Протягом багатьох років українці Великого Нью-Йорка заздрять самі собі: нам пощастило кожного березневого Шевченківського свята зустрічатися з високим мистецтвом, базованим на творчості нашого Генія. Таке мистецтво дарує нам Театр української драми народного артиста України Івана Бернацького – його незмінного керівника та режисера.

Щороку Шевченківська вистава цього театру – велика культурна подія. Театр виріс до рівня професійного в усіх його складових – вибір матеріалу, режисура, рівень майстерності акторів, всі елементи сценічної мови, костюми, оформлення. Включно з дизайном програм, афіш, навіть театральних квитків з дизайном шевченківської тематики, як було це цього року. Бездоганність у всьому. Недарма ключове слово в риториці режисера Бернацького – «Елітність». Але не тільки в риториці, а й в результатах творчої роботи. А ще – вміння створити ауру справжнього дива, коли забуваєш все на світі, і навіть відомі твори Поета сприймаються по-новому, свіжо, як відкриття. Магія справжнього Театру. Магія донесення до глядача послань – думок Поета, які залишаються злободенними і такими потрібними кожному з нас. Комусь для власного прозріння, комусь як докір за бездіяльність і байдужість, іншим – за помилки, сліпоту. Політикам – за зраду, зокрема, і державну. Комусь – як чари слова. Когось поетове послання уражає як удар блискавки – глибиною – і, в той же час, простотою думки, ідеї, порівнянь. А в цілому – несе високу духовність, яку випромінює кожен його твір. Недарма ж Іван Франко назвав його «Володарем у царстві духа».

	Програма вистави

Шевченко – наш сучасник

Цьогорічна вистава на дві дії під назвою «Світе тихий, краю милий, моя Україна, за що тебе...» створена за інсценізацією Івана Бернацького і ним же, як у всі попередні роки, поставлена у співпраці з Львівським композитором – Тарасом Терлецьким. Здавалося б, є ризик повторень, адже щорічно матеріалом для вистав служить одне і теж джерело – Шевченківський «Кобзар». О ні. Маестро вважає, що жодному театральному інтерпретатору цілого життя не вистачить, щоб вичерпати бездонну криницю Шевченківського слова. Це одне. А інше – можливість відкривати нові грані цього його Слова. Як у музиці творити нову мелодію одними й тим ж нотами. Одягла ж фейсбучна художня молодь Шевченка у шолом, вклала в руки дерев’яний щит і запросила до лав майданівців. З його гаслом «Борітеся – поборете!» разом протистояли «Беркуту». А інші – дали йому айпед, і Тарас Григорович робить «selfie» разом з нами. Він став СВОЇМ для сьогоднішньої молоді. Чого варте, наприклад, широко відоме через кліпи в соцмережах виконання Шевченкових творів рок-групою «Кому Вниз» («4.Шевченко» Міні-альбом-2014).

Шевченко як головний герой

Як же заговорив Шевченко у цьогорічній театральній виставі на нью-йоркській сцені Українського народного дому? Що в ній нового? Що сказали нам 20 акторів на чолі з Іваном Бернацьким – режисером-постановником, досвідченим актором, який усе своє творче життя займається творчістю Шевченка і зіграв його образ багато разів ще в Національному академічному українському драматичному театрі ім. Марії Заньковецької (Львів).

Найперше – це віддав без жалю, скоріше, з радістю роль молодого Шевченка гідному її актору-аматору Петрові Лотоцькому. Петро прийшов у цей театр нещодавно. В Україні, як комп’ютерний інженер за освітою, не мав жодного стосунку до театру. А в цьому українському театрі Нью-Йорка це його друга роль. І згідно зі задумом – найвідповідальніша, найскладніша. Бо Шевченко тут лиш зовнішньо молодий, а презентує на сцені свої різнопланові думи (думки, роздуми, теми) від ранніх творів, таких, як «Причинна» (1937) чи «Думки» (1838), що ввійшли в перший «Кобзар», до найпізніших, як от «Осія. Глава ХІV» (1859 ). І Шевченко (П. Лотоцький) не лише зачитує повністю кілька своїх роздумів (як «Думи мої, думи мої», «Не молилася на мене моя мати», «О, думи мої, о славо злая», вступ до «Титаря»). Він 2,5 години – «на арені».

Молодий Шевченко – Петро Лотоцький

Тобто, в центрі авансцени слідкує за дією і в певні моменти втручається своїми авторськими репліками у тексти інших акторів. Наприклад, у виконання Христиною Мисюк «Утопленої», Людмилою Грабовською «Наймички», Володимиром Курилом «За байраком байрак...», Іваном Бернацьким «І мертвим, і живим...». Багато разів звіряється і з реакцією Людини від театру (І. Бернацький).

Людина від Театру – Іван Бернацький – та молодий Шевченко – Петро Лотоцький

Його смислова подача в цих втручаннях через тон, ритміку, силу голосу, пластику відрізняється від подачі основного виконавця. Так створюється умовний театральний дует. Удача вибору актора для цієї ролі не тільки в зовнішній схожості та наявності таланту, не тільки в бездоганному прекрасному коштовному костюмі тієї епохи (біла сорочка з чорним бантом, тогочасний крій костюма та розкішний плащ-пелерина), не тільки в тому, що частенько в руках опиняється друковане видання «Кобзаря», а, що найголовніше, спокійною батьківською мудрістю. Під час нашої розмови Петро на питання «Що для тебе цей театр?» сказав: «Я вперше зіштовхнувся тут з високим мистецтвом. Саме тут бушує справжнє життя... І можливість відкрити свій внутрішній духовний світ». Думається, що саме наявність цієї духовності в актора – причина успіху: такому Шевченкові віриш. Він має підстави для успішного «контролювання» на сцені переживань (гри) акторами його думок із найрізноманітніших питань – від політичних до любовних.

На сцені – майже весь Кобзар...

І ще одне, що відрізняє цьогорічну виставу від попередніх. Автор інсценіровки Іван Бернацький не побоявся перенаситити виставу обсягом матеріалу. Редактор Степан Слуцький навіть пожартував: «На сцені не половина, а весь Кобзар!» А сам Іван Йосипович – фанат Тараса Шевченка – вважає, що він заслуговує не тільки на переобтяжену працю акторів, а й відповідну працю-віддачу глядача. Заслуговує, щоб йому раз у рік присвятити 135 хвилин (а з перервою 150), а не скромних 60. І прийти в театр, як у Церкву. Для роботи душі. Так, це глобальна, масштабна і складна вистава, не розважально-відпочинкова, а така, що потребує серйозної роботи розуму і серця. А тому бажано її передивитися, коли вона невдовзі з’явиться на DVD-диску.

Достатній обсяг використаного у виставі матеріалу дав можливість ще і ще раз зустріти Шевченка в різних іпостасях. Передусім, людиною, яка мріє про звичайне, людське, родинне щастя. В своїх 36 років пише, а устами актора Лотоцького озвучує на сцені (Думка «Не молилася на мене моя мати»): «А я так мало, небагато // Благав у Бога. Тільки хату,/ /Oдну хатиночку в гаю, // ...Та безталанную мою, // Мою Оксаночку...» Щоб так, як у людей: з нею споглядати на Дніпр широкий, гуляти, розмовляючи в надвечір’я, разом вечеряти... «Я тільки хаточку в тім раї // Благав, і досі ще благаю, // Щоб хоч умерти на Дніпрі, // Хоч на малесенькій горі». І в озвучених так само проникливо Андрієм Щегельським, Іриною Макарук, Василем Матлаєвим, Зоряною Бабій відомі «Думки» Поета – це теж його роздуми звичайної людини: переконання, що важко знайти на чужині щастя, страждання через відсутність коханої людини, недолю сироти без роду, переживання дівочої душі від безвісти зниклого милого: «Коли згинув чорнобривий, // То й я погибаю» // Тоді неси мою душу // Туди, де мій милий».

Ірина Макарук: Думка «Вітре буйний»	Андрій Щегельський: Думка «Тече вода в синє море»
Василь Матлаєв: Думка «Тяжко-важко в світі жити»	Зоряна Бабій: Думка «Нащо мені чорні брови»

У кожній Думці, так він називав свої вірші, відчувалася залюбленість у край для нього милий, його Україну... Де б не був: у казематі, чекаючи вироку, бо саме там написав як освідчення в цій любові «Садок вишневий» та «Мені однаково...» ( арт. Володимир Левицький), зізнався, що його не турбує власна слава в майбутньому, а болить лиш доля України, яку «злії люде присплять, лукаві...» Освідчувався Вкраїні милій і в степах Оренбурга, і на Кос-Аралі, і у Санкт-Петербурзі (чотири «Думки» саме там написані у 1837-му), і в подорожах Україною. На сцені у «Краю милому, моїй Україні» прозвучали ліричні сцени з поеми «Гайдамаки» («Галайда» та «Титар» у виконанні Яреми артистами Володимиром Левицьким і Романом Верхняком та Оксани – арт. Марією Бінч), уривки з поеми «Причинна» в емоційному виконанні арт. Оксаною Гап’юк.

Ярема – Володимир Левицький	Ярема – Роман Верхняк, Оксана – Марія Бінч
«Причинна» – Оксана Гапюк

Вразила всіх органічною грою (декого з фанатів довела навіть до сліз) талановита актриса та співачка Людмила Грабовська класичною «Наймичкою». Більш переконливіше і трагічніше зіграла «Утоплену» Христина Місюк. Юрій Михайлів зі своїм незаперечним вродженим талантом знайшов нові способи самовираження в епілозі до «Великого льоху» «Стоїть в селі Суботові...» та у «І виріс я на чужині».

Наймичка – Людмила Грабовська

«Утоплена» – Христина Місюк

Сергій Тарновецький, маючи благословенні природні дані та могутню козацьку статуру, органічно зіграв долю козака в поезіях «Нащо мені женитися» та  «У тієї Катерини», а також  одного з лірників у поемі «Великий льох». Отже, спостережливий, вдумливий глядач міг помітити, що ті складові сценарію, які вже програвалися в попередні роки, як от «Утоплена», «Наймичка», сцени з вистави «Гайдамаки», прозвучали значно досконаліше, з глибшим розумінням суті образу, чим змогли потішити прискіпливих театралів.

«Нащо мені женитися...»  – Сергій Тарновецький	«У тієї Катерини» – Сергій Тарновецький	«Три лірники»: Сергій Тарнавський, Іван Бернацький, Володимир Курило

Його Величність Слово

Режисер-постановник у цьогорічній виставі «Світе тихий, краю милий....» з усіх відомих засобів сценічної мови надає перевагу його Величності Слову. В попередні роки постановки Івана Бернацького нагадували, здебільшого, синтетичний театр, в якому велика роль належала сильній музиці, звуку, голосам природи. Згадаймо, бодай, «Гайдамаки-2015»: потужні хори, бетховенської сили музичні заставки львівського композитора Тараса Терлецького, скрип дерева, кування зозулі, каркання ворони, удари ковальським молотом, шум хвиль. Цей же композитор цього разу лиш в найбільш хвилюючі моменти додає легку музику (піано), не вдаючись до форте (хіба, окрім фону «За байраком байрак»). На сцені царює СЛОВО, голос актора і його емоції.


Але є дещо, як на мій погляд, чому ніколи не зраджує театральна школа Бернацького. Його театр – це театр сильних Шекспірівських пристрастей. Коли актори доносять до глядача те, що Поета невимовно болить, або, навпаки, тішить, не соромляться педалювати на емоцію (дають волю сльозам, плачу, вигукам). Це ж Театр! Арена для емоцій і почуттів! І цим молоді актори – красиві, відкриті, щирі – заражають нас, глядачів, а своїми пристрастями хвилюють декого до сліз. Шевченківська тематика для такого стилю – благодатна нива.

Сценічні шати краси несказанної...

Неймовірно багато зусиль і свого власного смаку Іван Бернацький приділяє сценічному костюму та оформленню сцени. Від природи – естет – та ще, на щастя, як для українського театру на чужині, колекціонер національного костюма, жіночих прикрас та головних уборів, власник приватного музею українського строю. До слова, в травні 2014 р. він провів свято українського старовинного костюма на подіумі Українського Народного дому Нью-Йорка. Моделі – актриси й актори його театру. (Прошу згадати для власного задоволення героїв цього свята з їхніми невимовно красивими скарбами – ексклюзивними зразками мистецького витвору українського жіноцтва минулого сторіччя тут: http://www.chasipodii.net/article/13492/ ).

Значну частина костюмів для цієї вистави куплено в Україні або там пошито, як наприклад, костюм для молодого Шевченка. Придбана плахта для наймички (Л. Грабовська), або повний костюм для Марії Пруської (у ролі однієї з душ). Або стрічкові пов’язки з квітками лише по боках для актрис. Йшли посилки з України до передостанніх днів перед прем’єрою. Важливо: старовинний костюм від Бернацького – це не «шароварщина». Він вміє внести до них відповідні доповнення з прикрас, одягнути так, що всі артисти виглядають стильно й ексклюзивно.


Своїх акторів одягає і прикрашає сам Маестро. Деталь: два виконавці в цій виставі – Іван Бернацький та Ольга Панько – спеціально мали сучасні костюми як знак прочитання Шевченка сьогоднішнім поколінням, це немовби естафета поколінь, визнання Шевченка нашим сучасником.


Сцена – 2016: зроблена бездоганно – просто і зі смаком. По периметру від стіни до стіни, включно зі стелею та підлогою – драпіровка чорною тканиною (робота організаційно-технічних помічників режисера Анатолія і Галини Рідких). На цьому фоні бездоганні українські народні костюми героїв вистави виграшно «звучать», як на подіумі. У лівому куті під стелею – задрапірований портрет Шевченка. Поет ніби споглядає з висоти, як його земляки на чужій заокеанській землі розпоряджаються його Словом. Вишуканий, тонкий елемент українства: на стіні справа – три довгі-довгі Кролевецькі рушники (червоним по білому). І Дерево Життя. До стелі. Справжнє. Зрубане у лісі паном Анатолієм. Дерево як символ родини, роду, а то й нації. Пофарбоване «золотом» – символом достойного життя, багатого чеснотами, які вимірюються вагою золота. По обох боках сцени – спеціальні місця для акторів.


Сцена без куліс грає «на руку» специфічності вистав Бернацького. Всі герої виходять одразу і до кінця перебувають обабіч сцени, «по ходу» міняючи за потребою елементи костюмів. У цій виставі, до прикладу, три Ворони з «Великого льоху» магічно швидко на виду публіки «оперилися» у своє вороняче «пір’я». Винахідливо і вишукано маніпулював своїм розкішним плащем молодий Шевченко, створюючи нові мізансцени. Такий режисерський хід.

Увага! Ваш вихід!

Кожна вистава Бернацького цікава своїм початком. Неповторним щоразу. Незмінним є лиш музикальний вступ. Цього разу запис «Заповіту» у професійному хоровому виконанні . Артисти в образах героїв виходили в швидкому темпі один за одним в напрямі сцени, встигаючи сказати ключову фразу з твору, який виконуватиме. Наприклад, Христина Місюк з «Осії...»: «Вкраїно! // Мій любий краю неповинний // За що тебе Господь кара?» Володимир Курило із «За байраком байрак...»: «Нас тут триста, як скло // Товариства лягло! // І земля не приймає». Володимир Левицький із «Мені однаково...»: « Мені однаково, чи буду // Я жить в Україні , чи ні». І так заявили про свої ролі 18 із 20 виконавців.



Першою з’явилася Людина від театру – Іван Бернацький, зайнявши місце біля прожектора, з якого направляв пучки світла на акторів. А останнім – молодий Шевченко (П. Лотоцький). Попрямував на авансцену і лиш там оголосив свої «Думи мої, думи мої», які він посилає «В нашу Україну», єдине місце, де ... «найдете щире серце // І слово ласкаве».

Пролог від глядача

Але ще перед виходом акторів мав слово відомий в українській діаспорі громадсько-політичний діяч Аскольд Лозинський. Поставленим гучним виразним голосом (адже сам свого часу практикував і в акторському мистецтві) виконав своєрідний пролог до вистави: хто для українців Шевченко та як відзначали Шевченківські свята в різні часи. Українці діаспори відзначають три головні свята: Різдво, Великдень і Шевченківські роковини. Поставлено одну тисячу чотириста пам’ятників Шевченкові по всьому світу. З них 150 – у діаспорі. В радянські часи влада не могла ліквідувати ані Бога, ані Шевченка. Але твори його Кобзаря фальсифікувала своїми примітками, фальшивими роз’ясненнями. Наприклад, «москаль» – це, нібито, так називали будь-кого, хто служив у царській армії, незалежно від чину та національності. А Богдана Хмельницького, нібито, Шевченко шанував як полководця, який розумів, що без єднання зі «старшим братом» Україна пропаде, і підписав договір на возз’єднання...

«Ой, Богдане, Богданочку! Якби була знала...»

А все ж навпаки. В низці творів, які прозвучали у виставі, Т. Шевченко розвінчує Переяславську раду як історичну помилку гетьмана, яка призвела до національного поневолення українського народу на довгі сторіччя. Сьогоднішні драматичні події в Україні (анексія Криму, окупація частини Донбасу, російсько-українська війна на Сході) свідчать про глибоке розуміння Шевченком – пророком майбутніх наслідків помилки Хмельницького. Нищівний закид Шевченка в бік гетьмана Богдана прозвучали в епілозі до поеми «Великий льох» під назвою «Стоїть в селі Суботові...» (у майстерному, емоційному виконанні артистом Юрієм Михайлівим): «Отак-то, Богдане! // Занапастив єси вбогу // Сироту Україну... // Отаке-то, Зіновію, Олексіїв друже! // Ти все оддав приятелям... // А їм і байдуже... А тепер «...сміються ж з України // Стороннії люди». Тарас Шевченко дорікає Богданові за підписання угоди про підкорення російському цареві Олексію. З цього й почалася втрата Україною своєї державності.

Юрій Михайлів: «Стоїть в селі Суботові...»

А ось «Розрита могила», одна з найсильніших у сценарії, яку яскраво зачитує арт. Ольга Панько: «Ой, Богдане, Нерозумний сину! Подивись тепер на матір, на свою Вкраїну... Ой, Богдане, Богданочку! Якби була знала, У колисці б задушила, Під серцем приспала. Степи мої запродані жидові, німоті. Сини мої на чужині, На чужій роботі...» І так, на жаль, по сьогодні.

А ще в «Осії, глава ХІV» (артистка Христина Місюк) на запитання «Мій любий краю неповинний! За що тебе Господь кара, Карає тяжко?, відповідає: «За Богдана Та за скаженого Петра»...

Ольга Панько: «Розрита могила»...	Христина Місюк: «Осія. Глава ХІV»

«Великий льох»: Зрада – то є найтяжчий гріх...

Ще більш дошкульно прозвучали авторські (Шевченка, режисера, акторів) звинувачення гнобителів України у центральному творі першої дії та й навіть всієї вистави – в поемі-містерії «Великий льох». Думаю, деякі глядачі відкрили її для себе вперше. Щодо досконалості постановки і виконавської майстерності (залучено десять акторів, зокрема, виконавець ролі молодого Поета) – це одна з родзинок усієї вистави. Можна навіть припустити, що це драматична вистава у виставі, яка може виконуватися самостійно з посланням до роздумів нинішнім поколінням України. І говорити про цю родзинку можна і навіть треба дуже багато. Але зупинюся лише на темі, яку виокремила: помилка гетьмана Богдана – стратега.

У поемі – три розділи та епілог «Стоїть в селі Суботові...» У кожному розділі по три дійові особи: три душі, три ворони,три лірники. У першій – три душі з того світу, три дівочі постаті ще за життя. За що ж їх Бог смертю покарав, а тепер у рай не пускає? Перша душа (арт. Марія Пруська) дівчини, яка при житті перейшла дорогу Богданові з повними відрами води, коли він їхав до Переяслава. Отже, згідно з народною прикметою – посприяла його удачі, за що взяла гріх на душу. Друга душа (арт. Христина Рябокінь) теж ще при житті не знаючи, хто перед нею, дала напитися води коневі царя Петра, коли він, спаливши Батурин, повертався у Москву. Третя душа (арт. Марія Бінч) ще маленькою у матері на руках усміхнулася цариці Катерині, яка поверталася Дніпром після розгрому Запорізької Січі. Звідкіля ж дитя знало, що тая цариця – лютий ворог України? Але й її Бог покарав смертю. Навіть ці, здавалося б, зовнішньо невинні вчинки дівчат оцінені як великий гріх, лиш тому, що надали послуги ворогам України (мимохіть подумалося: а як би оцінив Шевченко зі своїми моральними мірками сучасних дядьків при владі в Україні, які прощають вбивців, сепарів, злодіїв, всіх, хто ошукує нарід наш до цього часу?).

«Три душі»: Христина Рябокінь, Марія Бінч, Марія Пруська

А в другій частині поеми містерії – про тих, кого, згідно зі сьогоднішньою риторикою, називають внутрішніми воронами України. Як самі ж українці (поляки, росіяни) шкодять своїм власним країнам. Це Три ворони – галасливі, підступні, противні. Блискуче, сміливо, відчайдушно зіграли їх артистки Ольга Панько, Любов Пилипонюк, Зоряна Бабій. Цікаві «воронячі» костюми, в які вони «оперилися» моментально, «на ходу». І їх натуральні «крав- крав- крав» – мурашки по шкірі. Натуральне перевтілення.

«Три ворони»: Любов Пилипинюк, Ольга Панько, Зоряна Бабій	Актриси: Любов Пилипинюк, Ольга Панько, Зоряна Бабій

Отож, зібралися три Ворони та хвастають, хто більше зла приніс своїм народам. Польська утопила народ у крові, заслала повстанців у Сибір, залишила в країні безлад, а сама гуляє у Парижі. Російська ворона наплодила купу указів, які нищать Україну, спалила Батурин, умертвила гетьмана Полуботка, тисячі козаків знищила у Фінляндії та на Ладозі. Але найзапопадливішою до зла виявилася українська ворона. От помогла москалям грабувати народ, чинити розправу над козаками, а тепер їх начальство московське розкопує у Суботові льох, шукаючи скарби Богдана: «Тепер уже заходились // Древності шукати // У могилах... бо нічого // Уже в хаті взяти: // Все забрали любісінько». Але головне зараз – знищити одного з новонароджених близнят (мають ось-ось народитися), а саме того, хто, як Гонта, катів буде катувати, а залишити того, хто катам помагатиме. Туди й попрямували Ворони.


Тема зради як великого гріха прозвучала і у широко відомій поезії «За байраком байрак», який читав досвідчений актор, ветеран і улюбленець театру Володимир Курило. До слова, на ці слова не один композитор створив пісню. Остання з них – Андрія Середи – лідера вже згаданого гурту «Кому Вниз». Йдеться про нашу давню історію. Навіть земля не приймає тіла козаків, які разом з гетьманом, зраджуючи, запродували своїх братів-християн у турецьке ярмо. Йдеться про часи Руїни, яка наступила після смерті Богдана Хмельницького: «По своїй по землі // Свою кров розлили // І зарізали брата».

Володимир Курило: «За байраком – байрак...»

Отак ще тоді, в середині ХІХ сторіччя, Шевченко сказав, що біда України, насамперед, в самих українцях. Тому визволяємося до сьогоднішніх днів.
«Але великий прогрес у тому, що нам дозволили нині читати Шевченка в оригіналі», – вважає Іван Бернацький.


Не раз чулося опісля вистави від глядачів, що це сильна, достойна, емоційна, вистава, але складна. Складна, думаю, для тих, хто був налаштований на відпочинок. А фанати цього театру та глядачі, які були готові до інтелектуальної та емоційної співпраці з акторами, без сумніву, задоволені, щасливі. Нещасливими були лиш ті, кому не дістався квиток. Таке сталося вперше в історії театру. І неабияка заслуга в цьому актриси Оксани Ізбянської, яка через пошкоджену ногу не могла грати і взялася за організацію вистави – рекламу, реалізацію квитків через соцмережі. Автори вистави завдячують своїм успіхом також обом Кредитівкам «Самопомочі» Нью-Йорка і Народному дому. А глядачі – словами актора Петра Лотоцького: «Уся діаспора повинна пишатися, що у Нью-Йорку є такий стовп Української культури, як Іван Бернацький».

І далі – за національну гідність та справедливість – разом з Кобзарем

У епілозі вистави Людина від театру, молодий Шевченко, всі виконавці звернулися до глядачів, до всіх українців словами з поеми «І мертвим, і живим...» Кожне слово в ній – це Україна сьогоднішня, яка «доборолася до самого краю». Модерні «пани», «гетьмани», «діти» її розпинають (продовжують грабувати і красти).

Іван Бернацький, Петро Лотоцький: «І мертвим, і живим...»

Або, бодай, оце, що теж стало особливо злободенним нині. (Вибір цитати з тексту поеми – автора):
«Добре, брате, // Що ж ти такеє? // «Нехай скаже // Німець. Ми не знаєм.»// Отак-то ви навчаєтесь // У чужому краю! // Німець скаже «Ви моголи» // «Моголи, моголи!» // Золотого Тамерлана // Онучата голі. // Німець скаже: «Ви слав’яне» // «Слав’яне ! Слав’яне!» // Славних прадідів великих // Правнуки погані!.. // І в слов’янофіли // Так і претесь... І всі мови // Слав’янського люду – // Всі знаєте. А своєї? // Дастьбі... Колись будем // І по своєму глаголить // Як німець покаже // Та до того й історію // Нашу нам розкаже... Біда наша з цим почуттям меншовартості та позиціюванням себе «молодшим братом». І сьогодні ми беззаперечно сприймаємо те, що кажуть нам Меркель чи Штайнмайєр. А Тарас Шевченко ще 170 років тому радив мудро: «У чужому краю / /Не шукайте, не питайте // Того, що немає // І на небі, а не тілько // На чужому полі // В СВОЇЙ ХАТІ СВОЯ Й ПРАВДА, // І СИЛА, І ВОЛЯ.

У виставі – приклади підтверджень хрестоматійного: Шевченко – правдолюб, Шевченко – інтерпретатор та коментатор нашої історії, пророк, філософ і вічний революціонер. Тому й був з нами на Майдані. Тому у березні 2014 р. скульптор Володимир Заєць саме разом з майданівцями закінчував скульптуру Шевченка з дерева. А нещодавно тележурналісти ІСTV багато епізодів війни на Сході змогли точно проілюструвати словами Шевченка.

«Григорович». Автор Юрій Шаповал	«Selfie». Автор Юрій Шаповал	Шевченко на Майдані

Скульптор Володимир Заєць у березні 2014 р. привіз на Майдан незакінчену дерев’яну скульптуру Тараса Шевченка з колоди 200-річної осики; над скульптурою автор працював майже три роки. До закінчення роботи над нею долучилися всі бажаючі, працюючи стамескою та молотком. Протягом кількох днів вона була завершена

Ось така Шевченківська епічна вистава в українському Нью-Йорку до 202-річчя з дня народження того з наших національних геніїв, хто нас і сьогодні не тільки навчає, роз’яснює гріхи наші, а й докоряє... І сьогодні кожним своїм посланням, кожною його стрічкою Тарас Шевченко залишається сучасним, злободенним, закличним. Бо найдорожча йому Його Україна не стала милим, тихим краєм. Триває війна. Український Вашингтон, у прихід якого вірив, так і не з’явився. І цього разу перемогу Майдану вкрали «злії люде»…

Шевченко почав розмову з нами, глядачами, своїми думами, які посилає в Україну, як дітей своїх. Сьогодні думи його множаться по всій Україні. Ось самодіяльна народна творчість за мотивами його «Думи мої, думи мої»: http://www.youtube.com/watch?v=f0yuc9a2rto

«Думи мої, думи мої! Ви не одинокі. // Таких, як ви, вже мільйони... // То велика сила // Ми здобули незалежність // То велика справа... Тільки ви не зупиняйтесь. Готуйтесь! Так треба! // Не прийдеться вам, рідненькі, Лягти віддихнути // Бо утримать незалежність Важче, чим здобути.. // ... Ми згадали буття своє ...Ось для чого Думи. // Не пропала й не пропаде ПРАВДА. І ТАК БУДЕ!»

Правда (справедливість) має перемогти. Залишаються на сьогоднішніх знаменах заклики нашого національного Пророка: «Обніміться, брати, мої», «Свою Україну любіть... За неї Господа моліть!», «В своїй хаті – своя правда», «Борітеся – поборете!»

Шевченкові – слава! Фото Богдана Гриціва

Режисер Іван Бернацький представляє артистів

Довгі аплодисменти – від глядачів