Чому ми завжди так швидко рятівників своїх забуваємо, а людей випадкових, ницих, жалюгідних, тих, які ще вчора були по той бік революційних барикад, по той бік добра-і-зла, підносимо? Чи не тому, що перші вимагають від нас рішучості, активності й пропонують разом, бодай, щось змінити, а другі завжди значно приємніші, бо погоджуються все робити без нас, особливо керувати державою нашою й розпоряджатися тим, що вилучається у нас під виглядом податків, внесків, зборів, обов’язкових платежів тощо.

З тими, що не здаються, звісно ж, складніше, важче, а буває й страшніше. Натомість, зі ситими пиками солодкоголосих прихильників нічого не змінювати, посидіти-перечекати, визнати, що «обставини сильніші за нас» й, врешті-решт, усе лишити «як є», людям значно зручніше, бо, забираючи в нас право самостійно розпоряджатися своє долею, взамін пропонується блаженна безвідповідальність та бездіяльність. Для чого, мовляв, ще щось вирішувати, коли «потрібні люди» вже все «порєшалі». А від нас вимагається лише раз на чотири-п’ять років прийти на вибори й підтримати того, кого скажуть. Ось і вся демократія!
І з Росією ми, звісно ж, теж воювати були не в змозі, – переконують нас. А тому віддали мовчки Крим. Сказали віддати, то й віддали. Донецьк віддали, Луганськ... Це ж Росія, з нею краще не зв’язуватися. Й боронь Боже казати, що у нас «війна», чи що ми «воюємо» з «росіянами». Ні, нам протистоїть не Генштаб ЗС РФ на московській Знамєнці, а «незаконні збройні формування» невстановлених «ватажків», які «нахабно» порушують «режим тиші». Скільки ще триватиме така «тиша», нам не кажуть. Для чого? Щоб на свій розсуд вирішувати, як назад повертати втрачене? А як же тоді бути тим, хто все це віддав? Визнати власні помилки? Відмовитися від своїх повноважень?
Знову щось вирішувати, досліджувати, порівнювати. Робити висновки, розмірковувати. І що для багатьох просто неможливо: треба думати. А думати – воно болісно, оскільки може виявитися, що ти помилявся. Й не раз, не два, а весь час помилявся. Не тим вірив, не на тих сподівався. Не за того віддав свій голос на виборах.
З тих, хто починав боронити свій край від російсько-фашистської гібридної навали й погодився стати на чолі нашвидкуруч створюваних добровольчих батальйонів, за два роки війни з народних героїв на кримінальних злочинців не перетворилися хіба що Дмитро Ярош, який відмовився вже не лише від участі у бойових діях, а й від свого «Правого сектора» й усього з ним пов’язаного, і, напевно, ще син одного з колишніх заступників голови МВС, в минулому голова харківського «Патріота України» Андрій Білецький, якого досі рятують близькі стосунки з нинішнім очільником цього відомства. А «підуть» Авакова, то й не виключено, що, услід за іншими добробатами, розпочнуться проблеми також і у «Азова». Є ще Тетерук («Миротворець»), Береза («Дніпро-1»), Філоненко («Шахтарськ»), але вони вже давно розчинились у кулуарах Верховної Ради, намагаючись не проявляти зайву ініціативу, а тим більше, не дозволяти собі гучних політичних заяв або ж законопроектів.
Решту упосліджено залежними від влади ЗМІ, свідомо перетворено цинічними політтехнологами на недолугих пройдисвітів, які, нібито, не знати як опинилися у фарватері добровольчого руху. Від батька «Айдару», того самого, з яким воювала Надія Савченко і який достатньо аргументовано переконував, що готовий «узяти Луганськ» власними силами, підполковника Сергія Мельничука відмовилася власна фракція, але не відмовилася Генпрокуратура. Головний військовий прокурор також постійно погрожує засновникові і першому командирові «Донбасу» Семену Семенченку, проти якого цілий рік шуміла кількамільйонна PR-компанія, а тепер, коли «афериста» багатьом уже не шкода, його мають намір позбавити військового звання, а далі – за обкатаною схемою: кримінальна справа – голосування пропрезидентською більшістю за зняття депутатської недоторканості – СІЗО – знущання – проблеми зі здоров’ям – відмова від політичної підтримки вчорашніх побратимів – політичний труп. Решту додумайте самі, а ще ліпше – подивіться на приклад Геннадія Корбана, на прикладі якого майбутні студенти-політологи вивчатимуть методику роботи «охранки» доби Порошенка. І якого також, до речі, звинувачують у створенні «приватної армії» у складі бійців того ж Семенченка.
Хто замість них визволяв би тоді Донбас від гіркіних, споживачам новітньої державної пропаганди не пояснюють. Натомість, уже згаданий заступник генерального прокурора Анатолій Матіос любить цитувати на своїх прес-конференціях Путіна, а під час оцінки поточної військово-політичної ситуації жонглює мовним зворотом «припинити війну». Зауважте, не «перемогти», а «припинити». Мовляв, нехай Володимир Володимирович особисто вирішують, де йому зупинятися, а ми потім приєднаємося, підтримаємо його мудре рішення.
На Дніпрі зупиниться – проведемо державний українсько-російські кордон по Дніпру-Славуті. На Дністрі – називатимемося відтоді ЗУНР, як це вже було колись у нашій історії. На рідному для пана прокурора Черемоші – не біда. Хіба вперше жити під російським ярмом?
Головне – війну «припинити». А тих, хто нічого «припиняти» не хоче, забезпечити повістками на допит.
Коли не працює мислення і погано з пам’яттю, стверджують психологи, значно посилюється уява. Тому нам тепер з усіма подробицями розповідають, як комбат «Торнадо» Руслан Оніщенко («Фріман») наказував «пускати по колу» чоловіків-сепаратистів, особисто, буцімто, долучаючись до цього дійства. Як набирали це «Торнадо» з-поміж тих, хто мав судимості за тяжкі злочини. Такі прокурорські байки сприймаються значно легше, ніж довжелезні розрахунки у журналістських розслідуваннях чи промови на політичних мітингах, вони не вимагають жодного додаткового напруження мозку, водночас, пробуджуючи у людині найгіршій з інстинктів кам’яної доби: сліпе визнання неіснуючої сили у того зі зграї, хто вважає себе найсильнішим.
А ще нас переконують, що це Семенченко з Корбаном влаштували Іловайський котел. Розповідають, як батальйон ОУН у Пісках «провокував» росіян на вогонь у відповідь, зриваючи третє Мінське перемир’я, досягнуте у чотиристоронньому Нормандському форматі. І про те, як «Правий сектор» «прив’язав» себе до непотрібного ані з тактичної, ані зі стратегічної точки зору Донецького аеропорту. Пишуть статті про полон Володимира Парасюка, де його могли завербувати у ФСБ, і... вмовити викривати факти корупції у СБУ.
Що не комбат, то «військовий злочинець» та «шпигун». І вже не якийсь там рядовий інформатор, так би мовити, «джерело» в українських силових і правоохоронних органах, а повноцінний керівник розгалуженої мережі агентів-«нелегалів», якого зараз намагаються зробити з комбата «Криму» Станіслава «Гонти» Краснова. Тата у міністерстві чи депутатського мандата, або усього цього казкового набору в одночасі у нього немає. Є старенька хвора мати у Сімферополі, яка потерпає від переслідувань за те, що її син, колишній міліціонер та молодий науковець, аспірант, багато думав, читав, слухав і тому чинив по-своєму, послідовно дотримуючись виразно проукраїнської патріотичної позиції. Ще в «Гонти» є майданівський побратим, такий само, як і він, кримський українець і МВСівець Олександр Костенко, заарештований окупантами разом з Олегом Сенцовим та Геннадієм Афанасьєвим. Посвідки депутата, втім, у «Гонти» немає. Отже, законодавство дозволяє вільно його затримувати разом з коханою дівчиною, катувати протягом шести годин поспіль і лише потім тягти на суд.
Завдяки європеїзації чинний Кримінально-процесуальний кодекс, на відміну від радянських часів, дозволяє заарештовувати будь-кого лише за рішенням суду, а не за бажанням прокурора.
Але, як потім виявилося, борці з наднебезпечним злочинцем прогледіли, що справу по статтях «державна зрада» може вести лише суддя з відповідним доступом, а такого 1 березня у Шевченківському райсуді м. Київ не виявилося. Яким чином може «зрадити» державу особа, яка не мала доступу до державної таємниці й не була на момент вчинення злочину державним службовцем, слідчих не обходить. Натомість, їм конче потрібна саме ця стаття, бо ж вона переведе судовий розгляд справи у секретний режим «закритого засідання» без журналістів, правозахисників, готових узяти на поруки нардепів. Саме так свого часу в закритому від сторонніх вух та очей експрес-режимі було сфабриковано, до речі, справу «васильківських терористів» (Мосійчука, Бевза, Шпари та ін.), які теж йшли за антидержавні злочини. Чого ж тоді дивуватися, що, як заявляють друзі Краснова, його справу веде слідчий, який після приходу до влади Януковича займався групою Мосійчука-Білецького. Ніц сі не змінило, хіба що прізвище президента тепер інше, а «холодна» війна з Росією стала дуже й «дуже» гарячою.
Коли потрібний суддя все ж знайшовся, Стас втратив свідомість під час виголошення рішення суду щодо взяття його під варту. Далася взнаки важка черепно-мозкова травма, отримана під час та після затримання. Вже коли нардеп-«свободівець» із Криму Олександр Леонов з «азовцями» виносили непритомного учасника АТО, якого не могли зупинити в Криму чи на Донбасі, але зупинили вже в Києві, співробітники відомої установи, ховаючи обличчя від теле- та фотокамер, намагалися передати йому повідомлення про підозру у нових злочинах. Й не заспокоїлися навіть у реанімації, де «пропонували» свої охоронні послуги.

Чому Краснов?

Історія одного призначення

Зараз Краснов намагається якось прийти до тями, перебуваючи під домашнім арештом. Проблеми з правоохоронними органами пояснює виключно власною участю в громадянській блокаді Криму, де він разом з Іваном «Хорватом» Малковичем (ДУК «ПС») керував українською секцією. Кримські татари, як відомо, підпорядковувалися Лєнуру Іслямову, чи не найзаможнішому представникові свого народу, який з власної волі позбувся багатьох активів в ім’я визволення півострова. Невже його також незабаром запишуть в «агенти російських спецслужб», який, блокуючи постачання товарів до Криму й займаючись організацією кримськотатарського легального військового підрозділу у складі армії України, вочевидь, хотів зіпсувати наші відносини з Путіним, замість того, аби смиренно «припинити війну»?
Саме активною політичною позицією українського націоналіста, який не хотів миритися з окупацією Криму, пояснює переслідування Краснова нардеп Білецький. Станіслав пристав до Цивільного корпусу «Азова», очоливши його кримський відтинок, після того, коли добровольців зняли з Пісків, де він очолював сотню кримських українців (відтоді журналісти й кличуть його комбатом «Криму»). Воювали вони спершу під егідою ДУКу, потім підпорядковувалися ОУН Миколи Коханівського. Своєю чергою, кримські татари на чолі з Іссою Акаєвим діяли спільно з «Дніпро-1».
Об’єднанням обох частин в оновлений батальйон «Крим» Національної гвардії наразі займається МВС. За наявними даними, Краснов був тим, чиє прізвище називалося як потенційного претендента на командування даним з’єднанням. Він – виходець зі системи внутрішніх органів, користується авторитетом у всіх зацікавлених сторін, добре знає всі особливості АРК й суміжних територій. Ми пишемо про це в минулому часі, оскільки тепер на заваді цим намірам стало кримінальне переслідування за дуже серйозними обвинуваченнями. Й навіть у випадку виправдального вироку і закриття справи він втратить час, а це зараз найцінніше.
Знавці своєї справи тим часом й далі тиснутимуть на Стаса, змушуючи «зірватися», втекти за кордон, відмовитися від власних амбіцій тощо. Тобто, робитимуть усе, щоб його тепер уже офіційно не перепризначили комбатом. Зрозуміло, каліка теж батальйоном не керуватиме. Інакше, як тоді пояснити ту особливу жорстокість, з якою так ретельно «обробляли» Краснова у проміжку між затриманням та його появою у Шевченківському райсуді? Якщо це такий особливо цінний «агент», то для чого його гамселити по голові. Навряд чи для того, аби він щось пригадав, радше, аби якомога швидше забув. Або відмовився.

Свій серед чужих, чужий серед своїх

Справа тільки-но починає розкручуватися. Остаточна доказова база невідома. «Шпигунську» діяльність арештанта намагаються підтвердити доволі двозначними речами: фрагментом телефонної розмови з росіянином Голосковим («куратор»); аудіозаписом, на якому Краснов, нібито, розповідає двом знайомим про те, як ховав під Києвом вибухівку загальною вагою 40 кг; запевненням речника СБУ у тому, що російська терористка Марія Коляда з миколаївського Антимайдану саме від Краснова отримувала «пістолет» на станції метро «Шулявська».
«Це гра декількох українських спецслужб», – висловився з цього приводу Білецький, який однозначно впевнений у невинуватості Станіслава. Останнім аргументом на користь свого товариша, за словами депутата, стало те, що одним з тих, хто наразі займається комбатом, є дехто Фролов, у якого свій «зуб» на Краснова (як на активного учасника Євромайдану і члена «ПС») ще зі Сімферополя.
«Гра»... Оперативна гра – так правоохоронці називають свої складні комбінації з метою дезінформації об’єкта чи маніпулювання ним в інтересах справи. Не виключено, що Краснов справді підігравав росіянам. Діючи не самостійно, як нас намагаються переконати, а за наказом. А нині став «непотрібним».
Хто справді «потрібний», а хто «непотрібний», з’ясується найближчим часом. Сподіваємося, молода в усіх сенсах того слова українська влада встигне перечитати історію національно-визвольних змагань 1917-1920 рр., коли їхні попередники так само не зуміли домовитися зі силами харизматичних отаманів (отих братів Чучупаків, Горліс-Гонського, батька Махна, Терпила, Ангела, Струка і багатьох іншх), час від часу використовували в своїх цілях, але не акумулювали на їхній основі потужні Збройні сили, й натомість, з метою захисту від московської орди укладали заздалегідь приречені на невдачу міждержавні союзи. Але кому була потрібна «держава», яка не мала підтримки найкращої частини власного народу...
Далеко не бездоганні й сучасні махновці. Але не їхня провина у тому, що навесні і влітку 2014 року в зоні боїв не діяв (та й до тепер не діє) режим воєнного стану, через що чимало дій багатьох учасників АТО перебували поза межами існуючого на той час в Україні правового поля, але були абсолютно виправданими з точки зору поліцейської місії, якою власне є та АТО, і зумовлювалися логікою війни з іноземним агресором.
Не їхня провина, що влада панічно боїться ветеранів добробатів і, незважаючи на запевнення віце-спікера Парубія чи того ж Яроша, не йде на створення Національного збройного резерву на кшталт естонського «Кайстеліту».
Чим усе може закінчитися, знають навіть учні загальноосвітніх шкіл. Буде наступна сторінка. Після 1920-го настав 21-й... А там 33 і 37-й.