202 річницю з Дня народження та 155 роковини з дня смерті Тараса Шевченка українці всього світу зустрічають стривожено. Тільки вони знайшли Героя з незламною волею, як виявилося, що, якщо і далі бавитимуться в «малих отих рабів німих», то знов залишаться без героїв.

А проблема «німих рабів» тим часом вимальовується доволі серйозна. Іноземні інструктори, котрі переважно з доброї волі, або безкоштовно, або за копійки, тренують українських військових, насамперед були шоковані тією німотою. Солдати бояться ставити питання! Зовсім. Якщо вони чогось не розуміють – вони мовчать! Більше того – ініціативи вони бояться, як вогню. Для інструкторів НАТО це було певним шоком.
Українські військові, котрі вчилися в Бундесвері, довго розповідали здивованим колегам, що німецький командир може годину пояснюватися солдатові подробиці тактики – поки той не зрозуміє. В результаті перед інструкторами вималювалася конкретна проблема: як навчити солдат не боятися ставити конструктивні запитання?
Тим часом у Фейсбуку можна знати чимало прикладів, котрі пояснюють причину цього явища – розповіді, як військове командування (особливо «диванні генерали») смачно матюкає підлеглих. І як це терплять офіцери нижчої ланки, і як з цього дивуються добровольці, котрі до такого ставлення, м’яко кажучи, не звикли...
Далі – більше.
Виявилося, що основна проблема всього силового блоку української держави – МВС, Міноборони, Нацгвардії – це те, що там мало людей, які розуміються на мистецтві війни, але багато людей, котрі розуміються на тому, як ліпше підлизатися до начальства. Ось невеличка цитата із монологу військового інструктора.

«Роками військова майстерність відсовувалася на останній план, а цінувалося майстерність підлабузництва, корупції і правильного заповнення бланків. Ініціатива у військах придушувалася, і якщо в західній армії ініціативність і є основним критерієм висування бійця на командирську посаду, то тут (в Україні – М.О.) таких швидко позбувалися, супроводжуючи це словами на кшталт «Тобі що – більше за всіх треба?», «Ініціатива карається». Всі ці приказки стали не тільки своєрідною «народною мудрістю», солдатськими приказками або літературними прийомами, вони, на превеликий жаль, стали невід’ємною частиною буття.
Ми можемо скільки завгодно критикувати політичне керівництво, сподіватися, що заміна одного політика чи воєначальника на іншого призведе до бажаних результатів, але все марно. Люди, які досягли рівня начальників відділів, штабів і т. п., в більшості своїй не здатні змінитися. Як їх не ротувати - результат залишиться незмінним. В даному випадку на перший план виступає навіть не професійна складова, а особисті моральні риси - чесність, ініціативність, готовність вчитися і працювати в колективі, патріотизм, вміння взяти відповідальність на себе в критичних ситуаціях і самопожертву (тобто готовність відмовитися від теплого місця заради реформування своєї Батьківщини)…
…навчити чесного, талановитого, обстріляного в боях, беручкого до навчання офіцера середньої ланки сучасним премудростям військової науки абсолютно реально. Таким шляхом пішли США на початку Другої світової війни, коли резонно зробили висновок, що весь їхній генералітет готовий до парадів і битв Першої світової війни, з її окопами і кавалерією, і абсолютно не готовий до маневреної війни з бронетехнікою та авіацією…
…Даний підхід базується на визнанні очевидного факту, що невмотивованого на навчання і результат ретрограда неможливо зробити ефективним полководцем або навіть звичайним командиром.
…при правильному управлінні, вмілому розподілі та використанні наявних в країні ресурсів, при правильній постановці пріоритетів і сучасної підготовки особового складу, Україна цілком здатна захистити себе і своїх громадян від усіх сучасних викликів, які перед нею, на жаль, стоять, подобається нам це чи ні».
Цві Аріелі, військовий інструктор

На жаль, абсолютно не мотивованих ні на навчання, ні на результат людей в Україні дуже навіть вистачає – не тільки у війську.
У зв’язку із загостренням ситуації довкола Надії Савченко, українці взялися передивлятися сторінки найновішої історії – і розглядати, як різні держави рятували своїх заручників.
Приклади наводять різні – аж до славнозвісної «Операції Ентеббе».
Ця операція відбувалася у липні 1976 року.
Бойовики захопили пасажирський літак, посадили в Уганді, частину пасажирів відпустили, залишили в заручниках тільки громадян Ізраїлю. Протягом тижня ізраїльські спецслужби розробляли спецоперацію, яку в результаті провели за півтори години. 4 літаки з ізраїльськими військовими сіли в Уганді. В результаті операції 5 командос були поранені, командир групи підполковник Йонатан Нетаньяху (старший брат чинного прем’єр-міністра Ізраїлю) загинув. Також загинули троє заручників. 102 заручники було звільнено і доправлено в Ізраїль. Окрім того, 30 літаків МіГ-17 і МіГ-21 угандійських ВПС були виведені з ладу.
До речі, днями чинний прем’єр Ізраїлю відмовився летіти до США – на запрошення президента Барака Обами. Злі язики кажуть, що предметом розмови під час зустрічі мали би бути мирні перемовини. Однак Беньямін Нетаньяху офіційно заявив, що вирішив відмовитися від візиту до Вашингтону, аби не долучатися до передвиборних перегонів у США.
Відзначимо: керівництво Ізраїлю не боялося образити Уганду, і навіть не боїться образити Барака Обаму.
Натомість в Україні ті абсолютно не мотивовані ні на навчання, ні на результат, керівники країни бояться образити майже всіх. Бояться образити ОБСЄ, Захід, Росію, Путіна – всіх. Крім власного народу. Народ потерпить і переживе. Головне – із закордоном бути зручними «няшками».
Біда в тому, що закордон, і, до того ж, майже весь, теж побоюється образити «друга Володью», у якого ще й є «червона кнопка».
А от Україну образити ніхто не боїться. Ні західні країни, ні всілякі міжнародні структури. Російські офіцери під табличкою «СЦКК» вільно пересуваються Україною. А Штаб АТО тільки сором’язливо пише листи до ОБСЄ, мовляв, такий-то російський офіцер у складі такої-то місії зловживає службовим становищем, і передає свої дані хто-зна куди.
Про арешт пана офіцера навіть мови не було. Та що там арешт – ніхто навіть в писок не плюнув.
Та що там казати – якщо купа українських чиновників заробляють мільйони й мільярди, а саму діяльність прес-центру штабу АТО підфінансовує фонд «Відродження», тобто Джордж Сорос. Це при тому, що рейтинги «Форбса» без згадки про громадян України не обходяться – попри війну та інші неприємності. Але дати копійчину і профінансувати прес-центр Міноборони ніхто не хоче – мабуть теж «друга Володью» образити бояться.
В таких умовах про якісь операції з визволення заручників навіть говорити годі. Вже не кажучи про те, щоб брати у полон якихось високих чиновників ворога. А раптом ворог образиться?
От так і сидять – ніби і воювати здалося би, але ж страшно ворога образити. Та й ворога нема – є тільки «Антитерористична операція». І навіть терористів нема. Є тільки «няшки» при владі. Ще й які «няшки»!
Он з Маріуполя пишуть: в судах купа добровольців, судять їх за вбивство терористів. Бо перш, ніж вбивати, треба було довести в суді, що то терорист. А те, що той терорист про суд не думає, і вже наставляє та тебе зброю, і до суду явно не хоче – то це вже нікого не цікавить. А судять тих добровольців судді з Донецька та, як їх тепер називають, «тимчасово окупованих територій». І на вихідні ці судді їздять на ті ж таки території… Ну а з тих територій терористи та їхні діти цілком вільно їздять собі по всій Україні – а чого боятися? Хто їх образить? «Няшки»?
Громадян-«няшок» таких теж вистачає, але у всі часи у всіх суспільствах приблизно 75% громадян завше були пристосуванцями, і йшли за лідером. Скаже лідер сидіти тихо – будуть сидіти тихо. Скаже демонструвати ініціативу – будуть демонструвати ініціативу, а там вже можуть і звикнути до цієї ініціативи. Росія, до слова, в цьому сенсі з її 85% прихильників Путіна не є якимось винятком з правил і аномалією людського розвитку.
Однак кожна хитра «няшка», яка нікого не хоче образити, рано чи пізно знайде свою «кріпильну деталь з різьбою». Навіть якщо триматиме при собі «злу собаку», на яку можна спихнути всі свої гріхи. Мовляв, то не я, то от, для прикладу, уряд. І навіть якщо вчасно намагатимуться очолити суспільні протести своїми людьми і змінити одних «няшок» на інших.
Відбувається це приблизно за одним і тим самим механізмом. Поки «няшки» ображають тих, хто не може дати здачі, десь там вгорі (ну або, якщо хочете, у підсвідомих прошарках колективної психіки) уважно ведуть рахунок. І рано чи пізно кількість помилок стане критичною, і відповідь таки «прилетить».
У випадку суспільства це відбувається приблизно так: як би не крутили «няшки», десь там у колективному підсвідомому варяться нові ідеї, потім знаходяться нові лідери, котрі не побояться взяти на себе відповідальність. Котрі не боятимуться виглядати «надто жорсткими», непопулярними, не думатимуть, хто там на них образиться. І тоді ті 75% йдуть за новими лідерами.
І от зараз в Україні просто райський час для соціологів.
З’явилася людина, котра не боїться називати речі своїми іменами, не боїться образити ворога, не боїться пожертвувати власним комфортом заради країни. Не боїться назвати себе політиком! Ну і просто – не боїться.
Не боятися – це для українських героїв характерно. А от не боятися взяти на себе владу і відповідальність – таких мало. Навіть ті, хто не боявся лізти під кулі, в політику лізти побоюються. Якщо ж туди і потрапляють – то або дуже швидко стають «няшками», або ж відверто кажуть людям «вибачте, в мене сім’я, діти, я хочу їх бачити живими».
І тут з’явилася така, яка не злякалася. І сім’я в неї така ж сама.
І суспільство, і «няшки» активно починають реагувати на новий феномен.
Що цікаво, що деякі «блогери-лідєри мнєній» вже починають перевіряти реакцію людей на «викиди» на кшталт «та то вона піариться», «та то проект Юльки, а Юлька – проект Путіна» і так далі. Ну і суто «бабські докори», котрі можна почути в Росії – і, на жаль, в Україні. Мовляв, най би йшла заміж і дітей нянчити, і сиділа би вдома на кухні, нема чого по війнах шастати…
Цікаво, що років так 160 тому про іншого «самашедшого» сучасники виголошували майже аналогічні промови – тільки з поправкою на гендер і обставини. Мовляв, і навіщо він ту царицю чіпав, невдячний? Вона ж його з неволі викупила! Бігав би собі за дівчатами, малював би картини, заливав би свою «напівп’яну музу» горілкою… Так ні ж, пішов у Пророки…