі дерева легко закривали яскраво-синю даль, і йому,
можливо, вперше за багато тижнів стало набагато легше,
край жовтих берегів погойдувалися човни і лежав намул,

серце билося рвучко, та він жив, неначе давно померши;
подумки пірнав у спогади, бо минуле ятрило серце, але
вогкий вітер здіймав на сірій воді хвиль лілуваті гребні;
журба пробирала до серця, бузкові тіні падали од дерев,
чорні пташині зграї, мов погляди, схрещувалися на небі;
його дратувала вмируща людська плоть і плинність днів,

перед тим, як зайти у воду, зробив трюк – трохи постояв
на голові на піску, і горизонт ширшав, мерхнув, бліднів
в його уважному погляді, як кохання безглуздий прояв;
того дня він задовго виконував серію плавальних вправ,
свіжовиголений і вмитий на залізний трамплін виходив,
вона вже не бачила, як він канал намагався здолати вплав –

смерть стала досягненням бажаної внутрішньої свободи;
попри вагомість та значущість – це були звичайні слова,
на сонному пляжі потопельника знайшли якраз по обіді –
розмитий обрис провінційного містечка сповивала мла,
і над каналом висів прісно-іржавий запах зеленавої міді.

Він тримав у руці порцелянову чашку і з неї пив рідину,
уважно дивився на пагорби, щільно замкнені виднокругом,
і любив у своєму грішному житті жінку – лише одну,
а вона, зазвичай, називала його відданим милим другом.

Усім здавалось, що вони мають вічний любовний роман,
дуже теплий, як кримські сутінки, бажаний, вельми щирий,
його серце билось із силою, як голуб в зачинений храм,
і кров, мов розтоплена цина, напувала собою жили.

Так у їхньому житті нічого не мінялося протягом кількох літ –
щоранку він пив духмяний чай, вона ставила квіти в вази,
і день за днем за високими вікнами повільно минав і блід,
назавше стираючи з пам’яті всі прикрощі й негаразди.

Іноді, було, вона брала прогулянковий човен на вихідних,
він супроводжував її у тих подорожах, тримаючи румпель,
і відчував, як річка під ними робила наче передсмертний вдих,

і в роті слова від хвилювання взагалі не трималися купи.
Якось ранком прокинувся – сіра чайка надсадно кричала над
іще сонним, блискучим, як новеньке лезо, осіннім плесом –
та не знайшов у ліжку поряд себе тієї, з якою він плекав сад,
і довго мовчки горілиць лежав – ні п’яним, і ні тверезим.