Кінорежисер, голова громадської неурядової організації «Новий Донбас» Лариса Артюгіна
	Афіша фільму «Як ми стали добровольцями» в Кіноклубі українського кіно Колумбійського університету. 23лютого 2016 р.
	Директор клубу Юрій Шевчук та Лариса Артюгіна
	Афіша показу документальних фільмів в Українсько- Американському центрі м. Буффало, штат Нью-Йорк. 5 березня 2016 р.
	______________________________________
	Тайлер: «Те прекрасне, що я побачив на Майдані в наших людях, треба було захищати, коли Путін пішов на нас війною. Так я став добровольцем»
	«Для наших онуків», – підписав це фото сам «Тайлер» у своєму Фейсбуку. Із дружиною – соратницею
	«Лермонтов»: «Навіть знаючи, що нас знищать, ми маємо йти вперед» ________________________________
	«Піаніст» своїм прекрасним виконанням класики та доброзичливим характером закохує у себе всіх. «Лермонтов» – «Піаністу»: «Як я боявся, щоб тебе не вбили...»
	«Пастор» – боєць, автор власних відеокадрів боїв під Іловайськом. З його молитви: «Отче небесний! Молю тебе про наших побратимів, які зараз у полоні. Молю, щоб ти дав їм терпіння, молю про їхнє довготерпіння, молю, щоб дав їм віру... Збережи їх... Зроби диво і поверни їх у родини, в їхні частини...»
	«Вінниця» – після втрати ноги й уже на протезі повернувся у свій батальйон. Його прийняли. Завідує господарською частиною і навіть доглядає кабанчика з позивним «Депутат»
	Андрій Скачков («Сем») – останній боєць батальйону «Донбас», який був звільнений з полону 27 серпня 2015 р. Той «Сем», задля звільнення якого «Лермонтов» відмовився від державних нагород
	«Вадим Свириденко – наш Герой» – захоплено написала автор фільму у своєму ФБ, – зустріла Вадима у нашому посольстві у Вашингтоні. Він їсть вареники своїми новими руками!»
	Обкладинка австрійського журналу «biber»: Подяка Путіну. Українські солдати в Остеррайх

Кінорежисерка, викладачка університету та громадська діячка Лариса Артюгіна (Київ) прилетіла в Штати наприкінці лютого 2016 року на запрошення Washington and Lee University (штат Меріленд).


Пані Лариса – волонтер кінохроніки, учасник відомої групи кіномитців «Babylon 13», які фіксували події Майдану, а тепер в АТО. Окрім того, вона є організатором та керівником Громадської неурядової організації «Новий Донбас», яка на волонтерських засадах займається відновленням шкіл на території українського Донбасу.

Вона привезла зі собою для громадського перегляду два свої документальні фільми. Один з них – «Як ми стали добровольцями» («How we became military Volunteers»), про бійців відомого добровольчого батальйону «Донбас». Наголошую, фільм – високопрофесійний. Його не можна пропустити, якщо ви, шановний мій читачу, є патріотом і вболіваєте за майбутнє України. Вважаю, що його треба передивитися кілька разів, щоб глибше зрозуміти феномен українського добровольчого та волонтерського рухів, могутності та всеохоплюваності яких нині у світі не має рівних. Серед героїв фільму знайдемо тих, хто, напевно, може ввійти в склад державної еліти України.

Авторка поставила за мету дослідити феномен добровольчого руху. Вона вивчала історії добровольців з різних прошарків суспільства та регіонів проживання, суть їхніх мотивів воювати за Батьківщину. Її цікавили особистості.

Хто він, патріот України, у війні на Сході?

Шляхом дослідження, методом довготривалого дворічного кіно-спостереження автор фільму робить висновок: патріот – це не той, хто одягнув вишиванку і почав розмовляти українською мовою, а той, хто добровільно йде воювати за свою Батьківщину і готовий віддати життя за неї. Це дуже різні люди: кухар з Одещини, кадровий офіцер – росіянин з Дніпропетровська, романтичний піаніст з Івано-Франківщини, підприємець з Луганської області, пастор з Києва , робітник з міста Алчевськ, Луганської обл. У фільмі герої розмовляють тією мовою, яка побутує в їхньому регіоні. Тому російської мови багато. І це не є визначальним.

Розповідає молодий боєць з позивним «Тайлер»: «Половина батальйону «Донбас» першого складу – це вихідці з Донбасу – шахтарі, дрібні бізнесмени, а також інтелігенти із Західної України, білоруси, росіяни, москвич – майор у відставці. Були й ІТ-ішники, які служать зв’язковими, був бізнесмен, який приїхав зі США, він сам з української діаспори». (Йдеться про Марка Паславського. Позивний «Франко». З 90-х мешкав і працював у Києві. Перед вступом у батальйон «Донбас» отримав громадянство України, загинув в Іловайському котлі, похований на Аскольдовій могилі в Києві. До слова, брат Нестора Паславського – нинішнього менеджера американсько-української «Союзівки» – Авт.).

Волонтерський рух, вважає автор фільму, породжений добровольчим рухом. На допомогу першим добровольцям, які почали захищати Донбас від проросійських сепаратистів та путінських найманців, стали волонтери-українці материкової України та діаспори. Вони утримували, одягали, годували та озброювали добровольців. Саме волонтерам зобов’язані перші захисники Вітчизни, коли у травні 2014 р. почалася окупація Донбасу. Почав утримувати, відроджувати народ і нашу армію. Зверніть увагу у фільмі на слова простого бійця з позивним «Повар» з нехитрою мовою: «Пішов у повари, тому що солдатів треба годувати в будь-яких обставинах: і в оточенні, і на вулиці... Ніякі генерали нам не допомагали абсолютно. Все це – цивільні люди».

Майдан дав поштовх до зародження волонтерського руху. А він, своєю чергою, – зародженню і розвитку громадянського суспільства як основи, як рушійної сили для побудови нової України. Пані Лариса вважає, що якщо враховувати і спонтанних волонтерів, то це третина нашого суспільства. Ось чому Путін зупинився, не знаючи, що з цим робити... Це феномен сучасної історії України.

Про нього розповідає у фільмі автор, даючи можливість виговоритися бійцям. Їхні монологи-пояснення, чому вони тут зі зброєю в руках, захоплюють, бо сказані від серця, не «причепурені», живі. Монологи бійців емоційно підсилюються то музикою у виконанні добровольця з позивним «Піаніст», то піснею, написаною «Артистом», у виконанні доньки загиблого в бою під Карлівкою батька, то картинками мирних буднів на кшталт вгощання бійців молоком доброю місцевою тітонькою або жартом ведучого колони, що рушає в Іловайськ: «Увага! Праворуч – гуси». Це щоб не почавити... Враження від фільму дуже сильне – й емоційно, і змістовно. Як на мене, його можна назвати документально-художнім.

Які вони – герої-добровольці?

Кожний з них відомий під іменем позивного. Навіть присягу у Ново-Петрівцях приймали з іменем позивного. Дехто відкриває своє справжнє ім’я, дехто приховує, боячись за долю рідних, які залишилися на тимчасово окупованій території. Адже багато з них – вихідці з Донбасу.

Зі сміливців – «Циган». Він показав на камеру і свій паспорт, і своє посвідчення : «Я нічого не боюся ... Ось: Циганов Євген Олексійович, день народження 2 жовтня 1966 р., місце народження – м. Алчевськ, Луганської обл.».

Розкрив своє ім’я і біографію «Лермонтов» великим монологом (тут – скорочено): «Моє справжнє ім’я – Ніколов Михайло Михайлович. Національність – етнічний болгарин. Рідної мови, болгарської, не знаю, тому що вихований в російській культурі... Я воюю тут не тільки за Україну, а й за Росію – за світлу Росію в моєму розумінні, а не за ту, яка зараз... Навіть знаючи, що нас знищать, ми повинні йти вперед... У Ново-Петрівцях у червні 2014 р., коли нам ще не видали зброї, я зібрав свій взвод і сказав, що майбутнього в нас нема, що ми будемо знищені, якщо не зовнішнім, то внутрішнім ворогом. І тих, хто розуміє це і готовий до цього, я запрошую залишитися в моєму взводі. Практично всі залишилися».

(Поза кадром: «Лермонтов» після прямого розстрілу військової колони під Іловайськом узяв на себе командування й вів бій до останньої кулі. Та й ще його підрозділ взяв у полон дев’ять російських десантників й обміняв їх на поранених українських добровольців. Повіривши у слово російських офіцерів, щоб зберегти життя своїх бійців, потрапив у полон ДНР-івців. Чотири місяці провів у «Ямі», каторжній тюрмі донецьких сепаратистів у приміщенні колишнього СБУ, разом зі сотнею побратимів із «Донбасу». Там він підтримував їх дух взірцем власної командирської постави.

Після визволення з полону, у новоствореному 46-му окремому батальйоні спеціального призначення «Донбас-Україна» Збройних сил України, він обіймає посаду начальника штабу. В роковини Іловайської трагедії, коли Верховний головнокомандувач роздавав ордени та медалі, відмовився від усяких нагород на знак протесту через те, що його боєць Андрій Скачков (позивний «Сем»), до цього часу в полоні, всіми забутий. «Взяти нагороду не дозволяє мені совість і честь. Як можна нагороджувати себе за здані території і перемовини з окупантами?» – написав він на своїй сторінці Facebook. Отримав зливу відгуків: «Людина й Офіцер з Великої літери!» «Мужик! Чєловєчіще». У кожній подробиці вгадуються риси справжнього лідера, помножені на високу внутрішню культуру та найважливіше – мораль, честь, гідність. Дружина і двоє дітей проживають в одному з міст України. У дні літніх канікул 14-річного сина брав на базу тренування батальйону).

Вийшовши з полону, прочитав автору фільму свій вірш, написаний за мотивами вірша Надії Мірошниченко, який запам’ятав з юності. І який дещо скаже про особистість «Лермонтова»: «Под Иловайском могилы павших//Сто двадцать дней бессменен караул.// Как бессмертно звание солдатское!// – Кто бы сына матери вернул?//Кто-то обещал, что в бесконечности не случиться новая война?//Это слишком много// – Две Отечественные – // Для земли, которая одна.//Как собака на цепи тяжелой,//Тявкает за лесом пулемет,//И шрапнели, словно пчелы//Собирают яркокрасный мед».

ІІ. Мотивації

«Я шалено закохався в мою націю»

Усіх, таких різних, героїв кінокартини єднає одне – мотивація. Всі вони прийшли на захист Батьківщини. І найповніше це висловив боєць із позивним «Тайлер». Дивлячись фільм, не хочеться пропустити жодне його слово, а потім повторити ще і ще... Не втримаюся навести тут його сповідь перед всією Україною і світом, бодай, частково. Він зумів вмістити в свій монолог мотивацію Майдану і своєї та його побратимів участі на передовій у цій підступній, жорстокій, цинічній війні на Сході, що розпочалася у травні 2014 р.

«Моя історія почалася давно, – сидячи на броні танку, спокійно та розсудливо звернувся до глядачів «Тайлер». Точніше, 10 років тому, з Помаранчевої революції, коли Янукович вперше спробував прийти до влади. Тоді викладачі університетів ходили по наших кімнатах, забирали символіку і вказували нам, за кого голосувати. Тобто, зайшли в мій дім і почали наводити там порядки. Тоді я вперше задумався: чому мені, в моїй країні, вказують, за кого голосувати? З цього і почалося моє громадянське визрівання».

Після епізоду Майдану з мільйонноголосим закликом «Зека геть!» та довжелезної вервечки з передаванням каміння для зведення барикад один одному під мелодію нашого гімну, «Тайлер» продовжує: «Виявилося, що я – такий маленький, коли об’єднуюся з іншими такими ж маленькими, то можу активно впливати на ситуацію в країні і навіть її змінювати. Ось зібралося багато людей і виявилося, що ми можемо і довіряти один одному, і що ми сильні, коли разом. Я побачив зовсім інше суспільство. На одній площі та трьох вулицях ми побудували зовсім нову державу. Вона виявилася більш справедливою і кращою. Крім того, за допомогою соціальних мереж ми побудували таку бойову структуру, що змогли перемогти міліцейський апарат іншої сторони, який Янукович леліяв роками. І після того, коли я побачив мою націю наживо, я шалено в неї закохався і пройшов з нею на Майдані від початку і до кінця...

...А потім виявилося, що Росії не сподобалася наша національно-демократична революція. Коли ми скинули її наставника і він втік у Москву до свого шефа, то шеф зібрав свою армію і повів на нас. Вони забрали Крим, а потім повели війська на Донбас, і те прекрасне, що я побачив на Майдані, потрібно було захищати. Так я став добровольцем».

«Я не малорос, я – українець»

Боєць із позивним «Артист». Російськомовний, як більшість із них, з Донбасу, або ж вихідці з інших куточків колишнього Союзу: «Те, що відбулося на Майдані – це духовне відродження нації. Я можу прямо сказати: я не малорос, я – українець! І я пишаюся цим. І всі люди, які тут, (камера в цей момент показує напис «Донбас» на куртці військового та однойменний шеврон на рукаві) прийшли для того, щоб не дати можливість північному сусідові вкрасти у нас Батьківщину. А президент цієї північної країни ще й бреше нахабно, що тут немає російських диверсантів та військ. Всі, хто тут, не за статус, не за гроші. А за те, щоб наша країна була незалежною, щоб люди себе поважали і щоб вони мали найголовніший статус – бути Людиною!

(Поза кадром: Позивний «Артист» недарма. До війни працював протягом 10-ти років директором лялькового театру м. Донецьк. Одразу ж виїхав з родиною до Києва. А потім пішов добровольцем захищати Україну. В Іловайську разом з іншими потрапив у полон до «кадирівців». Вийшов звідтіля посивілим).

У сюжеті фільму є щемна картина. «Артист» акомпанує на гітарі милій дівчині. Вони виконують пісню, яку разом склали. Це Олена – донька загиблого добровольця з позивним «Матвій». Її батько загинув у першому бою батальйону під Карлівкою. Щемні слова, які, думаю, будуть зрозумілі всім.

«Верните нам наше небо,

верните нам наш покой,

Зачем вы пришли, соседи,

зачем вы пришли с войной?

Мы с вами детей крестили и

пили на брудершафт.

Зачем вы нас оцепили колонной

своих солдат?

Нам много досталось боли,

хороним своих сыновей.

Мы видели много горя,

мы стали еще сильней.

Зачем вы пришли, ребята?

За что собрались воевать?

Мы выстоим – брат за брата,

нас тоже учили стрелять.

Мы выстоим – у нас воля,

и нас не возьмет автомат.

Мы вам не сдадимся без боя,

все церкви пусть бьют в набат!»

Хто ж, якщо не я?

Хто ж, якщо не ми?

Свою мотивацію участі у цій війні боєць «Вован» пояснює для автора фільму в госпіталі: «Я буду воювати за кожних 15 сантиметрів своєї землі. Доки я їх не вижену, не заспокоюся. Чекаю, коли рука заживе і повернуся до своїх у Іловайськ, де стоять мої хлопці... Я не знаю, за що воює та сторона, ми воюємо за праве діло. Ми всі дружні, девіз наш: «Один за всіх, всі за одного і до кінця» («Вован» загинув 12 лютого 2015 р.)

Боєць «Зорік» у цьому ж госпіталі пояснює очевидну для нього причину цієї війни: «Насправді – це конфлікт між імперією і нормальними людьми – народом. Все інше – словоблудство».

«Фагот» – бізнесмен, директор підприємства, офіцер запасу: «Я прийшов воювати замість сина-студента. Він вступив у магістратуру в університеті Шевченка. Нехай молоді навчаються, ми за них повоюємо, бо знаємо і вміємо більше...»

«Ви питаєте, де беруться сили, – каже боєць із позивним «Серафім» – Це волонтери, всі прості небайдужі люди, які стоять за нами. За себе одного – нецікаво, за них – варто. Звідсіля і сили беруться. Так що все буде добре...»

«Мясника» зачепило інше: «Не люблю я цю несправедливість: скільки довелося давати хабарі, відкати, «відмазування». Тому пішов на Майдан. Там колов і носив каміння. Буду і тут боротися, щоб цього не було. Будь-яким шляхом. Чесно кажу, будь-яким».

Одна із найщемніших сцен у фільмі – це похорон бійця «Донбасу» Дмитра Кузьміна та сповідь на камеру його вдови разом з одним із двох синів-дошкільнят. Прошу звернути увагу: ця сцена – міні-фільм у фільмі. Вдова – інтелігентної чарівної зовнішності – у траурі крізь сльози розповідає історію свого покійного чоловіка, який ще в труні лежить тут, на плацу: «Дмитро працював тимчасово за кордоном, коли все почалося. У травні 2014 все кинув, приїхав і сказав: «Мені буде соромно, якщо я не захищу дітей своїх і всю Україну... І хто ж, якщо не я?» Я розуміла: хто ж, якщо не Діма?»

Про свої мотивації розповідає віршем кримський татарин «Чінгіз», а коротким «Я люблю Україну, тому тут», – грузин «Уде». Написав для Лариси на клаптику паперу, бо не міг говорити через поранення в горлянку росіянин «Одеса-мама»: «Я не був на Майдані, але коли почалося все це на Донбасі, я кинув все і поїхав воювати». Надзвичайно привабливий своєю романтичністю, щирістю і навіть шармом «Піаніст» (Ігор Михайлишин) – музикант з Івано-Франківщини. Народжений для сцени, він взяв автомат. Бог береже цю свою обрану дитину. І сьогодні він на фронті. Не пропустіть 5-секундну картину: за роялем – «Піаніст», звучить класична мелодія. Поряд батьківськими люблячими очима дивиться на нього безпосередній командир «Лермонтов» і каже: «Як я боявся, щоб тебе не вбили»...

Отже, за автором фільму, українець у цій війні – це поняття не етнічне, а громадянське. Українець – це патріот, який любить свою країну, захищає її територію, її незалежність, її кордон. Це принципові люди з твердою життєвою позицією. Вдумаймося в це просте судження «Сімйорки»: «Те, що поламалося фізично – не страшно, зростеться. Головне, щоб дух не зламався».

«Моєю метою було, – каже режисер Лариса Артюгіна, – дослідити та показати, хто ці люди, які першими пішли захищати Україну, зробити колективний портрет добровольчого батальйону «Донбас», що складався з представників різних національностей, соціальних прошарків, людей різного віку». Мети пані Лариса досягла, за що їй та співавторам – режисеру Олександрі Чуприній, кінооператорам Іллі Єгорову, В’ячеславові Цвєткову, Олександрові Старлею, В’ячеславові Пілунському, а також звукорежисеру та композитору Андрієві Нідзельському – низький уклін. Це теж подвиг. Подвиг добровольця-волонтера.

Повертаюся до мовної теми. Більшість героїв розмовляє російською мовою. Закликаю земляків закордоння не цуратися їхньої російської і не вбачати в цьому ґандж. Нам би всім – у теплі і комфорті – їхній щоденний подвиг: жити в болотяних окопах восени, замерзлих взимку, зі стадами мишей влітку, які вночі, як собаки, кидаються і гризуть руки; під стрілами ворожих «Градів», зціпивши зуби, бо не розуміють мотивів політиків з їхнім смертоносним поразковим «перемир’ям». І це все – з власної волі. В ім’я ідеї! Наш патріотизм, базований на ворожості до мови окупанта, ніщо порівняно з готовністю цих вмотивованих добровольців віддати життя за Україну. Кількість російськомовних патріотів України, що вийшли на майдани, а потім зі зброєю в руках пішли захищати рідну Батьківщину – вражаюча. Головне – що їхні діти вже будуть вільно володіти та з гордістю розмовляти українською.

Віддали життя за Україну

Здача Іловайська за твердженням військових експертів, свідків – офіцерів та бійців, яким вдалося вижити « у котлі», та висновків Спецкомісії Верховної Ради – лежить на совісті Генштабу. До суду не дійшло, і вже, як бачиться, не дійде. У фільмі автори, як мені здається, спеціально назвали офіційні дані загиблих в Іловайському котлі (366) та пропавших безвісти (188). Думаю, для того, щоб привернути увагу до неправди. Свідки і ті, що збирали тіла та фрагменти тіл загиблих, і автори, і читачі знають, що фактично загинули тисячі. Шануючи пам’ять підступно спалених та розстріляних російськими окупантами українських військових, автори називають позивні лише кількох своїх героїв, зокрема, трьох, які загинули в найстрашніший день Іловайського Армагедону 29 серпня 2014 р.: «ВДВ» (11.01.1964 – 29.08.2014); «Серж» (28.09.1971 – 29.08. 2014); «Варг» (28.08. 1975 – 29.08.2014). Прошу звернути увагу на бійця в окулярах «Сержа» в Ново-Петрівцях. Це він повністю зачитує присягу на вірність українському народу.

А ще про «Варга». На зупинці колони, що рушила в бік Іловайська для його визволення, з вікон автобуса гримить рок-музика. «Варг», перевісивши автомат, як гітару, імітує на ньому гру і пританцьовує. Скільки в ньому молодечого запалу і безтурботності!

(Поза кадром. Його не стане 29 серпня 2014 р. в Іловайському котлі. Довгий час ідентифікували фрагменти тіла через ДНК. Рівно через рік у крематорії Байкового цвинтаря Києва відбувся похорон. Його дружина з донечкою виконала заповіт чоловіка. На похороні гриміла рок-музика. Всіх присутніх дружина вгостила коктейлем «Україна» авторства «Варга»: сироп у ньому був жовтого та блакитного кольорів. Його ж заповіт – розсипати прах над Дніпром. Цю волю виконала дружина).

Трагічний Іловайськ: до, під час і опісля...

В Іловайському котлі загинули дві третини першого складу батальйону «Донбас». Одиниці вийшли з оточення. Близько сотні потрапили в полон до російських найманців – чеченців, який вони відбували в колишніх підвалах захопленого терористами СБУ в Донецьку. В народі прозвали «Ямою». Там відбувалися найжорстокіші катування наших.

Ще до Іловайська перших п’ять бійців «трьохсотих» «Донбасу» з’явилися в бою під Карлівкою (23 травня 2014 р.), коли один із взводів потрапив у засідку. Про це розповідає з гранатою в руках боєць «Хімік». Конкретно про те, як їх накрили в якійсь хатині. Як сотня чеченців палила по ній, як був поранений «Федір» і противники його розстріляли (Історію «Федора» розповіла його вдова Інтернет-виданню «Обозрєватєль»). «Хімік» разом з іншим товаришем вирішили підірватися (щоб не потрапити в полон), вискочивши з охопленої полум’ям будівлі. Чека гранати була витягнута, одяг горів на нім, він зумів погаситися і в якомусь прикритті неподалік втратив свідомість. Чеченці його там не помітили, а граната якимось дивом не вибухнула. Тепер носить її як талісман.

Далі – розповіді-свідчення бійця «Пастора» та його відеокадри, які йому вдалося зберегти, залишившись живим. Його «задиханий» голос: «Вчора нас розстрілювали з Градів... (У кадрі – техніка, яка згоріла разом з людьми, будиночки). «Сьогодні буде цікавий день. Сьогодні ми або доблесно відступимо, або доблесно чекатимемо підмоги, й Іловайськ буде за нами».

Підмоги, як відомо, наше командування не прислало...

«Пастор»: «Ми виїхали з Іловайська... Місто не взяли... Російські сили запропонували нам коридор. Ми почали виходити і потрапили під їхній мінометний вогонь... Нас обстрілюють з усіх боків. Ось горять наші машини... (Показує, знімаючи). Одна, друга, третя... «Я перебував на відстані 8 метрів від ось цього БМП, коли в нього влучило прямим попаданням. І, відповідно всі, хто там був, згоріли». З іронією: «Молодці!» Добре стріляли... «(У кадрі – лише залишки заліза). «Ми сховалися на якомусь хуторі. Тут усе згоріло... машини, хати. (Показує рукою). Трупи не буду вам показувати... (Важко дихаючи). Вам це не треба. Просто у нас знову поганий день...»

До слова, «Пастор» – один із головних героїв. І боєць, і капелан, і літописець. Пояснює, що в Біблії мовою гібру є два різні слова «вбити». Одне – «вбити» з корисними цілями – це гріх. Інше – захистити Вітчизну, що не є гріхом.

А його молитва Богу – врятувати, захистити, повернути родинам полонених – одна з найсильніших з усіх монологів. Переконання, сила, чіткість думки і глибоке почуття. Бог, здається, дослухався. Катували страшно, але повернулися донбасівці, щоб продовжити боротьбу. Майже всі, хто вцілів, ввійшли в склад новоствореного батальйону «Донбас-Україна».

(Поза кадром: справжнє ім’я «Пастора» – Вадим Янович. Киянин. І нині – в діючій армії, командир взводу матеріально-технічного забезпечення).

Боєць «Семйорка»: «Це було вже 29-е число» (29 серпня 2014 р. – день розстрілу наших військових обманним шляхом, коли росіяни запропонували нашим здати зброю і вийти зеленим коридором на нашу територію. Пропозиція надійшла під чесне слово російського офіцера. В інформаційних джерелах йдеться про домовленість Порошенка і Путіна).

«Ми пробили одне кільце під Іловайськом, друге – під Многопіллям, а третє пробити вже було неможливо, тому що по колу стояли танки і розстрілювали нас, як у тирі мішені».

Теж саме свідчить юний боєць «Мирний» з обличчям надзвичайно доброї, цивільної людини: «Під Новосільським нас оточили з усіх боків Ульянівська танкова та Псковська десантна бригади». В полі після розстрілу залишилися лише поранені зі санітарами і він. Приймає рішення не здаватися. Піднявши український прапор, з пістолетом в руці пішов назустріч російським БМП...

Боєць «Жак»: «Наші беззбройні пацани сиділи на броні, в кузовах вантажівок. А вони «Фаготами», танками розстрілювали їх з усіх боків. Картина страшна після цього розстрілу. Там були люди, розтрощені гусеницями танків... Там були пошматовані тіла, до половини розірвані (лише голова, руки, тулуб). Лежали хлопці, в яких вигоріли нутрощі... В інших перебиті ноги, які висіли на шкірі або на кусочках м’язів». «Жак» мав автобус зі саморобним білим прапором та червоним хрестом і опісля розстрілу підбирав з помічником останки загиблих і відвіз у морг у Дніпропетровськ. А одна вантажівка – лише окремі фрагменти. Працівники моргу, звиклі до всього, не витримали, їм стало зле.

Що означала така робота, можна уявити завдяки іншому документальному фільму – «Чорний тюльпан». Але вона така потрібна. Рідні полеглих, бодай, через ДНК мусять знати їхню долю... Не безвісти зниклі.


«Лермонтов» – боєць зі збереженими честю та гідністю офіцера: «Росіяни навчили мене, що основне правило сучасної війни – це відсутність усяких правил. А ще вони переконали мене в тому, що слово сучасного російського офіцера – це порожній звук. Я зробив вагомі висновки».

В ім’я кого і чого воюють наші?

Не можна оминути ще один мирний і світлий фрагмент із фільму: у госпіталі боєць «Вікінг» показує автору фільму прислані їм малюнки дітей. Ось «Я люблю Україну», а це «Українська армія», автор – Матвій 8-ми років. А це, каже сміючись, що найбільше подобається, «Ні – війні»: «Ці слова діти написали на відбитих фарбою дитячих долоньках, а Путіна тут названо відомим світу епітетом. «Це дітям дорослі допомогли», – каже «Вікінг» і коментує малюнки, в цілому, так: «Ростуть небайдужі люди. Виростуть на патріотизмі. Будуть нами – батьками та дідами – пишатися. Мабуть, про нас книжки напишуть. Фільми знімуть. Головне: це вже будуть справжні громадяни України».

Вони тут були і є. Свідчення для наших та міжнародних слідчих.

Усні свідчення про наявність російських бригад тут уже прозвучали. Предметні – у збережених відеокадрах «Пастора». Він показує підбитий російський танк № 22СО, коментуючи: «А оце російський танк, який приїхав у нашу країну стріляти по мені та моїх побратимах». Далі показує пакет із друкованим написом: «Армія Рассії. Індівідуальний раціон пітанія». І коментує: «Панове росіяни! Якщо ваш президент каже, що тут немає нікого з вас, так ось бачите – ви є. І нехай він вам не бреше».

Найпереконливіша картина – представлення полонених російських десантників. Боєць «Лєкс» – автор-режисер цих унікальних відеокадрів. Кожен з полонених на вимогу «Лєкса» чітко вимовляє: «Я, Ботанін Олександр Іванович... Я, Чернов Євген Юрійович, 1988 р. народження, Я, Тверскіх Нікіта Геннадієвіч, 1993 р. н., Я, Світорян Євгеній Ашотовіч, 1994 р. н.» Місце народження, відповідно, міста РФ: Вологда, Калуга, Красноярськ. Двоє з них служать у військовій частині № 54096 6-ї окремої танкової бригади 20-ї армії Західного військового округу. І ще двоє у військовій частині № 73612 31-ї бригади тієї ж армії та округу.

«Лєкс» пропонує їм, здобрюючи вимогу загальновідомими вставними словами, сказати щось своїм батькам. Ті з переляку не змогли. «Тоді я за вас скажу». І на камеру: «Мами і папи! Якщо у нас вийде, ми вивеземо ваших дітей живими і здоровими. Нам не потрібна зайва кров. А ви там, у Росії, постарайтеся, щоб інші такі самі діти не приїздили на нашу землю... Наше вам з кісточкою...»

Чому в роликах на кожному каналі МінСтець не використає цей гуманний меседж у відповідь на байки тієї сторони про фашистів з Києва?

«Лєкс» зумів, як уже згадувалося тут, зберегти сім-карту свого телефону при собі впродовж 4-місячного полону і потім передати її автору фільму Ларисі Артюгіній.

І чому СБУ до цього часу не зібрала всі подібні свідчення докупи і не подала у відповідні Міжнародні суди? Чи, може, зробила і від нас приховує?

Фінал: «Ми на порозі великого шляху»...

Боєць з колоритним козацьким чубом «Тайлер» закінчує свій монолог в епілозі фільму, розпочатий у його пролозі. На початку він пояснив нам, чому став військовим добровольцем, а в кінці висловлює свою точку зору на поняття «нація» і «держава»: «Нація – це відчуття спільності. На Майдані народилася нація, а на війні – українська держава. Тому що з нас, добровольців та мобілізованих солдатів, які зрозуміли, для чого ведеться ця війна, буде створена структура держави. А з волонтерів спочатку будуть створені тилові служби, які згодом стануть державним апаратом нової країни. З революції народжується нація, з війни народжується держава. Ми стоїмо на початку великого шляху».

(Поза кадром. «Тайлер» – позивний журналіста Дмитра Резніченка, випускника Дніпропетровського університету, блогера, зі студентських років – активного громадського діяча з глибокими патріотичними переконанням. Коли командир («Лермонтов») запропонував ввійти до складу новоствореного батальйону «Донбас-Україна», згодився. Нині батальйон стоїть на кордоні з ЛНР і терпить всі злочинні «принади» (це 200-і і 300-і) перемир’я Мінських домовленостей. Одружений з юною красунею, має двох маленьких доньок).

Презентація фільму в Україні

Перша презентація відбулася в Києві, у музеї Другої світової війни, у річницю Іловайської трагедії 29 серпня 2015 р. Готували її патріотично налаштовані співробітники музею та команда його творців ГО «Новий Донбас». Приїхали вільні від служби бійці, родичі полеглих. З офіційних осіб на запрошення Музею ніхто не відгукнувся. Зранку цього дня відбулися похорони «Варга» на Байковому цвинтарі.

Друга прем’єра відбулася на місці дислокування 46-го Окремого батальйону особливого призначення «Донбас-Україна» (Луганська обл.). Як у поході, під відкритим небом. Екраном слугувало простирадло на стіні будівлі.

А пізніше – запрошення в міста і містечка України. Сьогодні – в Америці, Нью-Йорк (Клуб українського кіно при Колумбійському університеті), Вашингтон, Буффало.

Відступ на тему добровольців і антидобровольців. Для киян і не тільки. Урок на весь світ. Автори запропонували відомому кінотеатру української столиці «Жовтень» показати фільм безкоштовно.
Нагадаємо, кінотеатр постраждав від пожежі позаминулого року. Волонтери, активісти столиці кинулися рятувати ситуацію. Мобілізувалася «фейсбучна» публіка. Збирали добровільні внески, своїми пікетами примусили міськраду виділити кошти на ремонт. Контролювали його хід, брали участь у боротьбі зі спробами рекету. Відремонтували. Відкрили. Нині від авторів волонтерського фільму директор «Жовтня» Людмила Горделадзе вимагала… оплатити залу (?). Дві України, два народи... Дві позиції, дві совісті. Не пізно її поправити. Автори готові прийняти від «Жовтня» його Free Wellcome.

На героїв фільму велика надія. Просимо вас: залишайтеся живими. Від усіх українців – низький вам уклін за вашу відданість, жертовність, порядність, великі серця. Лиш ідейні патріоти, на чолі зі справжніми лідерами громад можуть змінити нашу державу. Нинішні  верховні чиновники, як бачиться народу, зрадили Майдан, залишилися вірними попередникам, не хочуть і не можуть ці зміни робити.


Звертаюся до міністра України Юрія Стеця. Дати фільму зараз широкий, масовий екран – значить сприяти вихованню нових патріотів. Це переконлива контрпропаганда «русскому міру».

P. S. І – до нашої громади в Чикаго. Режисерка може передати нам фільм для перегляду. Активісти! Пропоную організувати його перегляд безкоштовно. А ця розповідь буде «на руку» глядачам для розуміння деяких картин сюжету. Автори свідомо не давали позакадрові пояснення, маючи ідею показати особистості, а не події, на фоні яких вони проявлялися. Для зв’язку: [email protected] Фейсбук: http://www.facebook.com/profile.php?id=100000651189969

Бійці «Донбасу», які загинули за Україну:
«Варг» – учасник Майдану з першого дня і до останнього, боєць «Донбасу» 39-річний «Варг» (Богдан Вовненко) загинув в Іловайському котлі 29 серпня 2014 р.	Дмитро Кузьмін («Миротворець»)
Самоленко Володимир («Вован»)	Джевага Сергій («Серж»)

2 березня 2016 р. Бійці батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна» разом з командиром «Філіним» та начальником штабу «Лермонтовим» взяли участь у відкритті меморіальної дошки в школі № 13 с. Малотаранівка, Краматорського р-ну, Донецької обл., на честь їхнього бійця Василя Білого («Лисого»), який загинув в Іловайському котлі 29 серпня 2014 р.
Обличчя війни -2014