Серед багатьох спогадів оцей найлюбіший. На початку нашого співжиття приходить додому сердитий Джім (Джеймс Мейс) і починає докопуватися: «Шевченко… Шевченко… У всіх на вустах лише Шевченко. Я не розумію. Я знаю напам’ять чимало з Шекспіра, але ж не цитую його по тисячу разів на день. – «Ти перебільшуєш». – «А ти не помічаєш, що жодна розмова з тутешніми українцями не обходиться, аби хтось не згадав чи не процитував Шевченка». – «А хіба з українськими емігрантами не так?» – «Не настільки, щоб це було для мене проблемою».
Я починаю гарячково мимрити про значення Шевченка для України, для кожного українця, Джім саркастично мене перебиває: та чув я всі ці промови, я все це знаю, поясни по-людськи. Я починаю зосереджено міркувати: ну звісно, у лексичному просторі Києва Шевченка таки чимало: університет, проспект, площа, пам’ятник, товариство «Просвіта» і т. ін. Але ж про Шевченка я особисто взагалі з ним не розмовляла. І тут же згадую, скільки разів у розмові вкидаю: «І ви наші і все наше». «І ми не ми, і я не я». «А братія мовчить собі, витріщивши очі». «А розумне ваше слово брехнею підбите…»
А в подруги Тетянки взагалі вся розмова Шевченком перецвічена, не кажучи про друзів-поетів. Моя мама, процитувавши Шевченка, проказавши: «Той мурує, той руйнує, той неситим оком…», не може зупинитися, аби не доказати строфу, а то й увесь вірш до кінця. Але Джім, виговорившись, уже заспокоївся, сідає до своєї праці, і продовження цієї розмови не було.
Десь аж за місяць, прийшовши з якоїсь конференції, Джім кидається до книг і висмикнувши якогось «Кобзаря», а він їх привіз чимало зі Штатів, тицяє мені в руки і наказує: «Читай!»
Вечір перейшов у глибоку ніч, американський професор слухав, думав, перепитував, коли йому було щось незрозуміле, обговорював, знову слухав. Щовечора я обкладалася довідниками, енциклопедіями, книгами на той випадок, коли одразу не зможу відповісти на якесь запитання. З наших обговорень особливо запам’яталась його реакція на закінчення поеми «Марія»: «Українська Матір Божа померла у 33-му. Твій Шевченко передбачив».
Мужі воспрянули святиє.
По всьому світу розійшлись,
І іменем твойого сина,
Твоєї скорбної дитини,
Любов і правду рознесли
По всьому світу.
Ти ж під тином,
Сумуючи, у бур’яні
Умерла з голоду.
Так минуло кілька місяців, поки Джім не закрив «Кобзаря» і поклав його до своєї професорської торби:
– Я зрозумів. «Кобзар» – це таємна зброя України. Після такої книги Україна була приречена на незалежність.
– Чому таємна? Є тисячі перекладів різними мовами.
– Та її сили і потуги іноземці не збагнуть.
– Ти ж зрозумів?
– Та я вже майже українець.
Після цих специфічних студій Джеймс Мейс справді почав вважати себе українцем, бо нарівні з іншими міг послуговуватися афористикою «Кобзаря», а ще він збагнув підземний гуркіт українського слова і його давньої історії.
Я навела цей приклад, щоб пояснити читачам «Слова Просвіти», що Джеймс Мейс не був стороннім спостерігачем політичних і соціальних процесів, які розгорталися на його очах в Україні. Його ідея «свічки у вікні» почала брунькуватися, коли він слухав про три свічечки «Наймички», які вона принесла з довгого паломництва до Києва як свою гірку спокуту, і зі свічки самого Тараса Шевченка на його автопортреті, який так любив розглядати мій чоловік. Джеймс направду страхався, аби пошанування жертв Голодомору не перейшло у скальковані з недавнього минулого ритуальні мітинги, просякнуті лицемірством...