Поетеса і прозаїк; кандидат філологічних наук. Автор поетичної книжки “Флейта з передмістя” (Київ, 2001), роману “Серце гангстера Уррі” (Київ, 2008), численних публікацій в альманахах поезії та прози.  Живу і працюю в Києві. Люблю називати себе “захмарною міщанкою” (означення, винайдене Олександром Блоком): однаково ціную дивовижні світи, витворені фантазією, далекі подорожі й домашній затишок. Ставлюся до Літератури  дуже серйозно, тобто як до Гри.

 Звідки я?
З далеких вітряних островів, де вічно хвилюються високі сиві трави. Де покручені сосни нижчі за трави, а між їх корінням живуть маленькі верткі ящірки.
У долинах там не розсіюється туман, а виткі стежки пересновують лісисті скелі. Там дерева на скелях схожі здаля на ієрогліфи, а ієрогліфи, що їх пишуть по шовку, проростають навесні травами.
Коли часом вранці з півночі приходив пругкий бадьорий вітер, у долину долинав дзвін зі старого монастиря на горі, і наш учитель піднімав угору просвітліле обличчя. Вилиці в нього були тверді і лискучі, як відшліфоване дерево чи слонова кістка. Очі його так довго дивилися на світ, що почали ховатися від нього, западаючи все глибше в печери очниць. Вечорами з-під його пензлів текли на шовк ієрогліфи. А ми лежали на циновках – жваві звірята, спраглі за дивовижним, – і слухали, слухали...
А перед самим світанком я прокидався. За стінами шепотіла висока трава, і щось велике звершувалося в надрах ночі. Кожною клітиною відчував я тоді Велике Звершення, хоч і не знав для нього назви. Це був не день і не ніч, це було таємне єднання первин, злиття Інь і Ян, і десь між ними передсвітанковою свіжістю струменіло дивне, загадкове Ци – те, що зараз можу назвати, але вже не здатен відчути. А тоді відчував...
У ці години перед світанком я був усім – сивою гладінню ріки, важкою водою, що глибоко зітхає під рибальським човном, високою травою, і в мої глибини падав далекий дзвін монастиря, і я здригався від того дзвону, як гіркувате повітря, що ним дихав від народження.
А вранці з півночі приходив усе той же вітер – молодий бадьорий вітер, так не схожий на все те, до чого я звик. І одного разу навесні, коли далина стає прозорою, так що можна прочитати ієрогліфи, що деревами ростуть на скелях, разом з вітром прийшов він – ставний, юний, схожий на древніх героїв з учителевих оповідань. Він приніс на грудях сонце, що його я, живучи в долині, бачив так рідко, а за спиною в нього схрестилися два мечі – двоє стомлених крил, що їм було затісно в піхвах.
Як і раніше, мовчали долини за серпанком туману, як і раніше, хвилювалися від вітру високі трави – тільки просвітлене обличчя мого вчителя зблякло, мов сиве осіннє небо, тільки солоно, юно повіяло на мене небаченим морем.
А вночі я вже не чув трави, і не текли на шовк ієрогліфи з-під чорного пензля, і таємне єднання первин перестало бути дивом. Уночі я прокрався за ширму до гостя, і всю ніч інші, не схожі на вчителеві, слова звивалися в дивну, розкішну оповідь. Там, за сивою травою, був не тільки вічний диск сонця – там були далекі провінції, осяйні столиці, там жили молоді герої, що носили за спиною сталеві крила. Так марилося мені – жадібному, сильному звіряті, так говорив юний лицар із сонцем на грудях.
А коли зійшло справжнє сонце, він дав мені дивного напою – і вогненні дракони вжалили моє піднебіння, зазміїлися по жилах, і там, у надрах мого тіла, вперше голосно обізвалося серце – серце чоловіка.
„Слухай”, – говорив учитель.
„Будь”, – говорило серце.
Коли того дня пругкий північний вітер приніс у долину дзвін старого монастиря, ми були вже далеко.
Я був далеко і на власні очі побачив таємничі провінції і осяйні столиці. Я був і вільним, і рабом. Тонкостанні дівчата звивалися в моїх обіймах, а вуста їх пахли теплою гіркотою, як повітря на тому першому острові, і вилиці мого сюзерена були твердими, як у вчителя. Багряний шал битв, гамір бенкетів, стогін найсолодших любощів зіткалися в те, що звуть життям.
Я став іншим.
Я втік з острова, але острів прийшов за мною.
І все частіше перед світанком глибоко в мені шумлять високі сиві трави, і туга, завелика для людини, стискає мені серце, і тоді, знеможений, я запитую у дивного, загадкового Ци:
„Звідки я?..”