Біатлон
Старшого тренера збірної України Уроша Велепеца в рожеве після кожного призового місця на Кубку світу одягає капітан команди Олена Підгрушна. А ще лідер української команди розповіла, що нарешті довідалася про діагноз захворювання, яке кожного січня ось уже 10 років вибиває її з колії.

У січні нинішнього року Олена відкрила особисту сторінку на Facebook і тепер щодня дивується напливу підписників, коментарів і меседжів.
Олена також розповіла про настрої і плани на завершальний триместр біатлонного сезону, який, нагадаємо, складається з чемпіонату світу в Осло з 3 по 13 березня. Зараз Підгрушна йде на шостому місці в загальному заліку, а жіноча збірна України посідає п’яту позицію в Кубку націй – позицію, яка дає право в наступному сезоні заявляти на спринт та індивідуальні гонки максимальну квоту – шість спортсменок.
Інтерв’ю з Оленою Підгрушною було записано наступного дня після її срібної перемоги.

– В якому зараз функціональному стані? Як прокинулася після естафети?

– У плані функціональному у мене з’явилася впевненість у собі – якраз після цього останнього етапу. Мені десь не вистачало «функції», не вистачало ходу, але американський етап мені показав, що, як виявилося, я можу ще ого-го.
Єдине, що зі стрільбою були проблеми – я одразу засмутилася після того, коли відстріляли. Як так – 2, 3 промахи. А потім подивилися статистику – схоже, що через темряву четвертий етап більшість спортсменок погано стріляли. І, так само, як і у мене, в усіх патрони примерзали, також у рукавицях не могли зарядити цей запасний патрон. Тобто, на тлі інших я ніби як і не випала, хоча, як для себе, багато часу втратила на стрільбі.

– Наскільки ти контролювала ситуацію на останньому колі, коли вийшла з останньої стрільби? Візуально здається, що остання пряма перед фінішем не надто зручна.

– Я б навіть сказала – дуже незручна. Наскільки я знаю, за стандартом остання пряма повинна бути сто метрів – а тут п’ятдесят. І ось я з першого дня дивилася на цей відрізок – і думала: естафета ...що буде, якщо знову будуть розбірки на фініші.
На стійці добре, що я закрила тим останнім патроном останню мішень. Тому що і темрява, і мороз – купа факторів, які заважали... Я розуміла, що дуже довго стріляю, ніяк не могла в теплих рукавицях вставити запасний патрон. А коли дивилися повтор – у Христини ті ж самі проблеми були...
Коли я виходила з рубежу, думала, що я п’ята, шоста, може, сьома. В естафеті, коли так довго стоїш на стрільбі, багато місць втрачаєш... Табло на стадіоні далеко, а тимчасове відсічення трохи далі від стрільби. Та й не було часу придивлятися... Я бачила, що переді мною поїхала Гузік – розуміла, що візуально там відставання секунд шість. І коли Мишко, масажист, крикнув – він стояв у районі стартової галявини, я зрозуміла, що ось-ось поруч. Але скільки поруч – я не знала.
Звичайно, довелося прискорюватися зі самого початку кола. Христину я наздогнала швидко, метрів через 500. Уже далі по трасі стояли наші хлопці – вони теж орієнтували, що, мовляв ти четверта, Христина третя, можна поборотися. Урош також кричав про німкеню, але десь 11 секунд до неї залишалося – начебто багато.
Я про німкеню навіть не думала, обійшла Христину, вона за мною зачепилася, і я зрозуміла, що легко мені на цьому колі не буде. Я просто постійно намагалася від неї втекти. Я відчувала її, що вона йде за мною, розуміла, що вона міцно сидить на хвості. Такий темп був протягом цілого кола, і вона не відставала від мене. Тому я постійно прискорювалася. А потім я побачила німкеню – і так: «не зрозуміла...» Я ж чекала від Христини небезпеки.
Я одразу вискочила на центральну смугу, знову ж згадуючи історію з Далмайер, і там почала розганяти, бо не знала, де Христина позаду. А коли побачила, що німкеня вже почала тільки руками штовхатися, я зрозуміла, що є шанс. І використовувала його.

– Які були думки, коли дивилася, як дівчата бігли? Думала про шанси?

– У мене одна думка була: «Холодно!» Насправді в Преск Айлі в цьому сенсі трохи незручно, тому що мало екранів, а розминочні поля від них далеко. Велику частину гонки я просто не бачила. Прийшла вже, коли Наташа йшла на фінішне коло, тому бачила тільки, як Юля бігла. І то не дуже бачила, бо бігала, намагалася хоч якось зігрітися... Холод, звичайно, незвичний для цієї зими. Починалася гонка – було градусів 15, а коли закінчувалася, напевно, температура ще впала. Всі сказали, що похолоднішало під кінець, може, від того, що довго стояли на морозі. Але вуха я приморозила...
У Європі ми звикли до таких стадіонів, де гонки можна проводити в темний час доби. Там величезні прожектори, і ми завжди сміялися, що якщо включити все освітлення, то буде яскравіше, ніж удень. Освітлення йде зверху вниз, мішені дуже добре видно, траса вся більш-менш рівномірно освітлена, і видимість дуже хороша. Те, що було вчора, більше нагадує не етап Кубка світу, а чемпіонат України.
Освітлення обладнання на стадіоні було дуже слабким, стадіону – теж. Чому проблема була зі стрільбою на четвертому етапі – сонячного світла вже не було взагалі. На попередніх етапах хоч трохи сонце світило, а у нас уже була повна темрява.
Те ж саме по трасі. Організатори зробили все, що вони могли – в межах своїх можливостей. Інші б могли сказати: «Біжіть по морозу». Просто проблема в тому, що освітлення по трасі було нерівномірним – на одних ділянках темно, на інших є прожектори. Ти біжиш – а тут то світло, то темно. А коли біжиш і не бачиш куди, це, погодьтеся, трохи заважає.

– Про те, що Джима буде бігти замість Бондар, вирішилося в останню хвилину?

– Ще після персьюті не було визначеності – Юлю ставити або Яну. Тренери думали, ми думали – не було стовідсоткового рішення ні до, ні після гонки. Юлю вирішили ставити буквально за кілька годин до виїзду. А Яні ми віддали втішний приз – комплект, який нам вручили під час церемонії нагородження, щоб їй було веселіше. Яна була вчора найкрутішою помічницею – вона всю гонку стояла на трасі, всю гонку нам кричала. І так було приємно, коли на фінішне коло всі дівчата вийшли і кричали мені. Холоднеча ж – я думала, вони десь у теплі чекатимуть. А вони до самого фінішу були зі мною.

– Питання як до капітана – який зараз командний дух у збірній?

– Особисті нагороди – добре, але коли команда виграє – це зовсім по-іншому, це значно важливіше. Я зараз за нас тішуся так, як ніби ми вчора Олімпійські ігри виграли. І у дівчаток такі ж емоції. Ще й з огляду на умови – те, що гонку перенесли, і в Юлі були проблеми зі стрільбою, у мене з’явилися. Нема Валі – її замінила Наташа, в якої теж не все було просто зі стрільбою. Для Іри третій гоночний день поспіль – ми не знали, як вона витримає. Але потроху всі дрібниці усунули – і довели справу до кінця.
Я завжди казала, що у мене найкраща команда. І приємно бути капітаном цієї команди.

– Як впоралися на морозі в Канаді та у США сервісери?

– Просто чудово. Що в Кенморі, що тут лижі були просто супер.

– Що скажеш про організацію етапу в Преск Айлі?

– Організація етапу на хорошому рівні Кубка світу – шатли, привозять-відвозять, все скрізь зрозуміло, багато волонтерів. У мене претензій немає. Я читала те, що писали інші біатлоністи, але, наскільки я зрозуміла, команди жили в двох готелях. У нашому, де жили Білорусь, Австрія, номери були шикарні – ми майже ніде так не живемо. Харчування – інше питання. Але я так зрозуміла, у них тут завжди таке харчування, специфічне для нас. Але це все одно краще, ніж те, що було в Канаді. Загалом, уже хочеться назад в Європу.

– Хто займається підбором гардероба для Уроша? Де він бере ці речі? (Тут нагадаємо, що старший тренер жіночої збірної Урош Велепец старанно виконує договір з командою і після кожного призового місця одягає речі рожевого кольору і постить фото в мережі).

– Поки що всі речі мої! Але рожевих лосин у мене немає. Однак, у нас є одна дівчина, в якої є рожеві лосини. Ми прагнемо того, щоб він одягнув повний комплект (сміється).

– Під час веб-конференції на XSPORT.ua Велепец сказав: «Більше з Підгрушною жартувати не буду».

– Він, може, і жартував – а я справді заїхала на подіум. Я ж його за язик не тягнула. Тепер після фінішу в команді всі його підколюють – коли, мовляв, шапка, коли рукавиці? А після «золота» в Кенморі мені і вболівальники про шапку писали, і віршики слали. Народ пише, що готові зв’язати шалик для нього, і не тільки шалик... Але Урош не відмовляється, все виконує. Насправді дуже цікава фішка вийшла...

– Ти, сподіваюся, не шкодуєш, що поїхала в американське турне з усією цією складною логістикою й адаптацією?

– Як можна шкодувати, вигравши особисту гонку і «срібло» в естафеті? (Сміється). Звичайно, ми правильно зробили, що поїхали, – добре виступили, набрали кубкові очки і зберегли місце в заліку Кубка націй. Якби основа не поїхала, ми б багато втратили.
А якщо має бути медаль на чемпіонаті світу – вона і так буде, незалежно від того, сиділи б місяць в Європі чи полетіли сюди. Всі найсильніші були тут.
Далі ми їдемо на збір у Поклюці, і звідти на чемпіонат світу. У Поклюці будемо жити, як сказав тренер, у повній ізоляції. Але це, напевно, звучить страшніше, ніж є насправді. Я так розумію, що це буде маленький готельчик, в якому, крім нас, більше ніхто не буде жити. Коли спортсмени виходять на пік форми, імунітет у кожного дуже чутливий, і будь-яка інфекція і зараза може вчепитися. Якщо ми будемо спілкуватися між собою в своєму мікрокліматі, це більше нас захистить, ніж якщо ми буде перетинатися з туристами або з іншими командами. Я думаю, такий варіант дуже хороший.
Ми чомусь намагаємося в грудні-січні не заїжджати в Україну – в цей період завжди епідемія грипу. І коли раніше була практика їздити додому, обов’язково хтось «привозив» інфекцію, і вся команда хворіла по черзі. Цього року також не вдалося уникнути захворювань – у кожного своє. Але зовсім по-іншому, ніж раніше – десь трохи одна, друга, третя. Але епідемії не було – ніхто не випадав на тижні.

– До речі, вдалося з’ясувати причини твого регулярного щосічневого нездужання?

– З’ясували. Десять років не могли зрозуміти. Цього року якраз був десятий ювілейний рік захворювання – і ми нарешті вирахували причину, я не хочу її озвучувати зараз, але будемо з нею боротися. Зовсім побороти, напевно, складно, але коли ти знаєш ворога в обличчя, це значно простіше, ніж коли кидаєшся в різні боки і не знаєш, що лікувати.

– Скажи, ви в команді читаєте соцмережі, коментарі – все, що пишуть в Інтернеті ті, хто за вас уболіває?

– В Антхольці я відкрила сторінку в Facebook – і з того часу у мене вже три тисячі людей у друзях. І коли я приходжу після гонки, а у мене більше, ніж сотня повідомлень і коментарів, я розумію, що дуже добре відчуваю все емоції вболівальників. Коли є час, намагаюся всім відповісти. Але після естафети я, взагалі, була не в змозі відповісти кожному. Тому написала загальний пост подяки.
Звичайно, це дуже приємно. Коли приходиш – і стільки листів. Коли НЕ я дякую за привітання, а нам дякують за емоції, за те, що не сплять півночі. А ми, своєю чергою, коли ці меседжі бачимо, розуміємо, що все, що ми робимо – це не тільки для себе, але і для багатьох інших людей. Причому, позитивно, як правило, впливає на їхнє життя. Дуже приємно – і хочеться і далі тішити людей.

– Розумію, що переможців не судять, але працюєш ти або ви з тренером над помилками і недоліками, навіть після вдалих гонок?

– Після кожного старту – незалежно від того, чи був нуль або три промахи – щоразу у мене до себе є маса претензій. І до стрільби, і до лижного ходу, і до техніки ... Уже навіть Урош дивується, як можна так чіплятися до кожної дрібниці. Після фінішу естафети ми одразу масу всього обговорили по гонці. Фінішне коло – це ж як подивитися. Все, що я втратила на стрільбі, мені, в підсумку, довелося відігравати ногами. І я дуже вдячна команді, що вони мені з таким зручним відставанням передали естафету – і я навіть з усіма своїми помилками змогла втримати позицію.

– Якщо не брати до уваги стрільбу по темряві в естафеті, як ти оцінюєш свої результати стрільби в останніх гонках?

– Те, що я думаю – я швидше побігла, але поки не зовсім готова стріляти при такому темпі. Тому що якихось серйозних проблем не бачу – лежачи стріляю то нуль-нуль, то два-один. Або не таких кардинальних проблем, що все валиться в три-три-два-три, скажімо.
Але думаю, за ці два тижні, які зараз будуть у Поклюці, форма підходить – підтягнемо ще стрільбу до цієї форми, і сподіваюся, все буде в порядку.

– З яким настроєм йдеш до завершення сезону?

– З легкістю. Тому що ніхто, і передусім, я не очікувала таких результатів. Хотілося чогось класного – так, але що ці мрії так реалізуються – я навіть не могла подумати. Уже восьмий етап Кубка світу завершився, а результат тримається. Тому починаєш розслаблятися – в хорошому сенсі: немає тієї напруги, яка буває, коли нічого не виходить. Хочеться просто красиво закінчити цей сезон і працювати далі. Немає такої втоми, як буває в цей період. Хочеться далі працювати, тренуватися і бігти!
Відпочивши рік, коли трохи вляглися емоції, навесні я зрозуміла, що у мене ще дуже багато енергії, яка була нереалізована. Не хотілося залишати невикористаними багато можливостей. Я повернулася, щоб завершити те, що не закінчила. Мене мама ще з дитинства вчила: якщо робиш – роби раз, якісно і назавжди. Урош це моє бажання й азарт побачив і дуже допоміг мені в цьому.