І знову Свята Церква закликає всіх вірних, кому не байдужий стан своєї душі, до нещадної боротьби з гріхом, пристрастями і пороками, які, без жодного сумніву, є в кожного з нас. Власне, усвідомлення, виявлення і правдиве визнання своєї гріховності має бути початком цієї важкої боротьби. На підтримку, поміч і перемогу в цьому нелегкому протистоянні сам Господь зі своєї безмежної любові дарує всім нам спасенну Святу Тайну Покаяння. Нам потрібно тільки мудро і правильно приготувати себе, свою душу і серце, щоб гідно прийняти цей безцінний і цілющий небесний дар, який у такому випадку обов’язково цілком і повністю оздоровить нас, наповнить наші душі і серця невимовною, неземною радістю і щастям єднання у Св. Тайні Євхаристії зі самим Господом нашим Ісусом Христом. Та, виявляється, що це не так уже й просто. І виною в цьому є неправильне налаштування, тобто, неправильне ставлення, а значить, і розуміння цих святих дійств. Ось як це потверджує надзвичайно цікава, мудра і повчальна історія.

У добре відомого прозорливого духовного отця, за молитвами якого від невиліковних хвороб зцілилося багато людей, після вечірньої відправи посповідалися два студенти. А ночувати пішли вони до різних людей.
Вранці вони зустрілися, йдучи дорогою до храму. Один з них одразу ж похвалився, що його господарі гарно прийняли, погостили, приємно поспілкувалися, і він, згідно з Уставом, прочитав усі необхідні до Причастя молитви. Натомість, його друг із глибоким смутком, душевним болем і розчаруванням сказав: «Я не піду до святого Причастя, бо зовсім не приготувався».
– Як не приготувався? Чому?
– Я ночував у кімнаті з одним хворим чоловіком, який всю ніч не спав, і я постійно був біля нього. Я змочував хустину водою, прикладав до його чола, витирав його скроні, обличчя і груди. Навіть не мав змоги взяти в руки молитовник, щоби помолитися. Правда, намагався лише в душі промовляти: «Ісусе, помилуй його і мене!» Ні, не піду до Причастя – я не гідний.
… А коли священик із чашею в руках вийшов до вірних, то, глянувши на молодих людей, запросив спочатку страждальця до святого Причастя, але той категорично відмовив, кажучи: «Отче, я не можу, бо зовсім не приготувався, не прочитав жодної молитви».
– Не приготувався? Не прочитав жодної молитви? Та ж ти всю ніч припадав біля Ісуса. В тебе серце розривалося від співстраждання і болю за Його муки. А що, прочитати молитви устами і розумом це хіба моління? Та Христос весь час був і, бачу, що є в твоєму серці…
– А ти, молодий юначе, – промовив прозорливець до іншого, на жаль, сьогодні не готовий до святого Причастя… Молитви не прочитуються, бо це тоді порожній монолог, а переживаються всім серцем – і тоді буде діалог. Та для цього потрібно, щоб серце було чисте…
Дивно, бо минулого вечора була сповідь, тобто, було очищення серця від гріховного бруду. І було розрішення від гріхів і допуст до Причастя від цього ж отця. Що ж сталося? Очевидно, в серці, все ж таки, залишилися пристрасті і пороки. Бо коли він вранці зустрів свого друга і запитав, як і в яких людей він ночував, то насправді не чекав відповіді, а сам почав радісно і піднесено розповідати, як він гарно відпочив і прочитав усі молитви. Але це ж явне самовдоволення і вихваляння, які походять від самолюбства, тобто, від гордині (так, буває фальшива і згубна праведність, коли в будь-чому шукають тільки для себе вигоди, показують і підкреслюють свою кращість, особливість і вищість). Тому не спромігся цей студент пожаліти і висловити співчуття своєму другові за недоспану ніч. А мав би ще з глибини свого серця поспівчувати і співстраждати тому хворому чоловікові і навіть (!) помолитися за нього. Це було б насправді найкращим свідченням чистоти серця, яке тільки в такому стані наповнюється спасенною любов’ю, до якої закликає всіх нас Господь.
Отож, розважмо над цим у час посту і змагаймо до цього прекрасного почуття, в якому обов’язково ввійде до нашого серця Спаситель світу – Ісус Христос.