Музиканта світової слави, скрипаля-віртуоза, композитора Василя Попадюка слухають, затамувавши подих, на різних континентах, люди різного соціального статусу, віри та уподобань. На сцені він, наче музичний бог, творить свій власний світ з допомогою музики, занурюючи слухачів у неповторний, несамовитий вир емоцій та почуттів, торкаючись найпотаємніших струн душі і серця.

В Іспанії його називають «Живим нервом», «Маестро скрипка», в Америці – «Золотою скрипкою», в Канаді, де він переміг у півфіналі конкурсу СВS Great Canadian Music Dream, – «Сучасним Паганіні». Ним захоплюється і пишається українська діаспора американського континенту.
Репертуар і стиль виконання Василя Попадюка має назву world musiс – це його власний жанр, в якому поєднані класична слов’янська, фольклорна, циганська, популярна музика і джаз. Василь Попадюк любить різну музику, але також цінує гуцульську, румунську, мадярську, часто виконує музику композитора Енніо Моріконе. Виступав з Хуліо Іглесіасом, Яном Гілланом, сліпим музикантом-гітаристом Джефом Хілі (Blind Man), Ніа Вардалосом (автор сценарію і виконавець головної ролі у фільмі «My Fat Greek Wedding»), групою «Yes» та багатьма іншими. Незважаючи на свою величезну популярність і славу, Василь Попадюк – дуже скромна людина, відкрита, дуже чутлива – як і всі генії.
Василь Попадюк зараз із сім’єю живе в Оттаві (Канада), куди переїхав близько 20 років тому, там має власний гурт PapaDuke, часто приїжджає в Україну. 23 лютого цього року вже відбувся його великий ювілейний концерт у Києві, а 29 лютого у Львові Василь Попадюк та гурти PapaDuke (український та канадський) виконали інструментальні композиції Енніо Морріконе, Ел Ді Меоли, Чіка Коріа, а також авторські твори самого Попадюка. Музикант сказав, що під час концерту грав не лише на рідній йому скрипці, але на всіх 7 чи 8 інструментах, які були на сцені. А взагалі, Василь Попадюк може грати на 15 інструментах.

– Пане Василю, пишуть, що в рік ви даєте понад 150 концертів, це дуже круто! Чим для вас є вихід на сцену, що ви тоді переживаєте? Одні музиканти розповідали, що кожен вихід на сцену для них – це стрес і, водночас, неймовірне щастя? А для вас?

– На сцені я зовсім інша людина. Я переживаю не стрес… це якийсь такий адреналін, кайф, щось позитивне, без чого вже не можна обійтися. Це зовсім паралельне життя.

– Будучи музикантом світу, ви на своїх концертах позиціонуєте себе українським музикантом. Як, на вашу думку, змінилося ставлення до України в світі у зв’язку з останніми подіями?

– Ще рік тому в новинах було багато інформації про Україну, всі переживали. Я в Канаді товаришую не лише з українцями, але й з італійцями, французами, поляками, і вони мене розпитували, а зараз вже звиклося. Це стало, як кажуть, old news (стара новина), Україна відійшла на другий план, тепер усі говорять про Сирію. Болісно, що в Україні не використали свої шанси так, як треба, а час минув.

– На своїх концертах ви випромінюєте надзвичайно потужну енергетику. А як на вас впливає публіка? Кажуть, що вашими слухачами були король Іспанії та королева Данії.

– Для мене не важливо, хто сидить у залі. Для мене це просто моя публіка, для якої я граю. Але, насамперед, я граю для себе. Якщо це мені подобається і дай Бог, якщо це ще комусь подобається, то я вже щасливий.

– Але рефлексуєте на залу?

– Ні, мені байдуже, я граю для себе, для музики – і є ще публіка, яка за всім цим спостерігає. Для мене немає різниці, хто сидить у залі – безхатченко, король чи президент.

– Вас у дитинстві батьки віддали у музичну спецшколу. Чи було вам там важко, чи батьки примушували вас займатися музикою?

– Ні, це була цікава школа-інтернат, де вчилися діти з усієї України. Там була своя аура, спілкування. Зі семи років я їздив в школу двома транспортами по 45 хвилин в один бік, йшов увечері через парк. Але тоді часи були більш безпечними. Мені музика легко давалася.

– Хто найбільше вплинув на ваше музичне становлення?

– Насамперед, батько – теж Василь Попадюк, який працював артистом Державного академічного хору ім. Верьовки, керівником знаменитих Троїстих музик, об’їздив із гастролями весь світ. За океаном ще багато хто його пам’ятає навіть тепер. У Коломиї його іменем названа вулиця. Батько помер у 51 рік, не доживши одного місяця до незалежності України. Він хотів, щоб я грав на сопілці, але його гру на сопілці я переніс на скрипку. Мама –  Світлана Попадюк – була хореографом. Вона хотіла, щоб я вчився грі на фортепіано, і я почав займатися у чотири роки. Але в шість мені потрапила до рук скрипка, і вона мене вже не відпустила.

– Скрипка сама вас знайшла…

– Так, з цим пов’язана така сімейна історія. Моя мама мала концерт у Чехословаччині, і на той час вона була вагітна. Після її виступу до неї підійшла одна жінка і подарувала їй маленьку залізну скрипку, сказавши, що у неї народиться син і він стане скрипалем. Також важливим для мене етапом у музичному житті була робота в Москві, в Театрі музики народів світу під керівництвом Володимира Назарова. Там оволодів грою на десяти нових національних інструментах світу, навчився перевтіленню, охопив багато культур. Але, знаєте, крім музики я нічого іншого не вмію робити. Я дружині подарував на День святого Валентина дриль… Якось ми купили картину і дружина страшенно переживала, що я спробую її прибити. І я її почав прибивати – знайшов дриль, взяв два штирі і так пробив стіну, що штирі вилізли з другого боку стіни у сусідній кімнаті... Щоправда, добре у мене виходить куховарити, навіть краще, ніж у дружини. Я люблю готувати борщі, салати, м’ясо. Коли приїжджаю додому, то діти чекають на мої сирники…

– Чи спілкуєтеся зараз із друзями з Росії, і що вони думають про події на сході України?

– Володимир Назаров зараз має намір просити громадянство України. Він став дуже відомим російським опозиціонером, в нього відібрали музичний театр за його політичну позицію. Він є правою рукою Михайла Касьянова, колишнього прем’єр-міністра, який був у жорсткій опозиції до влади разом з Нємцовим. Тобто, Назаров – проукраїнська людина, він був нещодавно на моєму концерті у Києві. Коли сталася ця неприємна подія з тортом, Назаров дав величезне інтерв’ю і розповів таку історію: коли німці завоювали Данію, то вони наказали нашити всім євреям зірки, і наступного дня король і королева Данії вийшли з цими зірками. Назаров провів таку аналогію, – «коли ви хочете стріляти в Касьянова, то стріляйте в мене теж».

– Як ви прийшли до усвідомлення створення власного музичного жанру і гурту?

– Це сталося в Канаді. Може, то була навіть якась містика. Тоді грав, здебільшого, класику, фольклор тощо. А це я просто почув, можливо, внаслідок пережитого стресу, бо я був новий емігрант. Я просто це почув інакше, воно мені зазвучало в голові, і так все почалося.

– Хто з відомих людей, з якими вам доводилося спілкуватися, вас найбільше вразив чи здивував?

– Їх дуже багато. Наприклад, народний художник Анатолій Гайдамака, Василь Шкляр. А серед музикантів у мене багато друзів. Мені дуже подобається Kozak System, дружимо з Олегом Скрипкою, у нас було багато спільних концертів в Америці і Канаді. Зараз ми далі теж плануємо щось робити. У 2006 році мені випала можливість грати у сольному альбомі Яна Гіллана з Deep Purple, який був кумиром мого дитинства. Я там грав із такими солідними музикантами, як Джон Лорд, Ян Пейс, Джеф Хілі.

– Що, на вашу думку, потрібно для того, щоб українська музика і пісня вийшли з такого маргінального гетто і почали активно розвиватися?

– Будь-яка музика має розвиватися, я розумію, що мусять зберегтися такі стилі, як ансамбль «Вірського», хор імені Вєрьовки – це вже класика. А, взагалі, все має прогресувати, бо ж ми їздимо на машинах, а не на конях.

– Чи ми дуже відстаємо в музиці від Західного світу?

– Не думаю. Адже в Україні з’явилися такі цікаві гурти, як «ДахаБраха», багато що в Україні відбувається, але це треба якось популяризувати. Бо воно мало популяризується.

– Коли ви приїжджаєте в Україну, які зміни вам найбільше впадають у вічі? Що вам подобається чи не подобається тут?

– Я приїжджаю доволі часто. Ті люди, які давно не були в Україні, бачать, як сильно Україна змінилася за останніх, скажімо, 10 років. Вони бачать ці зовнішні зміни, цю обгортку – красиву, смачну їжу, запашну каву, кращі дороги. Вчора я їхав з Києва до Львова, то якість дороги справді стала кращою, щоправда, – чому тільки одна смуга? Як це можливо, щоб стільки автотранспорту проїжджало, і лише одна лінія… А що у людей відбувається вдома, на кухні, що вони їдять, п’ють? Кидається у вічі, що на вулицях люди виглядають сумними. І це природно – біда, війна і не досить хороші умови життя мають люди протягом останніх двох років. Мої троє дітей, які народилися в Канаді, теж приїжджали в Україну. Я мав надію, що їм тут сподобається. Та коли вони у Києві зайшли в ліфт, яким почало трясти, то перелякано на мене подивилися і запитали: «Тату, а коли додому поїдемо?»

– Ви можете грати різну музику, але яка вам особисто найбільше до вподоби?

– На це важко відповісти, бо я люблю грати різну музику – класику, рок. Але це все тепер залежить від настрою. Зараз у мене кавовий настрій. І дуже хочу спати через перепади часу.

– У Канаді ви підтримуєте українські традиції у сім’ї?

– Так, звичайно, всі українські свята частіше, мабуть, відзначаємо, ніж в Україні. Там щонеділі ходимо в українську церкву. Вона розташована недалеко від нашого будинку. Моя сусідка – це донька сенатора Павла Юзика, завдяки йому в Канаді тепер діє закон про мультикультурність, згідно з яким усі нації в Канаді рівні. Мої діти займаються музикою, гімнастикою, фігурним катанням, балетом, ходять в українську суботню школу. Також спілкуються англійською, французькою мовами, а вдома – українською. Російську не розуміють. Я б точно не хотів, щоб вони ставали музикантами.

– Як ви відновлюєте сили, де любите відпочивати?

– П’ю потрійне еспресо, курю півпачки цигарок – і я вже відновився.

– Як часто ви берете участь у Канаді в благодійних концертах, які проводять з метою допомогти Україні?

– У Канаді такі концерти відбуваються доволі часто. 19 березня в Торонто буде, власне, такий концерт зі збору коштів на АТО в Україні. Є такий лікар Річард Грейчук, волонтер, який сам збирає гроші, закуповує все необхідне і привозить на лінію фронту хлопцям. Під час цих концертів збирають великі кошти, для прикладу, 150 тисяч доларів. На ці гроші закуповують медикаменти, бронежилети, прилади нічного бачення, спальні мішки тощо. Річард повертається в Канаду з повним звітом про те, куди і кому привезли товари.

– Чи змінилися настрої в Канаді за ці два роки – від початку війни в Україні?

– Зараз там ніхто нічого не може зрозуміти, що ж в Україні насправді відбувається. Бо нема ідеї, в яку можна вірити. Я сам уже нічого не розумію. З інформації в медіа важко це збагнути. Раніше, начебто, було чітко зрозуміло, хто ворог, хто нас веде, а тепер ці ігри незрозумілі, особливо на відстані.

– Яке найбільше ваше розчарування?

– Українські політики.