Якщо не брати до уваги влаштовані вчорашніми упівцями два короткотривалі спалахи «Українського народного фронту» («УНФ») з перервою у майже двадцять років (1964-67, 1982) й таких поодиноких відчайдухів, як Петро Хмарук на Київщині, то чи не єдиним вмістом організованого опору антирадянщиків післявоєнної України була боротьба за культурні права і свободи свого народу, насамперед, за розширення офіційних й не дуже меж застосування нашої мови.

Так чи інакше, це був рух проти зросійщення усного та письмового мовлення, а вже потім об’єднання прихильників збереження й поширення найціннішого з власного красного письменства, історії, мистецтва, архітектури, філософії, найважливішого з традиційної прадідівської віри.
Мовники вболівали за мову. Ми кажемо «мовники», тому що переважна більшість тогочасних дисидентів були людьми слова: філологами, вчителями української, перекладачами, сценаристами, журналістами, есеїстами, критиками, літературознавцями і, власне, літераторами різних мастей. Окупаційний режим не давав їм вільно висловлюватися, і, що сприймалося найбільш гостро, робити це своєю мовою. То ж, протидія колоніальному статусові країни виливалася завойовникам не кулями скорострілів чи вибухами «бісових машинок», а кілограмами культурно-просвітницьких прокламацій. Співробітники 5-го й 6-го управлінь КДБ УРСР отримували нові звання, а разом з ними й нові квадратні метри житлової площі поліпшеного планування, не за схрони з вибухівкою, а за писані від руки «захалявні книжечки» сучасних їм шевченків, за «раптове» самозречення когось з відомих інтелігентів, які так само мешкали у хазяйській службовій квартирі, дарма що нечуваних для мільйонів «трудящих» розмірів, й, отже, так само мусили відпрацьовувати свою, кинуту «Хазяями», пайку. За сповнене фальшивої люті засудження «ренегатів», «перевертнів», єдиною провиною котрих було бажання писати й читати. Або ж, за чергове «самогубство» когось із надто молодих та надто небезпечних.
Яким же дивним тоді, погодьтесь, виглядає той факт, що на 25 році вистражданої у таборах, викричаної на майданах, вирваної у смерті Незалежності конституційні свободи обертаються черговою хвилею русифікації. У першій частині цього матеріалу йшлося про те, як, детально прописавши свободу віросповідання, законодавці свідомо уникнули деталізації в питанні мовного режиму релігійного життя українців, що дозволяє ліпити з них уже друге покоління денаціоналізованої спільноти «мужчин», «женщин», «Бог любит всех», «какая разница, на каком языке», «и так поймут». Кращого подарунку російському агресорові годі було чекати... І навіть якби не було війни на Донбасі, невже подібний підхід – відмова від національної ідентифікації громадян – свідчить про далекоглядну державницьку політику?! Безумовно, свідчить. Але вже в інтересах якоїсь іншої держави.
Подвійний ефект для українського усного мовлення дала й така омріяна свобода слова. Не дивлячись на нечуваний доти розквіт ідей, політичних партій, груп впливу, окремих політиків та безліч інших переваг, які забезпечують мас-медіа, їхні власники досі не зрозуміли: вони можуть формувати не лише споживчі смаки чи виборчі симпатії, а й сучасну українську політичну націю. Чи руйнувати її... Хоча справжні власники, про яких йтиметься нижче, певно, про то ніколи й не забували.
В умовах, коли читання не є настільки розповсюдженим, як колись, мовні навички формуються під впливом ЗМІ, зокрема, теле-, радіо. І якщо телебачення з роками стає дедалі більш українським, то в ефірі комерційних FM-радіостанцій ми спостерігаємо ефект цілком зворотній. Обсяги агресивного неукраїнського, а то й відверто пропутінського аудіо-продукту мешканці найбільших міст Батьківщини отримують аж через край.

Гра в квоти

За оцінкою проекту «Відсіч», державна мова присутня в FM-діапазоні лише на 5%. Наші ж здійснені методом радіометрії підрахунки дали 1-2%. Ми враховували всіх представлених у кожній з 24 областей мовників, послуговуючись, зокрема, безкоштовним сервісом radiomap.eu. Подібних програм, насправді, є безліч, й кожен бажаючий, не виходячи з власної оселі, може займатися радіометрією, на якійсь час долучаюсь до аудиторії того чи іншого місця на Земній кулі. Тому, будь ласка, якщо хтось не сприймає отримані критичні показники, вважаючи при цьому, що автор надмірно драматизує ситуацію, озброюйтесь олівцем, записником й нумо одна за одною переслуховувати кожну радіостанцію. За місяць-другий вийдете на ті самі цифри.
Що стоїть за цими 1-2%? Майже повна відсутність пісень українською мовою, а ще – російськомовні шоу (замовлення мелодій, привітання, розіграш призів тощо) у прайм-тайм. Випуски новин, здебільшого, йдуть українською, але є вузькопрофільні радіостанції, репертуар котрих формується виключно за певними музичними напрямками, і які через це мають найвідданіших прихильників, тобто, найстійкіше ядро постійних слухачів, де взагалі воліють не давати новин. Рідну мову там можна коли-не-коли почути хіба що під час реклами.
Музичні радіо зі суцільним українським ефіром є лише в окремих обласних центрах. У загальнодержавному вимірі подібні прецеденти відсутні.
«Усе погане українське треба змити», – відверто закликає своїх підлеглих чільний представник російської окупаційної адміністрації Криму Владімір Константінов, голова кремлівського маріонеткового «парламенту» у Сімферополі. За української-неукраїнської влади цей чоловік, відомий у кримінальних колах на прізвисько «Боржник», робив те саме на посаді «голови Верховної Ради Автономної Республіки Крим». Таким константіновим головне, аби лишень бути при владі, і якщо задля її збереження їм доведеться служити загарбниками, вони служитимуть. Це безідейна сіра маса пристосуванців, і, що дуже небезпечно, з неабиякими повноваженнями.
Часом ситуація взагалі доходить до абсурду. До прикладу, навесні 2014 року, тобто, коли вже були «здані» Крим, Донецьк та Луганськ, а російські війська сунули на Дніпро й готували потрійний танковий прорив зі Слов’янська, Горлівки, Стаханова на Харків, частоти виразно патріотичного новинного радіо «24» у містах-мільйонниках центру та півдня України ось такі константінови з уповноважених державних органів перерозподілили на користь розмовного радіо «Вєсті», або як його кличуть, радіо «Ватності». Питається: для чого? Аби належним чином підготувати населення до зустрічі з путінськими «визволителями»?
Для захисту української мови на радіо де-юре існують квоти. Своє та чуже з радіоприймачів ми мусимо чути у рівних пропорціях, за формулою «50 на 50». На початку нового року віце-прем’єр з гуманітарних питань й одночасно міністр культури В’ячеслав Кириленко зареєстрував у парламенті законопроект, в якому компонент державної мови збільшується до 75. Уточнюється, що йдеться також і про пісні (треки), а не мову радіоведучих чи тих, хто озвучує рекламні оголошення. Крок Кириленка є цілком логічним та зрозумілим, однак, дію такого закону перебільшувати не варто. По-перше, як свідчить попередня практика, ніхто не йтиме на позбавлення порушників ліцензій, аби не конфліктувати з реальними власниками. Ліцензії забирають у вишів-пустишок, у збанкрутілих банків, але не в електронних ЗМІ. По-друге, альтернативою російській (російськомовній) масовій культурі в Україні може бути виключно масова культура українська, якої, на превеликий жаль, досі немає. І саме це мусить стати пріоритетом роботи Кириленкового міністерства та суміжних відомств, а вже потім регулювання квот, репертуарів тощо. Інакше кажучи, ніхто не сприйме, коли держава прийде й зруйнує його хату-мазанку з глиняною долівкою («бо так треба», «бо ви сепаратисти»), не надавши натомість хоч би ключів від окремої кімнати у гуртожитку, з гарантією вселення до новенького котеджу вже наступного року. Звісно ж, найліпшою гарантією тут була б державна іпотека з мінімальною кредитною ставкою.
Вагомого фінансово-економічного захисту потребує й наша музична культура. Українське ніколи не втримається у вирі жорсткої боротьби рекламних агенцій і продюсерських центрів тільки тому, що так наказав котрийсь з посадовців. Інша річ, коли від обсягу ефіру рідною мовою залежатимуть податкові пільги. І навпаки, для тих, у кого майже немає нічого українського, оподаткування прямо пропорційно зростатиме. Або коли держава через благодійні фонди цілеспрямовано підтримуватиме талановитих виконавців, як це робиться у Франції чи Німеччині. Але для цього треба хотіти стати Францією чи Німеччиною, а не ще одним недорозвинутим суб’єктом Російської Федерації, де слухають точно такий самий набір FM-ок, як у Пермі чи Ханти-Мансійську. Із точно такими ж назвами та з точно такими ж піснями.
Переважна більшість всеукраїнських радіомереж де-факто перебуває у власності родин колишніх президентів Леоніда Кучми й Віктора Януковича. Працюють на франшизі з розкрученими московськими брендами («Русское радио», «Авто-радио», «Шансон», «Ностальжи», «Європа плюс» тощо). У них мільярдні рекламні бюджети, й не менш солідний «дах» завдяки політичній корупції. Окрім ідеологічної й чисто підприємницької функції, вони також неабияк формують ціннісну орієнтацію аудиторії, що теж теоретично повинно цікавити органи влади. Скажімо, зо дві-три хвилі роками працюють виключно у стилі «Зек FM» – що завжди органічно для деспотичної Росії, де одна половина «садить», а друга половина «сидить», й однозначно неприйнятно для націленої на європейську інтеграцію України – і це при тому, що зек-президент допіру вже два роки, як самоусунувся від конституційних повноважень. Януковича, нібито, й немає, але FM й надалі співає про «зону», «запрєтку», «вишку», «ментів», «бандитів». «Ментів», і тих уже немає, а їхнє улюблене радіо досі є. Й електорат Партії регіонів є, якому, крім усної творчості, відповідно, завжди не вистачатиме низькопробних серіалів про щоденну роботу катів з путінського ЧК-НКВС-КДБ-ФСБ, котрими ще донедавна рясніло наше ТБ. А ще «Зек FM» дуже люблять бойовики «ДНР/ЛНР», які навіть не стидаються телефонувати з-за лінії фронту у Київ й замовляти вітання для «ополченців».
Коло замкнулося. Розчинений в антиукраїнському світогляді карних злочинців жалюгідний несмак помножено на корупційні грошові потоки. Де ж там узятися чомусь задоволеному життям, високому, витонченому й патріотичному? Як вихованого на подібних музичних творах слухача потім чекати у військкоматі під час мобілізації? Він, радше, дремене на заробітки до Воркути, про яку перед тим щодня по кілька разів слухав на радіо, або ж перебіжить на бік ворога, де слухають ті самі пісні про тих самих «героїв».
Натомість, в Україні немає жодної FM-станції, яка б працювала за прикладом лондонської чи берлінської Klassik FM. Класику у нас не замовляють... А це вже діагноз, й доволі невтішний.
Порушені чи не розвинені мовні навички особистості – коли люди стверджують, що вміють читати й писати українською, але не можуть розмовляти українською й «не переносять» (!), коли поруч хтось починає розмовляти рідною мовою, й тим більше, коли він вперто відмовляється переходити на російську (ще б пак, де ж їм узятися, тим навикам усного мовлення, коли української геть не чутно в церквах та на радіо, тобто, там, де взагалі можна щось почути!) – тісно переплетені зі станом суспільної моралі, бізнесом та політикою. Ось тут здалося б вийти на авансцену Державі, цьому механізмові придушень, обмежень та заохочень, а ще розпорядникові величезних коштів. Заявити про себе на повний голос, перетворивши виведені на УКХ малопопулярні канали казенного «Українського радіо» на розривну суміш інформаційно-аналітичної журналістики високого ґатунку й найкращої музики. Саме така система діє на радіоканалах британської Бі-Бі-Сі, яка після Другої світової війни й близько не підпускає приватних мовників до масового слухача, який з пелюшок матері знає, що найточніші новини й найзабійніші хіти можуть бути тільки на державному радіо. Тому його слухає вся країна, а Essential Mix на BBC Radio 1 взагалі вважається щотижневим шоу планетарного масштабу. У ліберальній Британії давно відмовилися від ліберальної політики в усьому, що пов’язано з державною ідеологією.
Тим часом, в Урядовому кварталі на Липках живуть за принципом самовбивчого політичного самоусунення «Тобі треба – ти й роби!». Хочеш української музики? Сядь, покачай собі на смартфон півдня новинки останнього музичного сезону. Наступного разу вже не хтітимеш. Шукаєш, де у Києві (у Києві, зверніть увагу, не в Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі, Кривому Розі, Маріуполі чи Одесі) проходять україномовні богослужіння Української православної церкви? Ходи на метро, є тільки одне таке місце, знайдеш на Теремках-2. Далеко? Незручно?.. Але ж українською. Ось так і формується стереотип українське=нездійсненне=незручне=недоступне. Важливе, потрібне, святе, але некомфортне та непотрібне. Таке, що не допомагає, а навпаки, шкодить, заважає. Знайдуться й одинці тих, хто втомившись чекати реакції правоохоронців, ідуть палити російські шовіністичні редакції, де передруковують чорносотенні памфлети сторічної давнини з пропагандистського листка «Кіевлянінъ», чи перешкоджати роботі «Першого каналу» (Росія), який працює тут під брендом «Інтер».
Як наслідок, у суспільній свідомості ці порівняння продовжуються новими відразливими елементами українське=небезпечне=злочинне=заборонене=шкідливе=руйнівне.
На нашу думку, не меншу відповідальність за таке самоусунення поряд з невмирущими константіновими, яких завжди буде доста, несуть і ті самі дисиденти. Вони не боялися вмерти, але коли прийшов час «Х», не наважилися взяти на себе тягар державної влади. Виборовши суверенну Україну, з якогось доброго дива віддали її до лап своїх візаві з 5-го та 6-го Управлінь. Дійсно, вони й до того завжди вважали свій спротив «духовним», категорично відкидаючи насильницькі методи боротьби як антинародні та антидемократичні, а тому не захоплювали пасажирських авіалайнерів, як батько та син Пранас та Альгірдас Бразінскаси чи ленінградські євреї-«відмовники», й ніколи не підривали Московський метрополітен, як «Національна об’єднана партія Вірменії». Але хто ж загіпнотизував їх у 1991-92 рр., змусивши відмовитися від посад у виконавчій владі? Дехто, як наприклад Юрій Бадзьо (ДПУ) та Григорій Приходько (УНП), взагалі розгубився настільки сильно, що передумав очолювати навіть власні, щойно створені, партії.
Що ж, життя з’ясує, хто кому орвелівським Вінстоном доводився, а хто О’Браєном.